З дневника.
Недїля, 24. жовтня 1914. — Наша сотня Букшованого, придїлена до бригади полковника Дрди, прийшла по дводневнім походї черев орівські лїси до села Уличного. Утомлені, падаємо дебудь на придорожній траві — і заплющивши очи, хочемо трохи подрімати. Що таке глибокий сон, ми вже давно забули. До того ще невідрадні обставини перервали майже на два днї нашу сполуку з стрілецькими харчовими возами... Бачимо — несуть нам селяни хлїб, молоко, сир і овочі. Ми напів сонні приймаємо се мовчки — без жадної подяки — і їмо, але так, начеб ми перед годиною наїли ся до сита...
Ось і наш сотник! Він також ледви ступає від умученя, але бадьорний на лицї. Він не сміє нас знеохочувати... Говорить до нас з усмішкою на устах... Каже, що сей похід, що ми зробили за тих два днї і дві ночі — то ще нїчого!... Каже нам піднїмати наші ноги трохи висше від положеня цїлої довжини тїла, щоби троха вїдпочали; ми зараз ідемо дальше. Куди — не знає. Іде дальше і говорить з иншими товаришами. Я їм хліб зі сиром, а з голови не виходять менї слова сотника. Сей дводневний похід, підчас якого падали люди з утоми і вичерпаня сил — то нїчого!
І дивно менї! Почуваю, як повертають до мене давні сили і свіжість. Глядаю мимоволї на свої ноги. Бачу присипані порохом тяжкі черевики; шнурівки, завязані ще перед пятьма днями, держать ся добре. Пробую підняти ногу — не почуваю утоми, тільки в лївій нозї болить мене великий палець. Нахиляюсь, щоби роззути ся — та в тій хвилї чую приказ: Встань — збірка! Спокійно, з чудною холоднокровністю, кладу хлїб і сир до хлїбника і стаю на своє місце. Крадьком поправляю ще кріс і защіплюю ґузик від плаща.
— Сотня, руш! Гляджу на годинник — точно дванадцята — полудне. Вслухую ся в удари тяжких ніг моїх товаришів, що бють до такту порошну дорогу. Люди вийшли з церкви. Питаємось, куди провадить ся дорога. До Голубутова. Довідуємось також, що нинї недїля...
По одногодиннім походї ми вже на місци. Стій свобідно! Сїдаємо на широкій толоцї. З пів кільометра перед собою бачимо село. Се Голобутів. При входї до села пливе малий потік. Caме через нього перечвалав тепер улан з донесенєм. Вже мельдує щось полковникови. Товариш А. Ортинський, що був відійшов на бік, прибігає і, вказуючи на узгіря над селом, каже: Москалї!
Ми глядимо всї в ту сторону. Перед очима щось маячить, наче сіра комашня. Вороги побачили нас. Ми вже знаємо, що тут прийде до боротьби. Мимохіть червонїємо на виду, наче від сорому. Ми кромі кількох малих перепадок — ще битви не бачили. Нинї маємо "охрестити ся"... Дістаємо трему, наче-б ми мали нинї у перве виступити на театральній сценї в головній ролї. Нас розбуджує голос сотника — встань! Сотня уставляєть ся в лаву лицем до ворога. Навперед нас іде полк угорських гонведів. Ми поступаємо за ними. Чуємо, на передї стріляють вже передні сторожі. Гонведи творять розстрільну і гублять ся в селї мїж хатами. Одна їх сотня і ми остаємо резервою. Лягаємо четами на траві. Ворог бачить нас як на долонї. Ось паде перший гарматний стріл. Зі свистом летить набій і паде перед нас в борозду. Перша і друга чета біжить що сили до потока і кладеть ся вдовж берега. Я чую, що мої ноги замочили ся в водї, та менї з тим добре...
(Конець буде)
[Дїло, 26.05.1916]
(Конець).
Зачинають падати ґранати, понад голову свистять карабінові кульки, на передї трохкотять сальви. А машинові кріси вторують час від часу шаленому концертови. Менї шумить в голові. Те перше вражінє понад мої сили. Прикладаю голову до холодної землї... Чую голосні прикази офіцирів і біганину — незвичайна музика переливаєть ся менї yxaми. Менї стає свїдомо, що я можу тут вмерти... Всї хвилї найраншого дитинства виринають передімною Се впрочїм дїєть ся перед кождою битвою. Доходжу до хвилї пращаня з матїрю... Далї анї руш. Підіймаю голову і гляджу довкола себе. Товариші проклинають Москаля — і вгадують, чия гармата стрілила в тій хвилї: наша, чи "його".
Я вже трохи освоїв ся зі своїм положенєм і зачинаю поводити ся свобіднїйше. Передівсїм гляджу на годинник — четверта. Час іде досить скоро. Коби скорше до вечера — говорять товариші. Надлетїв шрапнель і забренїв над нами сотками кульок. Коло мене сидить молодий гонвед і завзято копає собі діл рискалем, повторяючи заєдно: О, Іштен, о Іштен!... (Боже, Боже!) Та тільки що довів свою роботу до кінця — аж тут кличуть його сотню вперед. Він мимоволі блїдне на лицї, а в очах малюєть ся одчайний страх. Тут вперве довелось менї бачити чоловіка з почутєм смерти. Він з жалем опускає свій сховок і глянувши заздро на мене, підходить на рівне поле. Нараз хватаєть ся рукою за груди і з глухим стогоном паде на землю. Вже по нїм... Я відвертаю ся від товаришів і з певним стидом втираю сльозу жалісного зворушеня з очий...
Стає вечеріти. Воздух освічують тріскаючі шрапнелї, наче чарівні світила. В селї вчинив ся пожар. Всї люди серед зойків і плачів втїкають з худобою. Здорові тягнуть немічних старцїв і дїтий — а то й вози з майном, їх риданє роздирає мої уши... Адже і я оставив дома рідну неньку...
Бій став поволи стихати. На небі блисли зірки і зійшов місяць — ах, такий байдужий! Вечірна тишина якось лячно відбиваєть ся від того, що тут було перед хвилею. В ухах ще звенить, а серце калатає від незвичайного напруженя. Товариші отирають піт з чола... За останніх шість годин ми умучились вдвоє так, як по дводневнім походї!
Ми покопали ще poви, встеляли соломою і не вечерявши зі знесилля, полягали спати. Був то сон — найтвердший в нашім житю... Рано встали ми — з нетаєною гордістю в душі, що ми вже справдїшні "охрещені" стрільцї... З відвагою і певністю себе пустились ми в дальшу дорогу.
[Дїло, 27.05.1916]
27.05.1916