Наслідком «пакту Молотова-Ріббентропа» та наступного розгрому Польщі у вересні 1939 року стала нова лінія західного кордону СРСР. Німецько-радянські союзники закріпили її "Договором про дружбу та кордон між СРСР та Німеччиною" від 28 вересня 1939 року. А вже 26-28 жовтня 1939 року у Львові та 28-30 жовтня у Білостоці відбулись маріонеткові Народні Збори, що "засвідчили волю народів Західної України та Західної Білорусії до возз’єднання з УРСР та БРСР".
Попри заяви деяких делегатів Народних Зборів у Білостоці, до складу Білоруської РСР було віддано Берестейщину, заселену переважно українцями. А Холмщина залишилася у "сфері інтересів" ІІІ Райху, попри те, що на радянських мапах її відносили до Західної України.
Бо ці Народні Збори були лише пропагандистським заходом для леґітимізації рішень, які приймалися тоді у Москві та Берліні. Як писав про події жовтня 1939 року анонімний "старий юрист, знавець міжнародного права" у книзі "Західня Україна під большевиками" (ця книга видавалась на Заході, тому прізвища багатьох її авторів не розкривалось, щоби не нашкодити їм і їхнім родинам, які залишалися в УРСР):
"Мушу ствердити, що громадянином Совєтського Союзу я став в наслідок невиданої досі в світі процедури. В рекордовому темпі, бо півтора місяця після того, як червона армія переступила Збруч, зробили нас громадянами СССР і то на основі... нашого власного „вільного" рішення. Такої штуки не втяв досі жаден завойовник. Річ у тому, що большевики влаштували на наших землях пародію плебісциту, чи точніше пародію конституанти, яка нібито мала вирішувати питання про те, яку державну владу „звільнений" народ Західньої України хоче в себе встановити. Ця конституанта відбулась у Львові в днях 26.–28. жовтня 1939. р. під назвою Народних Зборів Західньої України, а вибори депутатів до Народних Зборів відбулися на території всієї Західньої України 22. жовтня, себто рівно місяць після того, як большевики зайняли Львів. Не встигли люди оглянутись, як Верховна Рада СССР в Москві поставила крапку над „і", схваливши дня 1. листопада 1939. р. відповідний закон про включення Західньої України в кордони СССР" [1].
Хоча скликання цієї "конституанти", яку спочатку назвали Українськими Народними Зборами, мало виглядати як ініціатива трудящих Галичини та Волині, рішення про неї приймалися в Москві. Як пишуть історики Володимир Баран та Василь Токарський, "1 жовтня 1939 року Політбюро ЦК ВКП(б) розглянуло питання, що стосувалися Західної України. На цьому засіданні було прийнято рішення провести Українські народні збори, перед якими ставилося завдання: затвердити передачу поміщицьких земель селянським комітетам, вирішити питання про характер створюваної влади, про входження Західної України до складу УРСР, а також про націоналізацію банків і великої промисловості. Політбюро ЦК ВКП(б) призначило вибори до Народних зборів на 22 жовтня, а їх скликання – на 26 жовтня 1939 року. Ініціатива проведення зборів мала виходити від тимчасового управління Львова. Для організації зборів планувалося створити комітет, до якого входили б члени цього управління, представники від областей, селянських комітетів, робітничих організацій та інтелігенції. Політбюро ЦК ВКП(б) докладно визначило порядок проведення виборів і самих зборів, скеровуючи "волю трудового народу" [5].
До речі, чільні українські політики Галичини в перші дні більшовицької окупації Львова намагалися нав’язати контакти з представниками нової влади.
"В канцелярії д-ра Левицького в домі Дністра, де в перших днях збирались українські політичні діячі на наради, не замикалися двері. Сходилися туди не тільки діячі УНДО, але й інших політичних груп, між ними й д-р Осип Назарук, що мешкав зрештою за стіною. Одного разу побачив я там і проф. Кирила Студинського, що в останніх роках, як ряний радянофіл, стояв осторонь нашого національного життя. Між зібраними там і виринула думка вислати до нової влади делегацію центральних культурно-освітніх та економічно-господарських установ, що мала добитися легалізації діяльности тих установ. Така делегація в числі до 20 осіб вибралася вже в суботу 23. 9. до ген. Іванова, як першого команданта сов. залоги Львова, та до тов. Міщенка, політичного представника сов. влади, що був висланий на це становище – як казали – з Вінниці. Я відмовився якось від участи в делегації, тому "Діло" заступав присутній тоді у Львові д-р Степан Баран; представником "Нового Часу" в делегації був ред. Зенон Пеленський. Очолював делегацію д-р Кость Левицький, якого промову, що її мав він виголосити до обох представників нової влади, одобрили всі приявні. Як потім оповідали учасники делегації,її зустріч з представниками сов. влади пройшла гарно і гладко. І ген. Іванов, і тов. Міщенко були вдоволені та не жалували різних обіцянок, особливо останній. Ген. Іванов, що говорив по російськи, відповідаючи на промову д-ра К.Левицького, просив впливати на безпеку, спокій і порядок у місті і гарантував те саме іменем залоги. А тов. Міщенко, вже українською мовою, розбалакався ширше та обіцяв, як це і є в звичаю большевиків, українському народові всякі блага: і свободу, і землю, і вільний розвиток української культури й господарського життя, і гарячу підтримку радянської влади для всіх добрих українських починів. Запевняв теж, що совєтська влада несе українському народові не тільки визволення, але й добробут, при чому вона не звертатиме уваги на дотеперішню діяльність громадян, вимагатиме тільки від усіх повної льояльности", – згадував тодішній редактор газети "Діло" Іван Німчук [6].
А вже через кілька днів енкаведисти заарештували Костя Левицького, Івана Німчука та інших українських і польських політиків. Очевидно, щоби ті своїм авторитетом не перешкоджали у більшовицьких заходах щодо анексії Західної України.
Тим часом, виконуючи вказівки з Москви, 4 жовтня Тимчасове управління Львова звернулося з відозвою до Луцького, Станиславівського, Тернопільського тимчасових управлінь, в якій пропонувалося створити комітети з організації виборів до Народних Зборів. 5 жовтня затвердили склад організаційного комітету, а наступного дня – "Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України". Право виставляти (висувати) кандидатів мали (згідно зі статтею 20 цього Положення) "селянські комітети, тимчасові управління, збори робітників по підприємствах, збори робітничої гвардії, збори інтелігенції".
Про "робітничу гвардію" у Львові згадував І.Німчук: "Порядку на вулицях та в місті берегла створена на швидку руку міліція з червоними опасками на раменах, що її членами були переважно молоді українські націоналісти з ОУН, які втішалися зрештою, не довго, своїми крісами. Бо большевики розкусили їх при помочі місцевих комуністів дуже скоро і стали замінювати їх більш надійним для себе елементом" [7].
Вже в перші тижні більшовицької окупації були створені обласні (воєводські) комітети Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У). Їх очолили М.Мацько (Львів), М.Груленко (Станиславів), Л.Грищук (Тернопіль), В.Бегма (Луцьк). Зі Сходу прибували керівні кадри компартійних, комсомольських і профспілкових організацій у Західній Україні. Багатьох з них "виставляли" кандидатами на вибори до Народних Зборів. Всього було створено 1495 округів, по кожному з яких висувався, як правило, один кандидат узгоджений наперед місцевим керівництвом КП(б)У.
19 жовтня газета "Вільна Україна" й інші видання опублікувала "Гасла до виборів в Українські Народні Збори", у яких кілька разів згадувався "вождь і учитель, кращий друг українського народу – великий Сталін" та нагадувалося: "Громадяни, пам'ятайте! Неділя, 22 жовтня – день виборів до Українських Народних Зборів! Всі, як один чоловік, візьмемо участь у виборах депутатів до Українських Народних Зборів!".
Про участь людей у голосуванні на виборах до Народних Зборів можна подивитися у цьому ролику.
Також варто ознайомитися з цікавими спогадами "старого юриста":
"Я був теж одною з тих безвольних маріонеток, і в неділю 22. жовтня пішов голосувати. Коли якийсь герой вам каже, що він не голосував, раджу не вірити йому: голосували всі. Перед виборчим льокалем, що містився в школі моєї округи, стояла довга черга. Не можу сказати, що я почував себе приємно, коли я зайняв місце в черзі. Але коли я побачив, що передо мною стоять два монахи камедули, а хвилину пізніше за мною став у чергу відомий у Львові професор університету, поляк, ен-дек, – моє самопочуття значно покращало. Коли ж після того, як я ввійшов до виборчого льокалю, я побачив за столом двох наших молодців, які донедавна вважали мене й мені подібних громадян за щонайменше "опортуністів" і "угодовців", я зовсім перестав соромитись, і перед людьми, і перед собою...
При урні сидів "совєт" у військовій уніформі: політрук, чи енкаведист, – не знаю. Він пояснив, що з карткою треба зайти до будки в куті кімнати (була така собі імпровізована будка, зроблена з завішених коців), вкласти картку у коверт і згодом вкинути до урни. Сказав теж, що можна перекреслити прізвище кандидата, якщо я не хочу віддати на нього голос. Я нічого не скреслював, згорнув картку, вклав у коверт і віддав його совєтові. Я не є цинік, але ручусь за те, що так само робив загал виборців.
З того, що я сказав про процедуру голосування, виходить, що большевики мали контролю, хто був у виборчому льокалі. Однак коли виборець перекреслив у будці прізвище кандидата, або уневажнив виборчу картку якоюсь допискою, то зідентифікувати "винуватця" большевики не мали змоги. Не було теж фізичного примусу в тому значенні, щоб людей силою стягали до виборчого льокалю; бодай я про такі випадки не чув. Примус виявлявся в такій формі, що міліціонери ходили по домах і нагадували про обов'язок іти голосувати.
Тяжко мені пояснити, чому населення Галичини, не зважаючи на свою безсумнівно протибольшевицьку настанову, не пробувало ставити опір у виборах. Це знову тема для студій про тероризм і про психологію маси. Щодо мене, то від дня 22. жовтня 1939 р. я перестав дивуватися, що в СССР усі вибори проходять при майже 100-відсотковій фреквенції виборців і дають завжди такий вислід, як компартія і уряд СССР собі його бажають...
Великий вплив, без сумніву, мало й те, що всі були свідомі безвиглядности всякого спротиву: підем голосувати, чи ні – нічого виграти, нічого змінити не можна. Але найважніше те, що люди взагалі не допускали думки про можливість опозиції. Мовляв, так мусить бути, як нам продиктовано, і кінець. Гіпноза атмосфери терору" [2].
Делегати Народних Зборів Західної України
Всього з 4776,3 тисяч виборців взяли участь у голосуванні 4434 тисяч (92,8%). За кандидатів, яких виставили "селянські комітети, тимчасові управління, збори робітників по підприємствах, збори робітничої гвардії, збори інтелігенції", віддали свої голоси 90,9% тих, що проголосували. У 325,9 тис. бюлетенів прізвища кандидатів були закреслені. Лише у 8 округах на Волині та у трьох на Львівщині кандидати отримали менше половини голосів і вибори там були визнані недійсними. Дуже це все нагадує недавні "референдуми" в Криму та на Донбасі.
Делегати Народних Зборів Західної України: Амборський, Ш.Д.Ґрін, Гаврищук (Гуцульщина),
Мартиневич, М.О.Олексюк (обидва – Тернопілля), Іван Рубчак (ветеран галицького театру),
В.Семенюк, М.Й.Ступницька (Калуш), Туранський, Василь Забавко, Заворотнюк (Тернопіль)
"Хто були кандидати на депутатів? Це була дуже різнорідна публіка. В моїй виборчій окрузі кандидатом був якийсь нікому невідомий „трудящий". Казали, кам'яничний сторож. Жаден комуніст, жаден ,,клясово усвідомлений", а якийсь Богу духа винен бідолаха. Були між кандидатами й наші відомі громадяни, загальношановані й поважні люди. Але політичних діячів між ними не було, тільки „культурники" – лікарі, мистці тощо. Переважна більшість депутатів була з селян і робітників. При чому між ними теж траплялися порядні й свідомі люди, але була теж наволоч, навіть кримінальні типи. Між депутатами було багато жінок...
Збори відбувалися в міському (великому) театрі з великою помпою. Присутні були грубі шишки з Києва: Хрущов від партії, Корнійчук від уряду і генерал Тимошенко від армії. Зараз таки на першому засіданні Народні Збори винесли постанову „просити Верховну Раду СССР прийняти Західню Україну до складу СССР і включити її в склад Української Радянської Соціялістичної Республіки"", – писав "старий юрист" [3].
Перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов на трибуні НЗЗУ
Засідання Народних Зборів відбувалися у Львові 26-28 жовтня 1939 року. Щоби депутати "правильно" голосували, серед них сиділи у залі Оперного театру перебрані енкаведисти.
З трибуни НЗЗУ доповідає Мар'ян Панчишин
Проягом трьох днів було ухвалено 4 декларації: "Про встановлення радянської влади в Західній Україні" (доповідач Мар’ян Панчишин); "Про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання з УРСР" (доповідач Кирило Студинський); "Про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель" (доповідач Ю.М.Шкалубина); "Про націоналізацію банків і великої промисловості" (доповідач Василь Садовий).
Юстин Шкалубина, колишній підпільник КПЗУ, "селянин села Синевідсько Нижнє", виступив з доповіддю "Про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель"
Виступи академіка Кирила Студинського, Марії Перестюк та інших осіб під час засідання Народних Зборів Західної України 26-28 жовтня 1939 р. можна побачити тут.
В декларації "Про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання з УРСР" прийнятій 27 жовтня були, зокрема, такі слова: "Просити Верховну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки з тим, щоб з'єднати український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз'єднанню українського народу".
Але зверталися чомусь спочатку до Москви. Як писав "старий юрист", "отже „воля народу Західньої України" виявилась в уклінному проханні, до того ж скерованому чомусь то не до Києва, а до Москви. Аранжери хотіли, мабуть, повчити зразу громадян новоприєднаної країни, що диспозиційний центр політичної влади Радянської України знаходиться в Москві" [3].
Після завершення Народних Зборів у Львові відбувся парад Червоної армії.
"Щоб передати Верховній Раді СССР прохання про прилучення, вислали Народні Збори до Москви окрему делегацію, яку назвали Уповноваженою Комісією, – веде далі "старий юрист". – І знову та сама поспішливість: Вже 1. листопада Верховний Совєт збирається на надзвичайну сесію і, „заслухавши заяву Уповноваженої Комісії Народних Зборів Західньої України", ухвалює "задовольнити прохання Народних Зборів Західньої України, включити її до складу СССР" і „пропонувати Верховній Раді УРСР прийняти Західню Україну до складу УРСР".
Сталося це в Москві дня 1. листопада 1939 р., в 21-шу річницю Великого Листопада. Так ми стали совєтськими громадянами...
Хто ж може заперечити, що навіть Макіявеллі міг би багато дечого навчитись у Кремлівських вожак?.." [4].
Делегація Народних Зборів Західної України в товаристві Сталіна та радянської верхівки (Москва, 1 листопада 1939 р.)
Лише 14 листопада 1939 р. позачергова 3-тя сесія Верховної Ради УРСР 1-го скликання ухвалила Закон про включення Західної України до складу УРСР. А в грудні 1939 р. на території Західної України були утворені Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська та Волинська області.
ПРИМІТКИ
[1] Західня Україна під большевиками / Упоряд. М.Рудницька. – Нью-Йорк, 1958. – С. 53, 54.
[2] Там само. – С. 55, 56.
[3] Там само. – С. 57.
[4] Там само. – С. 58.
[5] Баран В., Токарський В. Україна: Західні землі: 1939–1941 рр. – Львів, 2009. – С. 34.
[6] Німчук І. 595 днів совєтським вязнем. – Торонто, 1950. – С. 21, 22.
[7] Там само. – С. 20.
Політичні карикатури зі львівської преси жовтня-листопада 1939 року:
"Вільна Україна", 15 жовтня 1939 р.
"Вільна Україна", 2 листопада 1939 р.
"Вільна Україна", 3 листопада 1939 р.
27.10.2014