Ім’я батька

Андреас Штайнгьофель. Середина світу / Переклад Ірини Загладько. Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. 432 с.

«Я говорю до вас, котрі стоять на порозі дорослого життя. І от що маю сказати: не виходьте!». Часом тільки у дурнуватому кіно і можна знайти наймудріші поради. Будь-який роман дорослішання, більшість таких творів, можна підсумувати цим нескладним дотепом: любі діти, сидить тихо і вас, може бути, не помітять. Дорослішати непросто, то ясно, а головне: процес цей – в ідеалі – незворотній. Роман дорослішання – це завжди книжка про битву, яку слід програти. 

Андреас Штайнгьофель – німецький класик дитячої літератури. Його шалено популярний роман про підлітків «Середина світу» (Die Mitte der Welt, 1998) автоматично адресують саме до юнацької аудиторії. Але до книжки варто неодмінно зазирнути, не зважаючи на вік. Герої «Середини світу» достатньо екзотичні, щоб утримати авантюрну увагу підлітка, а психологічний аналіз цих диваків досить глибокий і неоднозначний, щоб підживити досвіди дорослого читача.

Час знайомитися. Їх троє: тридцятичотирьохрічна Ґлясс та її сімнадцятирічні близнюки Діана і Філ. Саме так. Вона народила у сімнадцять. І це тільки початок. Зрештою, це і є початок. Вагітна хтозна від кого Ґлясс з’являється у маленькому містечку на півдні Німеччини (що так і залишиться у романі без назви), щоб на мості між Візіблом і «потойбічними» народити своїх малих.

Візібл – будинок, який Ґлясс успадкувала від тітки-самогубці; він масивний, старовинний, жахаючий. Його насправді не можна не побачити. Між будинком і містечком протікає ріка, тож міщани – буквально «потойбічні» для родини Ґлясс. І тут же: у Візіблі є купа кімнат, де не були ніколи навіть власники будинку, сад навколо нього занедбаний і непролазний – сам Візібл помітити легко, так, але виключно на правах такої собі сліпої зони. Тепер щодо «потойбіччя». Кордон між правильними напівсільськими «маленькими людьми» і дивакуватими мешканцями Візібла – це ріка: вона прозора за визначенням. Зрештою, та, хто задає в книжці поведінкову матрицю, – Ґлясс – зветься «Склом» невипадково. Прозорість такого штибу – це не так мрія про подолання матеріальності (хоча і така фантазія тут наявна), як інша вказівка: неочевидність кордонів веде до зіткнення і взаємопроникнення. Почуємо Філа: «Візібл був магічним місцем, а Ґлясс – винятковою матір’ю, і разом вони створювали закони, які тут, зовні, серед маленьких людей, аж ніяк не мали чинності» та приготуємося до занурення у конфлікт «нас» і «тих».

Є в книжці нереально харизматичний персонаж – Паскаль. З нею важко: вона ніколи не бреше, її щирість від жорстокості не різниться (не хотіла я б у реалі з нею зустрітися, та й героям «Середини світу» з нею непереливки). Паскаль має абсолютне право бути щирою, бо вона в тому світі «потойбічних» і «видимих» до жодного з угрупувань не належить. Активна лесбійка, фрілансерка, мисткиня, яка походить з Голландії і наприкінці роману повертається на батьківщину, прихопивши з собою свою місцеву партнерку – резонерка як вона є. Тож має ліцензію на правду – на відсторонений погляд.

Саме Паскаль пояснить малому Філу, котрий все дитинство мріяв бути Сплячою красунею в одній з кімнат Візібла: «Можливо, тобі варто виявити дещо більше ініціативи, а не поводитися як нейтральний глядач, – вона широко всміхнулася. – Це те, чого я в тобі терпіти не можу». Коли говоримо про спостерігача, то йдеться про дві речі: інструмент/мета спостереження і особиста відповідальність того, хто спостерігає. (Паскаль має рацію: бачити все навколо – просто небезпечно; погодься, мій юний друже). Саме так, системне покарання за випадковий погляд – це і є історія дорослішання Філа.   

Два переламних моменти в «Середині світу». Один – бійка на Великому Оці. Це назва озера. На близнюків напали діти «потойбічних». У  Ґлясс в містечку дві функції – шльондра і відьма, і обидві вона виконує перфектно: вдень до неї ходять місцеві чоловіки, захоплені її красою, ввечері приходять їхні жінки – щоб поплакатися на свою важку долю і отримати психотерапевтичну пораду. Порозуміння між ними це не додає. І от через дрібну дитячу сварку один із «потойбічних» дістає ножа і серйозна ранить «дочку відьми». Десять років по тому цей хлопчина, що поїхав з міста після бійки, повернеться і вибачиться перед юнкою. Їй легко буде вибачити: Діана певна, що мала б тоді вона ножа, той хлопака живим би з озера не повернувся. Вона не бреше. У Діани напівнамірів немає, все у неї на повну катушку: вона не здатна нормально спілкуватися з людьми, але говорить з рослинами і тваринами; вона ділить любов матері з братом-близнюком і випадковими чоловіками, але так сильно ревнує до ненародженої дитини Ґлясс, що провокує у тої викидень; не розуміючи романтичних поневірянь Філа, Діана щодня ходить до лікарні, де лежить підключене до апаратів «штучного життя» тіло  її першого хлопця.

Цей удар ножем в «Середині світу» є граничним проявом погляду. Саме так, погляду. Бо тільки обмін поглядами створює у героїв Штайнгьофеля бодай ілюзію якоїсь взаємодії і комунікації. Він максимально наближений тут до дотику в тому сенсі, що завжди продукує приховане (о)володіння об’єктом бажання. Візуальна деталь у «Середині світу» має завжди тактильний, а тому – химерний вимір. Розкраяне хіба що в кількох сантиметрах від сонної артерії тіло Діани… Йому відповідає сексуальне збуджене тіло Філа. Погляд, поцілунок, удар – у «Середині світу» вони є своєрідними синонімами.

У Філа є близька подруга Кет. У Кет є колишній бойфренд, котрий до Філа пекельно ревнує… Ой, я забула сказати: Філ – гей, закоханий у місцеву спортивну зірку… Ображений юнак вирішує розібратися нарешті з суперником. Філ розуміє, що бійки не уникнути, і тоді використовує свою останню зброю. Щоб довести свою непричетність до «трикутника», він цілує ревнивця. Все, що може бути використаним як зброя, у «Середині світу» стане зрештою зброєю. Поцілунок, як і удар ножем, матимуть свої страшні наслідки. І не для Філа, якому ще випаде так само побути в ролі рогоносця, бо насправді закохана у друга-гея Кет спокусить його коханця; але це найменша з проблем малого.   

Філ наразі шукає батька – в кожному випадково оголошеному родичі, в кожному тимчасовому материному коханці, навіть в своїх запаморочливих підліткових закоханостях. Про свого реального «біологічного виробника» він знає таке: той живе в Америці і був «Третім». Колись малим Філ знайшов донжуанський список матері – і порахував собі: його з Діаною народили від номера три у реєстрі, який не мав імені. Всі сімнадцять років він питав у Ґлясс, як той Третій звався. Жінка скаже йому ім’я – на вухо, пошепки – перед від’їздом хлопця до Америки. У фіналі юнак має намір зустрітися з батьком – але ця зустріч уже навряд потрібна: вони буквально не здатні один одного побачити/впізнати. Телемахіда як вона є. От тільки Ґлясс – не Пенелопа; хіба що Пенелопа, яка чомусь не плете дивани, а підділася на вмовлянням женихів. Філова мати зрадила батькові своїх дітей і покинула його через це, бо була не в силах жити далі з болем, який спричинила.

Всі Штайнгьофелеві чудили шукають настирливо джерело болю, до якого надалися – не пережитого ними безпосередньо, а спричиненого. В тому їхня біда: суцільні судомні безпорадні шукання чогось, що є для них буквально непізнаваним, невидимим і чужим. Як доста у старому мудрому дотепу: є не тільки неправильні вирішення проблеми, є ще й неправильні проблеми. Але саме в цьому і є щось епічне: світ тут розділений не на хороших і поганих, а на тих, на кого я здатен вплинути, а на кого – ні. Ті «потойбічні», скажімо, які мусять начебто бути уособленнями філістерства і ординарності: божевільна у червоних чобітках, яка сексуально домагається восьмирічного хлопчика; багата балувана дитина, котра збирає по вулицях сміття і ладнає з нього колекцію й історії про свої знахідки; зраджений шістнадцятирічний коханець, якій вирішує чужими руками убити суперника; жіночка, котра викрадає тіло свого батька з поховальної агенції і погребає його у садку… «Потойбічних» і сімейку Ґлясс різнять не ексцентричність вчинків, а, власне кажучи, здатність до них. Грубо кажучи: різна мета пошуків – одні шукають свого, інші шукають, що саме є своїм.

Ім’я Філового батька – це цілком психоаналітична метафора. Назвати ім’я батька – значить назвати себе, чітко виокремити певну структуру своєї особистості. Філ же зве батька Третім. «Третім» в психоаналізі означають постать Бога, Великого Іншого – це наша совість і наш сором. Це ідеальний Чужинець, якого ми прагнемо... Знаєте улюблену книжку Філа? Єдину, яку він – запійний книжник – візьме з собою в подорож до Америки? «Мобі Дік». В пошуках білого кита, зустріч із яким не пророчить нічого доброго… Юнак шукає батька. А хоче знайти наразі те, що обмежить його, унормує, зробить зрозумілим для оточуючих і навчить з ними співіснувати. Такі пошуки починають завжди з усвідомлення власної не-нормальності.     

Отже, точніше буде так: не телемахіда, а вагання Телемаха за мить до початку своєї подорожі. І ще точніше: «Середина світу» – така собі телемахіда-пріквел. Я не певна, що Філ кінець-кінцем зустрінеться з батьком (ми його полишаємо якраз напередодні цього побачення). І ще менше певна, що то не геппі енд. Всі ці юнацькі міркування про ненормальність і її критерії… Мудра жінка Ґлясс знову і знову товкмачить своєму неспокійному малому: якщо ми насправді хочемо змінити нашу соціальну реальність або хоча б звільнитися від неї, то не батька американського слід відчайдушно пошукати, а переглянути свої фантазії, котрі допомагають нам вписуватися без залишку у ту травматичну соціальну реальність. Коротше: «Ґлясс записувала в нас, як у розгорнуті книжки: “Будьте сильними та захищайте себе. Хто зачепить вас – тому робіть подвоєну кривду або зійдіть з дороги, але нікому не дозволяйте диктувати вам, як ви повинні жити. Я люблю вас такими, якими ви є”». На позір перед нами правильна порада «бути видимим», тільки тут її варто читати як «бути прозорим».   

Тереза, старша Філова подруга-лесбійка, колись навчила малого вдалого трюку.  Уяви, що в твоїй голові є кімната, куди ти можеш сховати всі свої найтяжчі спогади, замкнути на ключ. Але ключа викидати не можна, позаяк згодом виявиться, що ця кімната є прохідною, і щоб далі просуватися треба пройти через всі свої «тіні, темніші за темне»… Отож численні двері «Середини світу» так і залишаються допоки зачиненими, але й ключі від них – повсякчас напоготові.

Власне, це і є головна проблема «Середини світу»: є час, коли треба мінятися самому, і є час, коли треба змінити ситуацію – та їх не слід плутати… А котрий з цих двох варіантів більше схожий на дорослішання?

Згадала про фантазії – час поговорити про кохання. Історій кохання тут кілька: Ґлясс і Третій, Ґлясс і ще декілька, Діана і коматозний Зефір,  Тереза і Ґлясс, Тереза і Паскаль, божевільна Анні і Філ, Кет і Філ, Кет і Ніколас, Філ і Вольф – і нарешті: Філ і Ніколас. (Позбавитися від враження, що Штайнгьофель ретельно проштудіював «Готель Нью-Гемпшир» Джона Ірвінга неймовірно складно). Тут немає невзаємної любові: кожна з них – погляд плюс повернений погляд: кожен закоханий у своє відображення. Від сюжету про Нарциса відомо чого сподіватися, аби не йшлося у випадку Філа і Ніколаса про гомосексуальний дебют. Непевне перше кохання і шалений перший секс тут заступають послідовно майже фобічне почуття провини, навіть – сорому.

А тепер розкажу про другий переламний момент «Середини світу», епічно-трагедійний. Йдеться про осліплення Ніколаса. (Едипового сюжету без сліпоти не буває, це закон). Після от того поцілунку-покарання ображений бойфренд Кет знайшов спільну мову з Вольфом. Вольф – мабуть, єдиний таки безумний в схибленому світі Штайнгьофеля, він одержимий Філом і вогнепальною зброєю. Ця двійка змовників намагаються підстрелити Філа, але випадково прострілюють око Ніколасу. І стається напад якраз тієї миті, коли Філ усвідомлює, що зрада коханця зрадою не є: цей красивий юнак є просто поверхнею, в котрій відбиваються чужі бажання. Постріл із духової рушниці розбиває дзеркало. Закінчується життя Ніколаса (одноокий професійний бігун, уявляєте?) – і починається самостійне Філове… В романтичній літературі це був би момент, коли герой відганяє від себе двійника, свою «темну тінь». Кожна людина потребує таємниці, – наполягає Філ. Ця безтіньова прозорість, власна неповнота і буде відтак його тайною.

Очевидне: «Середина світу» – роман виховання. Уточнюю: «Середина світу» – роман про виховання скептика… Ти відрізняєшся від інших. Ти здатен любити інакше. Ти потребуєш чогось надзвичайного. Ти заслуговуєш на щось несхоже. А поруч є якісь стабільні уявлення про межі того, що ти можеш отримати, і того, чим ти є: родина, спільнота, стосунки, сексуальність, правда. Штайнгьофель проведе своїх героїв цими лабіринтами, не дуже турбуючись про їхню (і нашу) безпеку, раз-по-раз демонструючи обмеженість і протиріччя нашого уявлення про нас же. Будь-який сюжетний хід «Середини світу», будь-яке міркування його героїв – така собі антиномія: безкінечність доказів «за» і «проти» їхніх вчинків обмежити не має жодного шансу. Можна хіба що зупинити погляд на першому-ліпшому поясненні... Отож. Філ насправді унікальний. Він здатен любити. Він заслуговує на любов. І отримує її, почувши нарешті Ім’я Батька, з котрим ніколи не зустрінеться… Така-от непрозора історія про одноокого в країні сліпих.