Військовий путч в Туреччині цілковито подавлений, путчисти, хто не загинув, арештовані, а ті, кому вдалося втекти закордон, скоріш за все теж опиняться раніше чи пізніше в турецькій в’язниці. Як стверджують фахівці, організатори військового перевороту діяли вкрай незграбно, допустилися всіх можливих помилок, які лише можна вчинити у процесі силового захоплення влади. Виникає логічне питання: навіщо добре вишколені, патріотично налаштовані, тверезо мислячі турецькі військовики вплуталися в цю авантюру?
Перед тим, як спробувати дати відповідь на це запитання, пригадаємо в загальних рисах, як розгорталися події в Туреччині у ту буремну ніч з 15-го на 16 липня.
Близько 23.00 з'явилися повідомлення про появу озброєних військовиків на вулицях Стамбула та Анкари, а також про винищувачі і військові гелікоптери, котрі кружляють над двома містами на досить низькій висоті.
Незабаром після цього прем'єр-міністр Біналі Їлдирим оголосив, що військовики намагаються силовим шляхом повалити легітимне керівництво країни.
На мостах через Босфор у Стамбулі, а також поблизу летовищ Стамбула й Анкари з'явилися танки.
Через півгодини після виступу турецького прем'єра бунтівні військовики захопили державний телеканалі TRT і оприлюднили в його ефірі свою заяву. Вони повідомили, що скинули режим чинного президента Реджепа Таїпа Ердоґана, що вся влада в країні перейшла до тимчасового органу – «Ради миру». У заяві військовики обіцяли «домогтися демократичного порядку» і «захищати права людини». Запевняли, що пріоритет при цьому буде відданий «верховенства права», а «відносини з іншими країнами залишаться незмінними». Путчисти оголосили про запровадження в країні воєнного стану та комендантської години.
Згодом з’явилося повідомлення, що начальник Генштабу Туреччини Хулусі Акар був узятий в заручники групою вояків. Також повідомлялося, що військовики роззброїли охорону резиденції Ердоґана в Анкарі та взяли в облогу штаб правлячої Партії справедливості і розвитку. Також вони захопили кілька відділків поліції в Стамбулі й Анкарі.
Парламент країни оточили танки бунтарів. Повідомлялося про сутички між путчистами й охоронцями парламенту
Довгий час Ердоґана не з’являвся в інформаційному просторі. Багато медій поширили інформацію, буцім то він намагається втекти чи то до Німеччини, чи Великої Британії, чи Росії, чи Ірану, й попросити там політичного притулку.
До цього моменту складалося враження, що переворот організували круті професіонали, котрі володіють інформацією й впливами, тримають армію під контролем, а значить у їхніх опонентів немає жодних шансів.
Та несподівано турецька інформаційна картина радикально змінилася. З’ясувалося, що окрім Генштабу путчистам не вдалося захопити жодного іншого важливого об’єкта владної інфраструктури. Проти заколотників виступили поліція й та частина армії, яка не прийняла путч. На захист уряду вилетіли винищувачі F-16, для яких гелікоптери путчистів виявилися легкою ціллю. Стало зрозумілим, що окрім голови Хулусі Акара, не взятий під варту жоден інший високопосадовець.
Пролунали заяви з Брюсселя, Вашингтона, Лондона й Берліна. Світові столиці категорично й без будь-яких застережень підтримали чинну турецьку владу.
Переломним інформаційним моментом став вихід в ефір Ердоґана. Він зв'язався з журналістами CNN Turk і вийшов у прямий ефір через відеозв'язок зі смартфону, використовуючи застосунок FaceTime для iPhone. Президент закликав турецький народ виходити на вулиці, аби протистояти путчистам. Цей же президентський заклик повторювали муедзини в мечетях.
Тож на вулиці вийшли тисячі прихильників президента чи, принаймні, противники військового путчу. Саме цивільні мешканці зробили основну роботу зі знешкодження путчистів. Вони безстрашно кидалися на танки, блокували просування військових колон і навіть самі затримували заколотників.
А зі стамбульського аеропорту імені Ататюрка, натовп просто вигнав путчистів, розблокувавши роботу летовища. І незабаром там приземлився президентський літак. Ось він – Ердоґан. Він нікуди не втікав, ні в кого не просив притулку, він – господар ситуації.
У цьому епізоді з’ясувалися чергові фатальні помилки путчистів. Їхня бронетехніка рухалася без належного прикриття піхоти. Заколотники не провели жодної попередньої підготовки, аби забезпечити собі народну підтримку, попри те, що останнім часом рейтинг Ердоґана суттєво впав, і доволі багато турків виступало за його відставку. А путчисти навіть нічого не зробили, щоб ізолювати президента, як це принаймні зробили гекачепісти з Михайлом Горбачовим у Форосі.
До речі, турецький путч з певного моменту почав нагадувати «ГКЧП» серпня 1991-го чи виступ військовиків у Венесуелі проти Уґо Чавеса у квітні 2002 року. У першому й другому випадках заколотники, маючи на початках силову перевагу, не зуміли нею скористатися через брак стратегії. Тому розгром путчистів у Стамбулі й Анкарі був лише питанням часу.
Часу турецьким путчистам доля відвела небагато. Уже до світанку понад сотня з них була застрелена, близько трьох тисяч – арештовано. Чинна влада відновила цілковитий контроль над країною.
Ким були ті безталанні заколотники? За попередніми даними, це була така собі фракція всередині збройних сил. Кістяк її складала частина офіцерів зі складу Першої армії, чия штаб-квартира розташовується в Стамбулі.
Як відомо, активне втручання армії у політику в Туреччині ще зовсім донедавна було не лише звичною справою, а й справою легітимною. З 1923 року, коли Мустафа Кемаль Ататюрк створив світську Турецьку Республіку, військовики здобули в ній привілейований статус захисників конституції. Найпильніше вони стежили за тим, аби країна не стала на шлях ісламського фундаменталізму, аби жодна політична сила не узурпувала владу в країні.
Чотири рази військовикам Туреччини доводилося втручатися у політичний процес. Інколи жорстко й з проведенням показових страт, як от у травні 1960 року. Інколи м’якше, лише з арештами й «посадками», як от у березні 1971 чи у вересні 1980 років. Інколи армійцям вистачало лише грізно насупити брови й наполегливо попросити вище державне керівництво піти у відставку, як у червні 1997 року.
Реджеп Таїп Ердоґан зі своєю проісламською Партією справедливості і розвитку прийшов до влади 2002 року. Очевидно, він поставив собі за мету нейтралізувати політичні впливи армії. Завдання доволі складне, але йому вдалося за кілька років домогтися в цій справі неймовірного успіху.
Ердоґан чудово усвідомлював, що в атакувати армію в лоб було б безглуздям. Тому він здійснив обхідний маневр, залучивши до своїх планів Брюссель. Партія справедливості і розвитку, нібито виконуючи програму набуття членства в Європейській Унії, провела через парламент закони, котрі суттєво обмежували можливість армії втручатися в політику.
Потім Ердоґан, відчувши себе на силі, почав методично прибирати з керівництва армії нелояльних офіцерів. Відомо, що Ердоґан завжди боявся військового перевороту і часто говорив про це своїм наближеним. Саме за Ердоґана в Туреччині відбувся судовий процес у справі Ergenekon, за яким до тривалих термінів ув’язнення була засуджена велика група високопосадових турецьких військовиків. Їм інкримінували спробу державного перевороту у 2003 році.
Здавалося б Ердоґан зумів досить ретельно почистити армійські лави від «ненадійних елементів». Тому то вже те, що в Туреччині спалахнув хоч якийсь путч, нівроку здивував міжнародних експертів.
То хто ж стоїть за організацією останнього путчу? Сам Ердоґан вже встиг звинуватити свого колишнього соратника й наставника, а нині головного опонента – Фетхуллу Ґюлена. 75-річний мусульманський письменник і проповідник відомий як творець філософського вчення, яке поєднує мусульманський містицизм з відстоюванням ідей демократії, освіти, науки і міжконфесійного діалогу. З 1999 року він мешкає у США, в Пенсільванії. Рух Ґюлена, який називається «Хізмет» (по-турецьки «служіння») охоплює аналітичні центри, школи і різні медійні проекти.
Ґюлен відкинув усі звинувачення Ердоґана й висунув контрверсію, що заколот міг бути інсценований самим урядом країни. «Мало хто в світі вірить в обвинувачення, зроблені президентом Туреччини Реджепом Ердоґаном. Існує ймовірність, що це був постановочний переворот, який міг бути призначений для подальших звинувачень на адресу опонентів», – заявив він.
Медіа-простором також почали гуляти маси інших версій щодо лялькарів турецького путчу. Зокрема, серед організаторів називається Кремль і Володимир Путін. Згідно з цією версією, спецслужби Росії спровокували заколот і навіть підтримували його організаційно.
Що ж, всі ці версії мають право на життя. Можливо навіть всі вони частково відповідають істині. Не виключено, що ідеї Ґюлена зіграли свою роль в активізації путчу. Можна припустити, що Ердоґан, як мінімум, знав, що заколот готується, але вирішив не перешкоджати йому, а взяти процес під свій контроль. Вміння Кремля вести гібридні війни всім відомі. Відомо теж те, що Росія всіма засобами намагалася останнім часом послабити позиції Туреччини в регіоні, а путч для цієї затії – найкращий засіб.
Утім головною рушійною силою путчу найімовірніше був дух Кемаля Ататюрка, який ще витає в армійських колах. Незабаром в Туреччині має відбутися референдум щодо надання президентові більших повноважень, відтак країна з парламентської може перетворитися на президентську. Тож ті військові, для котрих гідність і справа захисту демократії не перетворилися на пустий звук, зважилися на такий крок відчаю, спробували скористатися останнім шансом, аби не допустити цілковитої узурпації влади.
Можливо у путчистів була слабка надія на те, що їх підтримають побратими по зброї, а також суспільство. Утім їхні надії виявилися марними: жодна політична сила не наважилася підтримати путчистів, армія ж у своїй більшості залишилася лояльною уряду й президентові.
Що очікує Туреччину після цієї невдалої спроби перевороту? Скоріш за все Ердоґан і його партія посилять свої позиції. Президент отримає додаткові повноваження й карт-бланш на розправу з опонентами. Навряд чи можна стверджувати, що з перемогою путчистів виграла б демократія. Туреччині вже давно вартувало б знайти інші механізми захисту конституції. Можливо цю роль нарешті візьме на себе громадянське суспільство, як усюди в Європі, куди так прагнула Анкара.
17.07.2016