І.
У воєннім розгарі, що зовсїм зрозуміло захоплює рішаючі чинники нашої держави, виринають від часу до часу — без огляду на воєнні подїї — гадки про внутрішний устрій австрійської держави. Які пляни має теперішне цїсарське правлїнє австрійської держави для будучого уладженя адмїнїстраційних та взагалї правно-полїтичних відносин монархії, про се годї дізнати ся, бo міродатні чинники державні уважають тепер ще за передчасне зі своєї сторони виступати з конкретними проєктами полїтичної натури, та реєструють лиш голоси, погляди і бажаня, які виступають з кругів суспільно-полїтичиих, бо не дасть ся заперечити, що як досвід довголїтний перед війною, так огнева проба протягом війни доставили доволї матеріялу, аби підготовляти працї до уладженя внутрішних справ нашої держави.
І так не дасться вже нинї заперечити, що по війнї наступлять зміни адмінїстраційно-конституційні в монархії наддунайській. В сїй справі знаменний є голос бувшого австро-угорського амбасадора ґрафа Лїтцоза, в статтї "Два роки світової війни" ("Neue Freie Presse" з 26. липня с. р.), де він сказав: "Дай Боже, аби не здійснили ся слова песимістів: у нас всьо лишить ся по давному!" Таке сказав один з визначних мужів державних і муж довіря високих кругів нашої монархії, а хто бажає добра сїй державі, той мусить признати сьому рацію, бо годї консервувати те, що показалось недобрим, а треба заступити чимсь лїпшим, аби заспокоїти справедливі домаганя народів держави та сим чином скріпити силу австрійської монархії на внутр і на зверх супроти її ворогів.
Проблємами відбудови австрійської держави заняли ся в послїднім часї австрійські нїмецькі партії, почуваючи ся до обовязку в першім рядї розвязати спірні питаня, як "рrіmі inter pares" по мисли клича князя Альойзія Лїхтенштайна, звісного провідника христіянсько-суспільної партії в Австрії.
З'осібна, в прилюдній дебатї виступили на зверх головно три питаня: 1) автономія країв чи автономія народів; 2) шкода народна в руках автономії чи в руках держави; 3) орґанїзація громади як підставної одиницї державної. Около сих трьох питань обертаєсь виміна думок на тему будучої внутрішної полїтики Австрії.
У всїх тих справах на разї не дійшло до одноголосної постанови. Виміна думок перехилює справу то в один, то знов в другий бік. Рішаючими є не лиш засадничі погляди на саму річ, але також практичні огляди, подиктовані льокальними відносинами. Згідною можна назвати лиш вихідну думку, що кристалїзуєть ся в змаганю: скріпити власть держави та поширити загальну державну орієнтацію, незалежну від окремішних партійних стремлїнь, аби уможливити мирне співжитє народів Австрії. Отсе загальна проблєма житя держави.
Поставивши так справу, загнано в слїпий кут прихильників краєвих автономій, і тому справа автономії народів зискує з кождим днем більше приклонників. Принципіяльна арґументація підносить, що природною основою австрійської держави не є краї, а народи, отже самоуправні области повинні розмежуватись на підставі національних осїдків, чим утворить ся національні одиницї держави, як держави народів. Тим способом усунеть ся те лихо, що пригнїтало державу в часї мира: майоризованє одного народу другим та заостренє національних спорів, які здержували і перепинювали не лиш правильну управу держави, але також долагоджуванє найконечнїйших справ державних. Отсе є провідна гадка переважної части нїмецьких полїтиків під теперішну хвилю.
[Дїло, 05.08.1916]
ІІ.
Друга справа дотичить орґанїзації школи. В сїм предметї зарисувались два погляди. Мінїстерство просвіти відбуває наради над реформою середних шкіл, продумуючи над способами зменшеня фреквенції середних шкіл, аби запобігти надмірній продукції так зв. ученого пролєтаріяту, — що не може відноситись до українських шкіл середних, бо їх взагалї маємо за мало. Натомість Нїмецько-австрійський Союз учительський піднїс на головних своїх нарадах, які відбулись в Лїнцу, конечну потребу реформи народного шкільництва. В ухвалених резолюціях підчеркнено на першім місци, що наша держава потребує для забезпеченя свого єствованя, аби її управа могла оперти ся на рівномірнім і дочірнім виобразованю населеня. Потім замічено, що дотеперішне автономне закладанє і удержуванє народних і міських шкіл; нагляд шкільний; трактованє шкільного примусу; уладжуванє правних відносин учительства; іменованє і дисциплїнарне трактованє учительства — все те виказало некорисні результати для публичної освіти і для внутрішної сили держави. Аби сему запобігти на будуче, поставлено жаданє, що держава має перебрати під свою виключну управу всї народні і міські школи, як також учительські семинарії в Австрії.
Автори сих резолюцій приймають за вихідну премісу, що державна адмінїстрація буде під проводом нїмецького народа, та що тим чином усуне ся партійну полїтику зі школи. Гадка доволї сміла, а не легка до здїйсненя. Полишаючи на боцї формальний устрій шкільних властий, виринає тут первісне завданє школи як публичного чинника задля освіти і культури народів держави в інтересї держави. З сего заложеня випливає, що школа не є нїякою концесією, але обовязком держави перед кождим народом, та що нїякий нарід в державі не має права перепинювати розвою шкільництва на шкоду другого народа і держави. Школа мусить бути виключена з обороту як предмет торгів полїтичних. Сего має берегти держава!
Трету справу: реформи громадської піднїс до першорядного значіня знаний дослїдник реформи адмінїстраційної професор унїверситету д-р Брокгавзен. На його думку всї проєкти полїпшеня державної адмінїстрації не мають тривкої основи, доки не буде усталена підстава державного житя, котрою все буде громада як первісна клїтина державного орґанїзму. Отсе питанє виринуло як незвичайно актуальне під теперішну пору з двох причин. Мінїстерство справ внутрішних опрацьовує тепер проєкт громадської реформи, та слїдні є струї, аби впровадити державні уряди громадські.
Реформа громадська, намірена державними законами з р. 1849 і 1862, не зістала переведена як слїд. Неожидані подїї років шестидесятих спричинили зміну державної орієнтації, а потому краєві закони впровадили, кождий на свій лад, прямо хаотичні відносини в житю громад, бо анї не розмежено, зглядно не усталено круга дїланя громади, анї ходу інстанцій, анї нагляду правної дїяльности анї екзекутиви, а піддано громаду двом наставним властям: автономічній і державній, що перекидають ся громадою то в сей, то в той бік.
Звідси вийшли непожадані плоди дїяльности громад: великі тягарі громадські, а мало пожитку.
Отсї тяжкі закиди не є вимірені проти громадської самоуправи як основи житя громади, але проти системи громадської самоуправи. Та система мала своє жерело в недовірю до самоуправи, в сумнїві, чи вона в силї виконувати свої завданя, та потягнула за собою невідступне вмішуванє начальних властий в справи господарські з остаточною цїлию, аби громадську власть поставити до розпорядимости бюрократичного володїня. Коли законом буде рішучо признане управненє публичних чинностий на річ громадської самоуправи, то належить їй полишити свободу дїланя і одвічальність, а державний нагляд мусить обмежитись до найконечнїйшого береженя засади права.
Коли самоуправу господарську поставить ся на ясній основі законній: береженя інтересів як самої громади, так і держави; коли дасть ся їй незалежну свободу дїланя, та коли до неї буде ся приєднувати найкрасші сили в громадї а безоглядно усувати всякі надужитя, тодї витворять ся в народї здорові засади самоуправи, що буде висловом суспільної думки народу супроти державного уряду. Сильна і справедлива громада стане найпевнїйшим чинником в державі, у всякій порі.
30. липня 1916.
[Дїло, 06.08.1941]
06.08.1916