Серна.

Мене внесли на ношах у полевий шпиталь. Ранїйше в сїм будинку була школа. Але на скорі перемінили її в полевий шпиталь. Саля була велика і низькі ліжка при стїнах, а по серединї кілька ноший з раненими. Ранені прикриті коцами, якось дивно глядїли на сей білий світ. Десь від часу до часу давався чути легкий стогін. Чиста воєнно-шпитальна атмосфера. Нас кількох на ношах ждало на хірурґа, щоб сконстатував, що нам хибує. За хвилинку він дїйсно ввійшов з кількома асистуючими лїкарями і сестрами; принесла зі собою цїлу струю йодоформового запаху. Мене оглянув, сконстатував легке пораженє лївої ноги шрапнелем, сказав менї для заохоти, що за пару днїв буду чардаша танцювати, дав ще якісь там припорученя що до мене і мене віднесли до якоїсь кімнатки, де були лиш два ліжка. Одно з них було вже заняте якимсь раненим. Він був цїлковито прикритий і, здавало ся, на все байдужний; бодай не звертав на нїкого уваги. Моя нога мене трохи пекла і болїла, але додавало менї охоти і гумору запевненє лїкаря, що не на довго буду привязаний до ліжка. Рану чимось облили і мене положили осторожно на ліжко. Я поглянув близше на свого товариша недолї і аж скрикнув:

— Відки ти, сину чоловічий, тут взяв ся?

Він обернув поволи голову до мене. Я побачив його гарні, чорні очи, що свого часу в деяких кругах стільки зітхань і бажань викликали і його лице, колись таке живе і веселе було, а тепер блїде, з виразом якогось непонятного смутку.

— А, се ти — промовив він стиха. Даруй, але я щойно другий день по операції, якусь кістку менї з ноги вирізали і я трохи ослаблений, але думаю, що за два днї знов зложу цїлий світ обняти і тодї весело побалакаємо, а тепер мушу добре відпочивати.

Але се його відпочиванє не тривало два днї, як він то викомбінував, але таки на другий день рано запитав ся він мене, жартуючи, чи ми б собі так коломийки не затанцювали. І ми зачали весело говорити. Пригадували собі наші студентські часи, спільних знайомих, розповіли важнїйші пригоди свого житя; я мусїв йому оповісти, при якій нагодї був ранений. Великого і цїкавого в тім мало що було. Я лежав в стрілецькім рові, звідкись надлетїв шрапнель, ну і я акурат мусїв мати те щастє, що кілька оловяних кульок менї легко поранило ногу. Нїчого романтичного в сїм нема.

— Взагалї тепер на війнi гинеть ся за вітчину цїлком не романтичним способом — каже він. Давнїйше, то було що инше! Лицар вдягав ся в зелїзо, сїдав на опанциреного коня і творив сам із себе таку движиму кріпость. До бою труби грали, нарід кричав, він натягав на спис як прапорець хусточку від улюбленої з думкою: "in hoc signo vinces", махав ногами, вивихав руками... і не гинув. А прийшов до дому в тріюмфі, то там солодка нагорода його чекала... Гарний усміх, поцїлуй... А тепер — такий злодїйський машиновий кріс в одній минутї положить сто люда трупом і чоловік нїчого не бачив, нїчого не знає, а мусить вже до св. Петра стукати.

— Ну, чекай, сину, кажу я, а як тебе ранило?

— Мене? як виїмок з під загального правила — цїлком романтично. Якби не серна, та я чекав би ще й дальше на ту саму нагоду.

— Серна?

— Ну, так, серна!

Я вже всяке можливе чув, але щоби невинна серна була причиною чийогось нещастя, сего я ще таки не чував.

І він став оповідати:

Наші окопи лежали може на 400 метрів віддалені від російських. Я, знаєш, артилєрист. Позиція нашого баталіону була на маленькім горбі і ми могли бачити троха й поза московські становища. Мене вислав командант батерії в стрілецькі окопи, щоби звідти поглянув над дїланє нашої артилєрії, розумієть ся, о скілько буде можна. Я вскорі заприязнив ся з інфантерією і добре нам всїм жило ся, тим більше, що менї "батерія" присилала много вина, а в інфантерії власне сего шляхотного плину було дуже скупо.

Тодї страх обі сторони були завзяті. Не було мож голови з рова показати. Як хто відважив ся так на збитки кусник патика в гору показати, то сейчас влучило в сей патик зо три кульки. Хотїли нам Росіяни показати, яких вони острих стрільцїв мають. А ми їм також тим самим відплачували. За дня нїхто з Росіян не міг рушитись з окопу. Лиш в обідню пору Росіяни підносили ложки в гору і тодї ми переставали стріляти, а Росіяни також. Се була якась тайна згода між нами. Але по півгодинній перерві зачинала ся стрілянина на-ново. Впрочім цїлком звичайний образ теперішної битви, як і ти впрочім добре знаєш, або бодай чув, або читав. З початку кілька поодиноких стрілів, потому густа стрілянина з крісів, яка слабне, то змагаєть ся, то часом починає машиновий кріс свою коротку та ґрунтовну роботу. Час від часу перелїтають над нашими головами з поражаючим свистом артилєрійські стрільна, які десь неоподалїк з більшим або меншим грохотом експльодують. Так і було того дня з рана. Я сидїв коло телєфону і крізь щілину давав позір на експльодуючі стрільна нашої артилєрії. Нараз бачу, щось живо порушуєть ся по серединї між двома ворожими лїнїями. Я лїпше вдивив ся і побачив серну. Звідки вона нараз взяла сі між боєвими лїнїями і то на нашім участку, сего не знаю. Досить того, що нараз перестали і ми і Росіяни стріляти, і приглядались сернї. Серна бігла майже серединою між двома лїнїями. Таке струнке, любе сотворінє! Як воно мусїло бути вистрашене сим незвичайним для него явищем — війною ! З хвилею, коли на якусь хвилю на нашім участку стрілялина устала, пристала і серна.

Піднесла гарну головку до гори, начеб хотїла оглянути ся в сїм новім для неї окруженю. В тій самій хвилї упали два стріли. Серна підскочила ще раз в гору і якби скошена повалилась на землю, якраз по серединї обох ворожих лїнїй. Також свого рода жертва війни. Що до мене, то я нїколи не відважив ся би зробити щось лихе сернї. Задля такої природної елєганції іменно.

— Що ти іменно природну елєганцію, особливо жіночого пола, аж надто любиш, се далї всї хрещені язици будуть знати, але...

Тут я хотїв докінчити свій "Zwischenruf" якимсь ефектовним реторичним реченєм, лиш він, відай в тім впрочім цїлком оправданім переконаню, що сяк, чи так, я йому нїчого нового не скажу, оповідав далї:

— Отже з хвилею, як серна впала, піднесли ся нараз аж дві постати і почали до неї бігти — з нашої сторони так званий "Horchposten", що сидїв перед дротяними засїками, впрочім добрий стрілець, і з московської сторожи так званий "секрет", що має впрочім ту саму задачу, що і наш підслухач-пост. Вони мають перед дротяними засїками яму, де ховають ся, і звідти наглядають над всїм. Отже вони, як кажу, покидали кріси і далї бігцем до серни, і прибігли до неї рівночасно. Наш пост, Українець з Яворівщини, вже з далека почав кричати: То я серну застрілив! А салдат собі: Се я застрілив!

— Де ти, собачий сину — каже наш — міг серну застрілити?!

— Ти сам сукин син — відповідає на такий делїкатний запит салдат. — Поставали над серною і далї один другому доказувати, хто з них шляхотнїйшого походженя. І добре дібрали ся: один Українець з Галичини, а другий з Волинї. Оба рослі хлопи. Шкода, що я з їх сеї приязної розмови лиш деякі маркантнїйше зазначені уривки міг почути:

— Ти поганський кацапе — кричить наш. Ти хочеш серну мати, а... дзуськи дам, не серну, було пострілити самому!

— Ти хахоле ляцький — кричить салдат. — Ти в бочку не поцїлив-би, не то в серну!

— Я тобі як захочу — кричить наш — що тобі світ білий чорним стане, ти знаєш, хто я є?

— Сукин син, плюгави! — кричить салдат.

Далі наш, не довго думаючи, обернув ся, взяв серну за задні ноги, починає тягнути до наших окопів.

Салдат вхопив за передні ноги і далї собі тягнути в противнім напрямі. Бачать вони, що таким способом до нїчого не дійдуть, обернули ся знова до себе лицем і почали на ново пригадувати один другому його рід. Вони могли може вже зайти в освітленю взаїмної ґенеальоґії десь коло осьмого поколїня взад, як Москалям тої переговірки вже за богато було, кількох з них кинуло кріси на бік і давай бігти до серни, свому на поміч. Кількох наших бачить, що не жарт, серну можуть Москалї забрати, покидали й собі кріси і також бігцем до серни. Бачать Москалї, що й по нашім боцї сила надходить, крикнули до своїх і знова зачала летїти цїла гурма Москалїв. А наших також стільки прилетїло. Кінець кінцїв на середину обох лїнїй вибіг цїлий наш баталїон і цїлий російський. Прийшли і офіцири. І всі поставали навколо серни, а перші два пости ще й далї тримали серну, один за задні, а другий за передні ноги і далї цїлком по господарськи ганьбились. Оба кричали тою самою "хахлацькою" мовою і, розумієть ся, найнїжнїйші її нюанси знаменито розуміли.

Тимчасом офіцири представились один одному, поприходили і оба коменданти баталїонів. Їм і представлено цїлий спір. Вони згодились на се, що старший з них має рішати, кому серна належить. Наш майор був віком і службою старший, так і йому ся роля припала. Отже оглянули серну з усїх боків, сконстатували, що серна убита двома стрілами, які її рівночасно смертельно ранили, і наш майор признав половину серни Москалям. Серну таки на тім місци, де упала, розрізали і витягли в неї дві кулї, одну нашу і одну російську. Офіцири і мужва почали взаїмно трактуватись папіросками і розмовляли. Я сю цїлу сцену дуже гарно бачив, але не міг опустити телєфону і прийти також до сеї громади. Але мене обхопила така ревність, таке якесь невисказане, любе почуванє. Цїла та сцена була така наївно природна, мала в собі стільки природного людського, е своїй простотї мала щось таке патріярхальне і в певнім змислї вражала так комічно — деж хто видав, щоб за одну бідну серну дві ворожі силі побратались! — що і я постановив туди піти і приглянутись моїм ворогам з близька. Я на скорі зателєфонував до мого команданта, розповів йому коротко цїлий перебіг справи і попросив дозволу на хвилину опустити моє місце. Він менї позволив і я сейчас попрямував до гурту. Я може був від него віддалений на яких 20 кроків, як почув я сей зловіщий свист у воздусї, а сейчас по нїм гук, страшний біль в нозї, і я повалив ся. Се ще тямлю, що до мене прибігли наші і російські офіцири, а решта мужви розбіглась і вернула до своїх окопів. Стріляти вже не стріляли і артилєрія перестала також стріляти. Я ще чув, як російські офіцири немов то оправдувались перед нашими, що осьто вони невинні, що їх артилєрія вправдї стрілила раз, але вона мабуть десь думали, що Австрійцї масою посувають ся до атаку, і хотїла так званим "Sperrfeuer-ом" їм перешкодити. Мене передержали до ночі в окопах, перевязали і привезли нічю сюди. Того дня Москалї і ми не стріляли. Менї післав московський командант порцію печенї з сеї серни разом із поздоровленєм. Я, на жаль, її не міг їсти. Осколок з ґранату розбив менї одну кістку в нозї, яку менї вчора щасливо виняли. Але ся чудова ідиля, серед гуку гармат, серед розбурханих пристрастий людських і серед одноманітного так-так-у машинових крисів останеть ся менї все в тямцї, буде — моєю найгарнїйшою воєнною пригодою...

[Дїло]