Ця історія буде мати війну у своєму фіналі. Причому як фінал остаточний, коли головні герої ніколи не повернуться до місць, які вони вважали своїми і повірили, що можуть виплекати там райок. Злії люди зроблять свою чорну справу, аби мрії не здійснились, а сліди і сади тих, хто спробував, заростуть терням. Дуже схожий сюжет у багатьох історій дня сьогоднішнього. З іншими героями, в інших локаціях, але з тими ж лиходіями. Проте, сподіваюсь, в історіях наших днів ми перепишемо фінал.
Щоби осягнути унікальність цього містечка, потрібно побачити його з високого берега ріки, переїхавши для цього в іншу область. Хоча що там область – ще кілька десятиліть тому для цього треба було переїжджати в іншу країну. Все це заради краєвиду меандру Дністра, півострова, який згори схожий на великий рондель. Тепер на ньому достигають найбільш впізнавані в наших краях за географічною назвою помідори, а в недалекому минулому тут пнувся до яскравого сонця Поділля виноград.
Тепер час тут ніби зупинився, хоча краще сказати – сповільнився. Він входить у якийсь непідвладний раціональному сприйняттю резонанс із рікою. Дністер, своєю чергою, втрачає на швидкості, збавляє її, огинаючи з трьох сторін таки немалий шмат суходолу. І тому цей півострів – це ще й химерна гігантська клепсидра, властиво нижня її посудина, куди вже витік увесь пісок. А от перевернути її, розпочати новий відлік часу, виглядає, нікому не під силу.
Село на молдавському шляху, яке згодом стало містечком. Місто Галичини, напевне, з найпізнішим Магдебурзьким правом, наданим тоді, коли зірка Речі Посполитої вже падала за обрій. Разом з правом отримало і герб з білим єдинорогом і силуетом дуже нетипової ратуші. Це також межа між умовним Заходом і Орієнтом аж до кінця ХVIII ст. Місце з’єднання Габсбурґами Галичини і Буковини, тижнева резиденція уряду ЗУНР, а потім знову на двадцять років точка роз’єднання між новими Польщею і Румунією. Тепер нарешті лише адміністративна межа областей України, звідки прямими поїздами можна дістатися до Тернополя, Чернівець, Львова і Києва.
Власне поїзди і середземноморський мікроклімат стали опорами, на яких виноград почав добре і швидко рости в Заліщиках на початку минулого століття. Ну і ще Велика депресія. Але про все за чергою.
Якщо добре роздивитись мапу Польщі перед Другою світовою, то стає зрозуміло, чому виноградники мали з’явитися саме в Заліщиках і околицях. А розглядаючи карту України після закінчення тієї війни і принагідно заглядаючи в історію, так само добре розумієш, чому виноградники там не мали шансів на відновлення. У фрагментах щоденникових записів подорожніх через Заліщики у ХVІІІ–ХІХ століттях можна знайти різноманітну культурну флору, притаманну південним краям. Тут добре ростуть морви, абрикоси, персики, тютюн, кавуни, дині. Виноград, натомість, згадується лише поодинокими лозами у місцевих садках. Виноградників ще немає, хоча всі кліматичні передумови для цього є. Виглядає, що бракує якогось поштовху, мотиву, переконання – зрештою, вміння. Хтось має започаткувати традицію.
Можна взяти за умовний відлік «виноградної» історії містечка заснування тут Державної садівничої школи у 1898 році. З’явилась установа, яка потенційно могла б надати підтримку, навчити, врешті продати якісні саджанці. Так і сталось, хоча штатна одиниця «інструктор з виноградарства» з’явиться там лише у двадцятих роках вже наступного століття. Перші виноградники на більших площах посадили ті, хто міг собі дозволити. Серед прізвищ – Бжезінський, Глажевський, Вартанович, Турнау. До цього списку в середині двадцятих додався Заруґевич. Це прізвище стало знаковим для заліщицького виноградарства в декаду його стрімкого зростання. Ґжеґож (припускаю, спочатку Ґреґор) походив з вірменської родини з містечка Кути. Його особиста історія була переплетена з виноградною лозою. Він плекав її все своє доросле життя спочатку в Бесарабії, потім в Галичині, а наприкінці свого життя в долині Одри у Ґрюнберґу, який по війні став Зєльоною Ґурою. Після гімназії в Бережанах поїхав вчитися виноградарству за кордон, в Одесу. Можливо, там навчаючись, перетинався з іншим вірменином, знаковим для українського виноробства Василем Таїровим. Цей факт не підтверджений, але цілком собі міг бути. На початку двадцятих працює на виноградниках в Румунії. Рік 1928 – повернення до Галичини, в Заліщицьку державну садівничу школу, де як інструктор з виноградарства вчить, переконує, досліджує, садить лозу і доглядає за нею.
Світова економічна криза кінця двадцятих стала шансом для заліщицького виноградарства. Місцеві кліматичні умови, урядові зусилля з розвитку внутрішнього туризму і економічний протекціонізм спрацювали. Що більше – вирощувати традиційні для Поділля збіжжя і цукрові буряки ставало нерентабельно. Тому виноград у цих краях мав стати економічно виправданою альтернативою. Розрахунок був правильним – виноград у поєднанні з кліматом, фольклором і природою запускає туризм. Туризм, своєю чергою, як одна з піґулок від економічної депресії якнайкраще пов’язується з місцевим продуктом, а вино якнайбільше прив’язується до регіону. Коло замкнулось. Виноград і вино з Поділля, кліматичний курорт, локальні імпрези на кшталт свят винобрання мали покращувати економічну ситуацію і запобігати соціальній напрузі принаймні в цьому регіоні. За розрахунками станом на початок 1939 року найманий робітник на місцевих виноградниках за сезон заробляв достатньо, щоб утримати сім’ю. Із Заліщиків ідуть імпульси із заохоченням до виноградарства на всі сусідні придатні до справи повіти: Чортків, Снятин, Городенка, Косів. Так само на села, в яких спочатку великі землевласники, слідуючи моді і розраховуючи майбутній інтерес, закладають чи розширюють виноградники – Хмелева, Зозулинці, Жежава, Добрівляни, Верхняківці, Княже, Тюдів. Високий акциз на вино і жорсткі санітарні вимоги до винарень, щоправда, переорієнтували місцевих виноградарів з планів виробництва вина на продаж свіжого винограду. Польський акциз становив 1,4 злотого на літр вітчизняного вина, а пляшку румунського можна було купити за злотий і двадцять ґрошів. Тоді в курортній пропозиції з’являється опція так званої «виноградної дієти».
Так Заліщики на короткий час стали брендом. І все начебто складалось – прибувають туристи з усієї Польщі. Для оптимізації маршруту слідування поїздів підписана спеціальна міждержавна угода. Пансіонати і кав’ярні на різну кишеню, два впорядковані пляжі з м’яким піском, а на додаток для найбільш прогресивної публіки ще й третій, нудистський. Дністром пливуть човни з літниками, а на причалі чекає справжній білий прогулянковий кораблик. «Лагідна» алкогольно-цигаркова контрабанда з Румунії, вечорами кіно в залі «Сокола» і класична музика в парку у виконанні капели місцевої прикордонної застави, а на «дансингах» модні свінґ і танго, що відбиваються луною від високого буковинського берега ріки. Вести програму свята винобрання приїжджає зірка радіо і кіно Казімєж Вайда, той самий, який Щепцьо з Веселої Львівської хвилі. Та що там Щепцьо – у 1933 році тут проводить літні вакації Пілсудський і впізнаваність містечка зростає у геометричній прогресії. А в околиці справжній бум виноградників – з 1929 до 1933 площа під виноградом збільшилась в десять разів, від нецілих десяти гектарів до понад ста. Цифра ніби і не вражає, але динаміка заповідалась дуже доброю. За планами місцевої влади площа виноградників до середини сорокових років повинна була становити 2 тисячі гектарів. Станом на 1939 рік недалеко від Заліщиків у маєтку Кирила Чарковського-Голейовського в селі Висічка вже функціонувало виноробне підприємство, яке продукувало вино і розливало в пляшки під однойменною зареєстрованою маркою. Збереглись фото тих пляшок. Вино було білим, а от про його смак можна хіба здогадуватись.
Роман Купчинський у репортажі зі своєї подорожі Тернопільщиною в газеті «Діло» за 1936 рік у популярному в ті часи фейлетонному стилі згадує про Заліщики. Зокрема іронізує про те, що тут «знімають шкіру» з приїжджих «з півночі», особливо за «прогульки до Румунії» чи на святі винобрання. Зрештою, нічого дивного – типова курортна економічна логіка.
І ось надворі кінець спекотного серпня тридцять дев’ятого. Дністер далі лагідно омиває півострів, вже відійшли пізні абрикоси, але на риночку біля ратуші з’явилися перші кавуни. Бруківка під розлогою морвою біля церкви встелена опалими, місцями розтоптаними фіолетовими плодами. На околиці зі свіжих дощок збивають трибуну і лавки для гостей майбутнього свята винобрання. Пари під літньою естрадою похитуються під синкоповані ритми приїжджого диксиленду. Але у заголовках щоденних газет все більше мілітарної лексики, а резервістів уже без зайвого розголосу скликали до військових частин. Офіцери прикордонники зі Скали за келишком розповідають про маневри руских, які видно вже без біноклів. Та все ж це пляжно-джазове, злегка хмільне літнисько вдаваною безтурботністю хоче відігнати від себе думку про війну, неминучість якої стає такою ж реальною, як достиглі грона винограду. Настає перше вересня. Перший шок, але ж начебто «німці далеко». Натомість за кілька днів з’являються перші біженці з Варшави і Кракова. Їх прибуває все більше і більше, цивільних і військових. Міст через Дністер стає порятунком. 17 вересня більшовики переходять Збруч. Ще до кінця дня вони в Заліщиках. Завіса.
За майже дев’яносто років тут змінилося все, крім течії Дністра. Совєти і нацисти забрали життя тисяч мешканців, повінь забрала Сонячний пляж. Виноградники викорчували, бо ті не вписувались у новий колгоспний лад. Колгоспні трактори у шістдесятих звалили міську ратушу. Але символом надії зростає молодий виноградник, посаджений буквально за рік до початку нашої великої війни одним з місцевих жителів у верхній частині міського парку. Залишилась і колишня садівнича школа, яка тепер виросла до аграрного коледжу. І ще білий єдиноріг з герба. Кажуть, його інколи навіть можна побачити туманними осінніми ранками між рядами молодих лоз.
02.02.2026