От він міг би бути цілком грабалівським персонажем. У Грабала є кількадесят оповідань, які ще не перекладені українською, в яких той Грабал, той Богуміл, той Богуміл Грабал дуже мило описує різних людей, не вихваляючи, не картаючи, не зневажаючи, не насміхаючись, зосередивши увагу на дуже персональних виявах і проявах комплекту всіляких рис, здатностей, здібностей, особливостей, талантів, хиб, звичок звичайних людей, яких незвичайними робить саме така, а не інакша натура, що виявляє себе саме в такій, а не інакшій часово-просторово-стосунковій обставі.
Я знаю, що Влодко Гривінський був геніальним. У найчистішому сенсі цього поняття. Ним водив Дух. Геніус. Не важливо, чи був він великим художником, чи залишив незнищенний слід у історії мистецтва всіх країв, чи зумів довершено самореалізуватися. Просто Дух шукав через нього свої нові можливості.
Ми називали його Влодзем. Шкільна кличка – Учений. У школі він ходив в унікальному костюмчикові. Щось подібне на френч членів політбюро ЦК КПК у сімдесятих. Крім того вже тоді малював і займався підпільним карате. Навіть тепер, коли минуло сорок років, моя долоня на його плечі завжди відчувала неймовірно ніжну міць.
Його вирізнив учитель фізкультури. Теж грабалівський тип. Влодко був ще школярем, коли учитель доручив саме йому намалювати фрески на головній стіні велетенського спортивного залу, який був найлюбішим здобутком учителя. Перлиною в короні його несамовитого життя. Влодко отримав ключ від святая святих. Малював спортивні сцени. І пускав нас у найкращий шкільний спортзал міста тоді, коли було можна. І це стало окремою стацією у хресній дорозі нашого життя.
Грабал був людським у тому сенсі, що знав, що казати про ближніх, а що ні. Хочу бути подібним. Ніколи не скажу про Гривінського того, чого не варто переповідати. Але завжди буду говорити про нього, згадувати і нагадувати. Думаючи про те, що казав Стасюк на якомусь гірському військовому цвинтарі – навіть промовляння вголос імен з надмогильних табличок може бути молитвою за душі у чистилищі.
Влодзьо нас приготував до свого відходу. Дванадцять років тому він зазнав тяжкої контузії. Його били у голову і щось дуже важливе порушили. Він зник з товариського життя. Майже перестав малювати. Але коли з'являвся наче привид десь у місті, то присутність Святого Духу була ще очевиднішою. Видно було, як той Дух шукає шпарки у Влодковому потовченому мозкові, аби вилетіти, як бджола, обвантажена пилком, з якимось набутком, якого більше ніде не злапаєш – ні на конюшині, ні на гречці, ні на акації.
Попри сотні малюнків, рисунків, естампів, монотипій, гравюр, в яких завжди був крок уперед, до якоїсь небаченої перед тим естетики, попри десятки історій і епізодів, попри цілісіньку драму свого не змарнованого (бо ж Дух) життя, лишиться мені той його жест на тлі нашої епохи: удар правою рукою, чітко складеною, у місце, де серце. І дві настирні фрази при цім: "ти воїн" і "люблю"…
Влодзьо таки був травневий. Цього найхолоднішого травня трохи не дочекався. Змучився від воїнства і від любові. Часом ми разом святкували посередині – він трохи пізніше, я дещо раніше. Одного разу нас везли зі спільними гостями аж з парку до мого дому на бричці. Коні були за нас.
Кілька місяців у середині дев'яностих Влодзьо захоплювався ідзином. Він кидав у нашій кухні полинові прутики, а Книга Змін на усі ті метання раз за разом казала – хули не буде. Нічого іншого те ворожіння не могло йому напророчити.
Колись я замість Грабала про це напишу. Делікатно.
16.05.2025