Московське громадянство загалом дуже мало познайомлене з українським рухом, з українським життєм в його минулім і теперішнїм. Не бракує, правда, видань, що мають на цїли ввести московського читача в сю область, і не кожна сказати, щоб отсї видання не були поширені. Пятий рік у Москві виходить при участи багатьох видатних українознавцїв і публїцистів місячник "Украинская Жизнь", який має на цїли інформувати московське громадянство про українські інтереси й українське життє. Невелика, але дуже змістовна книга "Украинскій Вопрос", складена співробітниками сього журналу, вийшла в світ у 1914 р., а за рік стало потрібне нове виданнє. Є загальні курси української історії, історії української лїтератури; недовго перед війною почала була виходити збірна праця, що мала на метї дати можливо повний образ українського життя — "Украинскій народъ въ его прошлом і настоящемъ" (встиг вийти лише 1 том в 1914 р."). Та, очевидно, розширеннє сих видань обмежувало ся шаром людей, що з того чи иншого приводу зацїкавили ся українським питаннєм, а в широкі крути інтелїґенції відомости про нього доходили, розумієть ся, дуже поволї. Про се доводить ся дуже часто переконувати ся, й слухаючи й читаючи те, що пишеть ся про український рух.
Я вже не говорю про безсоромну праву пресу, цїлком байдужу не тільки до правди, а й до звичайної правдоподібности; нема чого дивувати ся, коли на її шпальтах зустрічаємо винаходи на зразок того, що "українське племя вигадали Мілюков і його підпомошники" ("Кубанскія Областныя Вѣдомости"), "утворив ідіотичну українську граматику недотепний і злісний професор Грушевський" ("Голосъ Руси"), "винайшов історію України" прославлений сею пресою еміґрант Меленевський ("Колокол") і т. и. В сїчневій книжцї "Украинской Жизни" з біжучого року любителї справдїшньо-російського гумору можуть найти пишний добір подібних цвітів (в статї "Украинство в призмѣ реакцѣонной мысли"). Але й серед людей, настроєних зовсїм нелюдозненависно, нї в якім разї не ворожих національному самоозначенню недержавних народностей Росії, і в орґанах преси, що відбивають їх настрої, часто можна стрінути ся з ріжними непорозуміннями щодо українства, котрі, оскільки не живлять ся якимись рефлєксами чорносотенних сплїток про нього, можуть пояснювати ся лишень недостачею знайомости з українським рухом і його минулим. І серед щойно згаданих кругів часто-густо можна стрінути представлення про українство як про явище занесене, напіяне з боку, штучно виплекане — або за границею, тим умисним захистом, який буцїм-то давав українству австрійський уряд з полїтичних виглядів, або в своїх домашнїх гуртках романтиків української національности, мрійників, що себе загіпнотизували й инших гіпнотизують своїми ідеями сотворення самостійної української культури й національности; часто чуєть ся катеґоричні запевнення, що українство — явище. яке не має коріння в минулім, дуже новітнє, мало не вчорашнє, чуже давньому українському життю, давнїм поколїнням "Малоросів" російської інтелїґенції. В рамцях газетної статї я, розумієть ся, не можу розводити ся на сю тему; хто хоче, може звернути ся по докладні відомости хочаб до вищезгаданих загальнодоступних видань і тих указівок на спеціяльнїйшу лїтературу, які в них містять ся.
Ще вкінцї XVI в. бачимо в західній Українї національне відродженнє, яке вважало за першу й конечну умову успішної боротьби з католицтвом, що наступало, й спольщенням звернути ся до народньої мови. Лїтературне уживаннє живої сучасної мови після того не переривало ся в українських кругах, тим часом як стара книжна мова завмирала. І в східній Українї лїтературна творчість, особливо поетична, все рішучійше звертаєть ся до чистої народньої мови. Продукти сеї лїтературної творчости довго не зявляли ся в друку, бо місцеві друкарнї, виключно духовні, знаходили ся під вражіннєм грізного Петрового указу, що забороняв уживаннє в їх виданнях якого будь "особливого нарічя" в порівнанню з церковними книгами московського друку. Перший твір у чистій народній мові вийшов у Петербурзї, 1792 р., — се була "Пѣсня чорноморскаго войскового атамана Антона Головатого" (Ей, годї нам журим ся, пора перестати, діждали ся від царицї за службу заплати"), а шість років опісля в Петербурзї-ж була надрукована славетна "Енеїда" Котляревського, від котрої рахуєть ся початок нової української лїтератури.
Новий український театр, що починає розвивати ся на полтавських поміщицьких виставах другого десятилїття XIX в. (з пєc сього репертуару декотрі вдержали ся на сценї й до нашого часу — комедії Котляревського й Гоголя—батька), за свого попередника мав шкільну українську драму XVII— XVIII в. Поетичні переклади з чужих лїтератур на народню українську мову (область уважана для неї за заборонену в пізнїйшій цензурній практицї) відкривають ся в 20—30 рр. XIX віку чудовими перекладами Гулака-Артемовського, професора й ректора харківською унїверситету. Популярна лїтература для народу в народній мові (також заборонена згодом область для українського слова) починає свою історію "Листами до любезних земляків" харківського поміщика Квітки, які появили ся в 1838 р., хоча ширший розвиток сеї лїтератури припадає аж на добу еманципації, в 1861—62 рр.
Першу граматику народньої української мови склав у перших роках XIX в. Ал. Павловський; в початку 1805 р. подав він її на розгляд російської Академії Наук, а в 1818 р. появила ся вона друком. Нa сей час (кінець другого десятилїття) припадають і перші дебати, що продовжують ся опісля в 1820-х і 1830-х роках, на тему про окремішність та самостійність української мови, про здатність її до лїтературного оброблення й взагалї про лїтературну її будучність; в оборонї її стародавности й культурної вартости виступали між иншим перші славісти — Бодянський і Срезневський. Срезневський у відкритім листї під заголовком "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834 р.) вважав зайвим доводити, що "українська, мова (або як любо иншим називати її "малоросійська") є окрема мова, а не нарічє московської або польської мови, як дехто доводив"; "багато людей певні — додає він, — що ся мова одна з найбагатших славянських мов, — й бувши ще невироблена, може вже зрівнати ся з мовами виробленими щодо гнучкости й синтаксичного багацтва, мова поетична, музикальна, артистична". Сї питання зрештою були в тім часї зовсїм позбавлені пізнїйшого загострення й полєміка не відзначала ся гарячковістю задля відсутности офіціяльних утисків українського слова (не було їх, можна сказати, до самого 1863 р.) й задля доброзичливого загалом відношення московського громадянства до українських лїтературних спроб та інтересїв.
Величезна більшість тодїшньої української інтелїґенції була цїлком вдоволена з такого стану річей, коли на лонї російського життя й культури скромно й нecтиcнeнo дзюркотів струмочок їх рідного слова й творчости; і вона спокійно плила за течією, в тій певности, що дозріваючі змагання їх місцевої культури не стрінуть перепон для свого здїйснення. Опозиційний елємент в українських виступах сього часу дуже слабий, навпаки, — переважають ноти консервативні. Різкі вискоки Бєлїнского проти українства в 1840-х роках в значній мірі пояснюють ся тим, що йому воно видавало ся відміною реакційної офіціяльної народности, течією анти-поступовою, він судив по тим елєментам правого українства, з якими йому доводило ся стрічати ся в петербурзькій журналїстицї, й переочив його коштовний народницький зміст. Його уваги не звернув сенс і значіннє й того радикального українства, що висувало гасла перебудови соціяльного й полїтичного ладу й формувало ся в тім самім часї в знаменитім "Кирило-Методіївськім Брацтві" 1846 р., яке згуртувало в собі найвизначнїйших представників української творчости й наукової думки (Шевченко, Кулїш, Костомарів, Гулак) й швидко здобуло вплив серед українського громадянства. Від нього веде свою історію пізнїйше поступове й радикальне українство, та сторонньому окови, видко, не легко було вгадати його значіннє в сих початкових стадіях. Кирило-методіївські братчики, як відомо, жорстокою цїною заплатили за свої радикальні пляни; та доба реформ принесла надїю поступовим українським елєментам на здїйсненнє їх демократичних, народницьких сподївань у загальнім поступовім розвитку народнього життя. Питаннє про культурну ролю української мови видавало ся їм порішеним твердо й понад усякий сумнїв по появі на зміну старим корифеям 1840-х років нового сузірря блискучих імен (з Марком Вовчком на чолї). Кулїш уважав, так мовити, за обовязок довершити будову лїтературного оброблення українського слова зразками наукової української прози в своїх оглядах історії українського письменства й історії України від найдавнїйших часів ("Історія України од давнїйших часів" 1861 року): Костомарів постарав ся дати історичне уґрунтуваннє українства в своїх знаменитих "Двух русских народностях" (1861 р.). До сього-ж часу відносить ся й переклад на українську народню мову євангелія, який зладив й подав на розгляд Синоду 1860 р. Ф. Морачевський, інспектор нїжинського лїцею (людина, до речи сказавши, дуже правого й офіціяльного напрямку). (Сей переклад видав Синод щойно в останнїх роках: инший переклад, зроблений Кулїшем, побачив світ скорше, але за кордоном, у виданню Бритійського Біблїйного Товариства).
Та особливо цїкавило ся українське громадянство в сих роках питаннєм української народньої школи, в звязку з увільненнєм селян, — явище цїлком зрозуміле при яскравім, сильно висловленім народницькім характері, якого щораз більше набирав український рух. Питаннє народньої мови гаряче дискутувало ся, знаходило живий спочутливий відголос і в чисто-педаґоґічних і в офіціяльних кругах (голос члена вченого комітету мінїстерства народньої освіти Весселя про необхідність початкової науки в українській мові в "Учителѣ" 1861 р., ухвали педаґоґічних рад ґімназій київської шкільної округи в тім же духу, і т. и.); підприймали ся проби навчання українською мовою на практицї, й не тільки приватними особами, — в сїм напрямі деякі кроки поробила й київська шкільна округа за кураторства М. Пирогова. Катков у своїх виданнях збирав гроші на друк українських підручників. Видатнїйші представники української лїтератури — Костомарів, Кулїш, Шевченко й багато инших зайняли ся складанням серії таких початкових підручників.
Взагалї і в сїм часї — на передоднї славетного валуєвського циркуляру — не відчувало ся якогось упередження супротив українського руху не лише серед громадянства, а й в урядових кругах. Манїфест 19 лютого й "Положеніе о крестьянах", канцелярія Державної Ради задумувала випустити для людности українських губерній в українській мові й переклад їх, доручений Кулїшеви, прийнято і почато друкувати в державній друкарнї, але згодом справа загальмувала ся суперечками про термінольогію. Декотрі з ґубернаторів українських ґубернїй в сих роках оголошували свої поучення селянам в українськім текстї. Питаннє народньої української мови було таке близьке до здїйснення, що вже надруковано було казенне виданнє українських байок Глїбова для шкільного вжитку. Як відомо, мінїстерство народньої освіти й опісля протестувало проти проскрипції українського слова, яку проголосив Валуєв (1863 р.). Але кінець-кінцїв таки взяло верх валуєвське "не было, нетъ і быть не можетъ особеннаго малороссійскаго языка" й полїтика репресій.
На сїм я спиняю ся в своїх звідомленню. щоб сконстатувати те, що дуже часто занедбуєть ся в міркуваннях про український рух.
Українство не є витвором новітнього походження, — вже півстолїття тому, перед валуєвськими репресіями, розвинуло ся воно в цїлій повнї, виявивши себе зовсїм виразно в лїтературній творчости й практичній думцї, в теоретичних угрунтуваннях, історичних і полїтично-соціяльних, у течіях консервативних, лїберальних і радикальних. Розумієть ся, незмінним воно не лишало ся; найбільш помітним явищем було завмираннє правого українства.
По тім, як українство попало в неласку у властей і зробило ся явищем забороненим, приводом до переслїдувань і репресій, праві Українцї мусїли або відійти від українства, або перейти в ряди опозиції до сього курсу, який не допускав нї правого, нї лївого українства й однаково засуджував на смерть, і те й друте. Завдяки сьому українство набрало характеру однороднїйшого. без домішок, демократичнїйшого й безумовно поступового, який має й досї. Але під національним оглядом його основи, вихідні моменти, національні гасла зостали ся по сути тіж самі, що їх висунули старі покоління українських дїячів, тяжко вказати в дальшім часї щось, що не мало-б глибокого коріння в сїм раннїм періодї, в 1840—60 рр. і навіть у ще вчаснїйших стадіях українського руху.
Українство виникло й розвинуло ся в самій серединї українського життя, головним чином у поміщицьких і духовних шарах лївобережної "Малоросії" і "Слобідської України" (два найталановитїйші "правобережні" представники сеї доби Гулак-Артемовський і Шевченко були духовими вихованцями теж лївобережних гуртків — перший харківського, другий — петербурзького). В сїм середовищі, в сїй добі — в першій половинї XIX в. неможливо припустити нїяких спеціяльних стороннїх впливів: те, що доходило сюди, доходило крізь призму російського життя й культури.
Української еміґрації не істнувало. Галичина, котрій часом надаєть ся великий, перебільшений вилив на розвиток українства, в сїм часї не грала ще жадної ролї, вона сама шла позаду українського руху в Росії (та й пізнїйше, в 1880—90 рр., сказавши до речи, на українстві Росії відбивав ся не стільки галицький рух яко такий, скільки дїяльність на галицькім ґрунтї, в галицьких орґанах, російських Українцїв, що користали з можливостей конституційної Галичини, котрих їм відмовляв аж до останнього десятилїття доконституційний режім Росії).
Нема нїякої змоги звести зародженнє й розвиток українства на впливи якого будь пануючого гуртка, орґану, індивідуальности. Воно розвивало ся поволї, на величезних просторах, гуртками й одиницями, що йшли часто-густо в ростїч, необєднані дуже часто нї спільною орґанїзацією, нї керуючими орґанами преси. Адже української преси в Росії сливе не було аж до остатнього десятилїття — з виїмкою петербурзької "Основи" 1861—62 рр. Дуже часто дїяльність поодиноких робітників на шляху українського слова або українського життя йшла так ізольовано, що результати її були майже непомітні на поверхнї життя. Самий склад сих робітників, сїєї української інтелїґенції, що творили українство й становили осередок для його поширення, був незвичайно сорокатий. Від кріпосного маляря Шевченка до аристократичної родини кн. Рєпнїних, від професорських гуртків Харкова й Київа до вчителів по глухих кутках, від запеклих кріпосників до перейнятих західно-европейськими ідеями вільнодумців — дистанція величезна. Й коли кінець-кінцїв ся пестрява робота не розпорошила ся, а навпаки скристалїзувала ся у щось дуже виразне й суцїльне, перейняте єдністю думки й чуття, то було се наслїдком виливу тих стихійних сил, що її викликали, наслїдком невикоріненого привязання до свого краю й народу, власти минулого — історичних і культурних традицій, і сучасного — економічних і соціяльних умов, серед котрих жив український народ.
Нїякий сторонній вплив не міг би осягнути таких наслїдків, — та й не було його. Загальні течії европейської думки, що в рівній мірі захоплювали й московське й українське громадянство, могли допомагати пізнанню й виясненню того, що дали згадані умови, — але, розумієть ся, не могли сотворити того, чого не було.
*Статя проф. Грушевського була надрукована в ч. 156 "Рѣчи" з 8 (22) червня біжучого року під заг. "Нѣсколько слов об украинствѣ". В перекладї ми позволили собі змінити заголовок на инший, який більше відповідає змістови й відразу на нього вказує читачам. Ред.
[Вісник Союза визволення України]
30.07.1916