Іоанна Райхерт-Тот і Фридрих Тот

 

Видатні працівники науки і культури Львівської області

 

В одно з своїх відвідувань славнозвісного датського скульптора Торвальдсена 1819 року в Римі Орест Кіпренський помітив, що мармури Ватикана здаються йому мертвими, і не викликають хвилювання, властивого великим творінням мистецтва.

 

— Мій російський друг, — сказав Торвальдсен, посміюючись і розглядаючи на світло вино, — мій знаменитий друг, дозвольте мені сьогодні вночі показати вам ці безсмертні мармури і ви зміните свої легковажні міркування.

 

У світлі тьмяної свічки вони пройшли по темних і гучних залах, де століттями жили в тиші творіння великих мистецьких рук — статуї, фрески, картини та барельєфи. Лисий старий монах йде слідом за ними. Торвальдсен взяв до рук смолоскип. Багрове полум'я піднялося до стелі і коло стін раптово оживали статуї, освітлені живим світлом.

 

— Тепер дивіться, — тихо сказав Торвальдсен.

 

Художник і скульптор стояли нерухомо. Кіпренський вдивлявся в неясну гру вогню на теплому камені. Він намагався занотувати в своїй пам'яті рухи тіней, що надавали надзвичайної живості обличчям прадавніх героїв і мармурових богинь.

 

— Ну, що ж, камінь живе? — тихо сказав Торвальдсен.

 

— Живе, — глухо, як відгомін, відповів Кіпренський.

 

— Друг, — майже пошепки сказав Торвальдсен, — лише так народжуються класичні образи від античної скульптури і створюються в тайниках нашої душі закони майстерності...

 

...Подорожуючи по містах Італії, знайомлячись з шедеврами античного мистецтва і епохи Відродження, молода польська дівчина, що недавно закінчила Краківську Академію мистецтв, Іоанна Райхерт вперше відчула, як "оглядаючи творіння генія народжується сміливість, яка в одну мить замінює кілька років досвідченості". Вона ходить по вулицях вічного міста, довго простоює перед статуями Мікель Анджело, оглядає палаци, прикрашені кращими італьянськими майстрами. Полотна Рафаеля і Корреджо, творіння благородного різьбаря Канови, злегка жовтуватий мармур статуй стародавнього Рима — кожен приніс свій дар молодій дівчині...

 

Двадцяті роки взагалі були характерні "шуканнями" в галузі станкової скульптури. Після роденівської сміливої і сильної імпресіоністичної ліпки пробувала утвердити себе модерністична скульптурна графіка. У французьких журналах з'являються численні композиції з площин, куль і спіралей, підписані іменами Ліпшиця, Бранкузі та інших "лівих".

 

Райхерт пройшла через захоплення стилізаторством і модерном — це була данина часу. Молодого скульптора тягнуло до реалізму. Ще вивчаючи творіння раннього Ренесансу, вона була підкорена суворою красою чудового Страсбурзького собору. Сотні фігур, що прикрашують собор, вражали своїм яскраво виявленим матеріалістичним світовідчуттям. Це не були безплотні святі середньовічної готики, потворні гримаси хворої фантазії Собору парижської Богоматері. Фігури виявляли відтінки різних почуттів: скорботи, мужності, самопожертви, сумнівів. Це були портрети живих людей з законами ритму людського тіла, його гармонією. Дивно було бачити їх в стінах собору.

 

Після повернення в Польщу Іоанна Райхерт поселилася в своєму рідному Львові. Матеріальна незабезпеченість не дозволяє артистці цілком віддатись творчості і змушує ділити мистецтво з роботою в гімназії, викладанням малювання. Лише через багато років після того, як її ім'я завоювало популярність на багаточисленних виставках та міжнародних конкурсах, як ім'я талановитого скульптора, Іоанна Райхерт змогла цілком віддатись своїй любимій справі.

 

Ще в одному з ранніх проектів пам'ятника польському класикові — поету Словацькому Райхерт намагається знайти вислів свого пластичного ідеалу. Найбільш яскраві відображення ці шукання свого "я" знайшли в надгробній композиції "Мати, що оплакує сина", а особливо в пам'ятнику письменниці Марії Конопніцькій, автора глибоких народолюбивих творів.

 

Ми переглядаємо фото з репродукціями цих робіт і багаточисленні ескізи, що заповнили майстерню скульптора. "Мати, що оплакує сина" примітна трактовкою теми. Це — мати робітника, охоплена величезним горем. Фігура матері вражає своєю виразністю і потрясає драматизмом, позбавленого жодного зовнішнього ефекту. Пам'ятник Конопніцькій приваблює насамперед своїм філософським розв'язанням завдання, прикладом синтезу форми і змісту, живою людяністю, що найшла свою пластичну форму. Райхерт зуміла знайти переконливий образ селянина-плугатаря, який немов зрісся з землею, який живе землею і до землі припав. Цей образ розкривав творчість письменниці, був його символічним відображенням. Монументальна чотирьохметрова бронзова фігура Плугатаря, цього легендарного Антея, мала бути центральною в пам'ятнику.

 

Монументальна скульптура завжди приваблювала Іоанну Юзефівну. Мікель Анджело брав образ людини легендарного міфічного Давида або Мойсея і надав йому не лише благородного характеру, але і величезної конкретності деталей. Їй хотілось, щоб портретну виразність і конкретну пластичність сполучити з простотою і піднесеністю образу. В роки лихоліття, якими була окутана Польща, важко було реалізувати свої мрії. Тематика конкурсів і вимоги замовців були тоді надзвичайно вузькі і низькопробні. Мадонни і святі — ось обов'язковий асортимент цих конкурсів. Але навіть тут скульптор була вірною своєму принципу: її скульптури нагадували реалістичні фігури Страсбурзького собору.

 

Тепер, коли І. Ю. Райхерт-Тот — громадянка великого Радянського Союзу, коли вона разом з художниками і скульпторами нашої країни бореться за розв'язання принципу соціалістичного реалізму, відкривається нова сторінка її творчого письма. Останні її роботи — 2-метровий портрет О. С. Пушкіна і група "Безробітні", яку скульптор готує для виставки "Ленін, Сталін і Україна", свідчать про зростаючу майстерність, про тектонічність і точність форм.

 

Фридрих Вікторович Тот почав свою артистичну діяльність майже одночасно з дружиною. Роки навчання пройшли в майстернях Італії і Парижа. Вихований на зразках французької післяроденівської скульптури під керівництвом парижських метрів він взяв від неї найсильніше і найздоровіше. Пройшов повз Бурделя і Бранкузі, зате багато чому навчився в Аристида Майоля, а особливо у Деспіо. Динамічні портрети Шарля Деспіо стали для нього тією вихідною точкою, як у творчості Іоанни Райхерт скульптури Страсбурзького собору.

 

"Прекрасна скульптура лишається прекрасною, в якому б матеріалі її не виконали", — цю байронівську фразу люблять повторювати і чоловік і жінка. Ось чому дерево, гіпс, бронза з однаковим успіхом є об'єктами їх творчості.

 

— Моя мрія, — говорить Фридрих Вікторович, — створити такий портрет, в якому б ожила індивідуальність в усій її людській значимості і неповторності.

 

Кращими творами скульптора Тота є портрет дружини (гіпс), голова дівчини (бронза), портрет артистки Львівської опери т. Черних, в яких, на наш погляд, пощастило здійснити творчий принцип художника.

 

Великою подією в житті обох скульпторів була подорож до Москви і Києва в зв'язку з відкриттям виставки художників західних областей України. В числі багатьох своїх робіт І. Ю. Райхерт-Тот виставила "Голову дівчини" (дерева), "Танцюристку" та бюст червоноармійця, які одержали схвальну опіку центральної преси і московської критики. Ф. В. Тот був представлений на цій виставці двома роботами — "Голова дівчини" (бронза) та "Портрет художника" (дерево).

 

Подорож до Москви вперше розкрила перед ними чудесні художні багатства столиці і дала можливість познайомитись з величними скарбницями російського мистецтва. В музеї нового західного мистецтва вони знову, як і в дні молодості, побачили Родена, його титанічну ліпку фігур, пронизаних поезією матеріалізму. В Третьяківській галереї вони відчули давно забуте душевне хвилювання, любуючись мармурами Антокольського. Вперше вони зуміли оцінити геній Федота Івановича Шубіна, творця чудесної галереї портретів катерининських вельмож. Знайомими, повними інтересу стали для них імена Голубкіної, Копянкова, Гінзбурга...

 

Щодня з раннього ранку у невеличкій майстерні по вул. Одровонжа панує праця. Незлічені ескізи і варіанти, якими заставлена майстерня, свідчать про вперту працю скульпторів, про вимогливість справжніх художників, нарешті, про їх величезну працездатність. Чоловік і жінка І. Ю. Райхерт-Тот та Ф. В. Тот самостійно працюють на одній і тій же ділянці мистецтва. Не зважаючи на різниці їх художніх індивідуальностей, вони нерозривно зв'язані спільністю своїх творчих принципів, принципів соціалістичного реалізму, принципів радянського мистецтва.

 

[Вільна Україна]

 

 

14.05.1941