Почну нетипово для себе – з повторення однієї з ключових тез попередньої публікації: наша зранена історичним досвідом і змучена безконечними тригерами того досвіду, зашитими в і без того тяжкій на знесення триваючій драмі війни, потребує миті тріумфу як чогось, що припечатає на віки вічні її перемогу і торжество.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Але навіть якби цей тріумф відбувся – його недостатньо. Бо це все-таки тільки короткий період часу. Це мить, розтягнута на день. За його кадром залишається маса фактів і подій щоденного життя, серед яких, з високою ймовірністю, отой тріумф просто розчиниться і загубиться просто тому, що подіям заведено бліднути з часом у людській пам’яті. Тим часом зранене підсвідоме домагатиметься постійних підтверджень. І підтверджень не лише перемоги, а й свого тепер уже законно вищого статусу.
Тобто мало буде навіть не факту проїзду тріумфальною колісницею центральним проспектом. Мало може виявитися і переходу на українську – треба буде замовкнути російською навіть у приватному житті, якщо тебе можуть чути україномовні. Мало може виявитися вивчити українську історію – треба буде схиляти голови перед могилами нижче, ніж україномовні. Мало може виявитися вивченого Шевченка – треба буде тотально забути Пушкіна. Мало буде пам’ятника українським героям – мають щезнути навіть нейтральні згадки про росіян у публічному просторі. І так далі.
Звідки це припущення? А це, власне, не припущення. Це майже певність. Тим паче, для неї є докази. Пригадуєте тест на «паляницю»? Коли на початку повномасштабного вторгнення москалів вираховували, вимагаючи від підозрілих сказати яке-небудь слово з закінченням на –ця: паляниця, полиця, телиця… «Челюсть» видавала себе негайно.
І результати такої «філологічної перевірки» були зазвичай вельми сумні для власників «челюстей» – десь на Черкащині навесні 2022 року спійманих окупантів просто забивали сокирами. Якщо покопатися в цифрових архівах тих місяців, можна натрапити на оповіді, коли їх витягали з люків, з підвалів, товкли голими руками.
До цього можна ще додати новину березня 2022 року про 60 вбитих у Києві за ніч московських диверсантів. Не треба було бути генієм, аби збагнути, що частину з них закатрупили цивільні тим, що під руку попало.
Символом і, мабуть, апогеєм цієї хвилі стало знамените «гадяцьке сафарі» – коли москалів, які спустилися на парашутах на місце вже неіснуючого «об’єкта», замість якого стояв рідкий ліс, місцеві дядьки відстрілювали просто з дубельтівок.
Надалі таких яскравих і драматичних епізодів поменшало. Але на їхнє місце прийшли інші. Серед цих інших до популярних жанрів належать численні прокляття в мережі на адресу явної і демонстративної «вати», яка час від часу дає про себе знати вибриками особливо альтернативно обдарованих членів тієї нешановної спільноти – на кшталт демонстративної відмови розмовляти українською чи (рідше, але трапляється) наруги над символами державності або пам’яті актуального етапу боротьби за неї. Адже вони, по суті, демонструють невелику частину того, за що ми ненавидимо росіян, – безпардонність, нахабство, демонстративна російськомовність і так далі. І, на додачу, культурний маркер ворога – мова. У результаті, та ще на тлі останніх за ліком обстрілів, у нас моментально зриває кришку – ні, не лише праведним обуренням, а жагою помсти. Усі соковиті описи того, що належить зробити з умовним немудрим шмаркачем чи совковим пенсіонером – це те, що ми б із задоволенням зробили з живим вояком ворожої армії, попади він нам у руки. І недаремно – бо йдеться про маркер сторони перебування в дуалізмі «підкорений – метрополія» і глибших поверхів соціальної поведінки. Грубо кажучи, про належність й ідентичність.
Іншим жанром є спосіб реакції на різноманітні трафунки зі смертельним кінцем, які трапляються з росіянами у всіх кінцях світу. Ця реакція зазвичай являє собою суміш гранично чорного гумору з певного роду полегшенням – «нашим на руки легше буде» або ж «не нашими руками, але й так добре», принаймні коли йдеться про мінімально значущу серед ворогів особу. Усе це нітрохи не гіршить практично нікого. Як не гіршить і повсякденне називання росіян такими словами, на тлі яких «кацапи» чи «москалі», на яких десятиліттями ображалися наші вороги-сусідоньки, звучать, вважай, компліментом.
Усе перелічене відрізняється хіба очевидними змінами жанру та підходу – але ці зміни дуже чітко пов’язані з етапністю та географією бойових дій. Перевірки на «паляницю» та полювання на диверсантів перестали бути постійним сюжетом після вигнання ворогів з Київщини та Харківщини – хоча принаймні слова пісні групи «Spiv Brativ» «Наші хлопці гасять москалів!» натякають, що на цьому нічого не завершилося. Утім, на визволених та тилових теренах їхнє місце успішно зайняли описані вище жанри пейоративної творчості. Цілком очевидно, що форма перейшла на відносно м’якшу в міру того, як – теж відносно – відкочувався ворог. Також цілком очевидно (і, зрештою, детерміновано географічно), що основна частина історій на кшталт згаданих на початку мала місце на Наддніпрянщині, Харківщині та Херсонщині. Цілком ймовірно, що після звільнення тих територій, які досі перебувають під окупацією, ми почуємо ще чимало подібних сюжетів.
Але попри різницю форм, жанрів та певний географічний детермінізм, ці всі сюжети мають одну спільну рису – це максимальна конкретика, навіть натуралізм. Жодних церемоній чи дистансів: ми вб’ємо тебе (як мінімум, дамо тебе вбити), якщо визначимо, що ти розмовляєш такою-то мовою, не знаючи нашої, і походиш з такої-то країни – бо ви наші вороги і ми це знаємо достеменно. Або ти заговориш нашою мовою і шануватимеш нашу символіку – тоді ми тебе не зачепимо (за умови, що дотримуватимешся цієї неписаної угоди).
По суті, перед нами помста у буквальному її вираженні. Усе перелічене насправді – про одне. Про відплату. Помсту. Причому не просто символічну відплату – ні, вчорашній гнобитель має відчути на власній шкірі всю гіркоту приниження просто тому, що ти є тим, ким ти є. І весь страх, що може бути ще гірше. З цього прагнення буквальної відплати і береться зауважений вище натуралізм.
Якщо у цей момент ви згадали біблейську максиму «око за око, зуб за зуб» – то так воно і є. Саме цього хоче зранена колективна підсвідомість жертви водночас геноциду й імперського гноблення – не просто відновлення належного їй місця, а буквальної відплати за скоєне колись над нею насилля.
І тут знову вартує артикулювати два важливі й не раз уже озвучені аспекти. Перший – мовна ситуація, яку довелося приводити до адекватного, з точки зору концепту національної держави, вигляду цілим рядом законів та системним тиском суспільства (й обидва інструменти досі, попри весь прогрес, цілком адекватні) є наслідком системного геноциду. Тобто зусиль, спрямованих на відмову від власної ідентичності в найширшому сенсі слова і перейняття ідентичності чужої. Причому виражатися це мало не так у матеріальному, як у поведінковому відношенні. Тобто умовні вишиванки могли собі бути – але тільки як церемоніальний одяг, який треба було час від часу демонструвати. Або одяг для сценічних виступів. Але горе тому, хто ходив у вишиванці постійно. Українське кіно теж могло бути – але як цікавинка. А ось для популярних жанрів – «неформат». Та ж історія з українською музикою, яка могла залишатися у «народній» ніші, але вже крутити її на радіо – знов-таки «неформат». Та навіть і «народна» ніша не давала гарантій, доказом чому – доля тріо Мареничів. Цей список можна продовжувати.
І таким чином остаточно сформулювати другу обставину: мова у всьому цьому – це тільки найвищий поверх. Під ним ще багато глибшого. Але чому, кажучи грубо, у багатьох випадках «зійшлося» саме на ній? Тому що це, насамперед, очевидний культурний і частково поведінковий маркер. Крім того, саме перехід на мову окупанта, імперського гнобителя був чи не найголовнішим етапом прийняття чужої ідентичності. Не так принципово, чи ця прибрана «чужа» ідентичність називалася «великоросійською», «совєтською» чи «городською» – важливо, що вона була чужою і прийнятою під тиском. А в ідеалі за всіма цими словесними конструкціями ішлося про одне – стати «людиною», про що з пролетарською відвертістю повідомляли усі, хто хоч раз артикулював пам’ятне «гаварі па-чєлавєчєскі». Все було просто: якщо ти відмовляєшся від своєї мови, а в дальшій перспективі міняєш свою культурну прошивку і модель соціальної поведінки, притаманні твоїй рідній спільноті, – тебе визнають, у принципі, людиною. І, можливо, навіть не вб’ють при черговій хвилі репресій, коли сутність геноциду знову вирветься назовні з усією силою.
Усе це разом породжує у момент тривання приголомшливо глибоке і тяжке подвійне почуття власного безсилля – настільки глибокого, що ресурсів не стає навіть на захист базових для самоусвідомлення і самоповаги речей та краху всіх відомих моральних правил і сенсів, що за ними стоять. Одне й інше підказує відповісти – просто щоб зберегти відчуття, що в цьому світі є щось тривке і що ти щось можеш. Одначе у момент дійства такої можливості зазвичай не було – і таким чином ці почуття доводилося тлумити, часом усе життя. Одначе притлумлені сильні емоції мають властивість глибшати і ставати, по суті, частиною єства їхнього носія, нехай і неусвідомленою.
Тим часом сама ця історія не є насправді оригінальною. Історія ця з людством від часів Старого Заповіту, чий караючий Бог – у чомусь Бог травмованого геноцидом народу. Варто нагадати, з чого, згідно з Книгою Книг, почалася вся історія – а почалася вона з наказу фараона вбивати новонароджених первістків у єврейських матерів. Цілком собі геноцидна дія – адже йшлося про обмеження чисельності народу і перешкоджання відтворенню спільноти. Зрештою, і наведені в Біблії мотиви нелюдського наказу фараона більш ніж прозорі – йому йшлося саме про те, що євреїв у Єгипті стає «забагато». При цьому всьому фараонові перед трагічним фіналом було надано можливість обійтися «малою кров’ю» – лише треба було послухати Мойсея, коли той просив: «Відпусти народ мій».
Й ось тільки після відмови відпустити з миром свою жертву починається серія кар єгипетських – кожна з яких так чи сяк веде до смертей серед єгиптян, а остання дзеркально відтворює давній наказ фараона, чи радше його батька і попередника, вбивати єврейських новонароджених первістків.
З точки зору того, що ми знаємо про теорію травми внаслідок геноцидного досвіду, перед нами страхітливий «маятник травми», коли бажана відплата має рівнятися завданій кривді. Бажано буквально, до деталей – особливо, коли йдеться про результати і наслідки. Щоправда, в реальності цей маятник мав би вдарити по вавилонянах – бо текст відповідних книг Біблії склався остаточно переважно під час і після Вавилонського полону та інших дотичних і подібних подій, які, на відміну від виходу з Єгипту, були цілком собі історичними і достатньо відповідали поняттю «геноцид».
В українській традиції найяскравіша, ймовірно, рецепція усього переліченого відбулася ще до настання геноцидного досвіду у його вужчому значенні – йдеться про переспів «Псалма 136», уже цілком чітко і повністю заслужено присвяченого саме вавилонській неволі, Тарасом Шевченком. Хто не чув раптом виконання гуртом «Журборіз» чи «Хореєю Козацькою» – подаю скорочену цитату:
На ріках круг Вавілона,
Під вербами, в полі,
Сиділи ми і плакали
В далекій неволі…
…І нам стали сміятися
Едомляне злії:
«Розкажіть нам пісню вашу,
Може, й ми заплачем.
Або нашу заспівайте,
Невольники наші»…
…І Господь наш вас пом'яне,
Едомськії діти,
Як кричали ви: «Руйнуйте,
Руйнуйте, паліте
Єрусалим!..» Вавілоня
Дщере окаянна!
Блаженний той, хто заплатить
За твої кайдани!
Блажен, блажен! Тебе, злая,
В радості застане
І розіб'є дітей твоїх
О холодний камінь!
Фінал тут аналогічний до класичного в Біблії – «дщері вавілоній» бажають бути свідком загибелі своїх дітей. А це означає не просто припинення роду, а ще й вічний відчай останнього покоління, свідомого невідворотності повільного кінця. Першопричиною таких побажань у реальній історії було виселення євреїв у Вавилон. Уже в модерній історії насильницьке виселення національної спільноти було визнано одним з актів геноциду.
У поезії ж виходить, що основною точкою конфлікту було, кажучи по-вченому, знецінення культурної спадщини поневолених, яскраво описане через насмішки гедомлян над невільничою піснею їхніх рабів, поєднане з прямою вимогою «нашу заспівайте», позаяк «невольники наші». Фактично йдеться про класику колоніалізму – системне знецінення культури і, ширше, ідентичності поневолених імперією як інструмент заміщення імперією національної культури «своєю», імперською, або ж химерним сплавом місцевої та імперської культури, а в подальшому – фактичного знищення ідентичності. У символічному плані – фактично вбивство спільноти. Не дивно, що поневолені бажають убивства вже в прямому сенсі, і то такого, яке б припинило на віки вічні буття геноцидника як спільноти.
Десь у чомусь усе описане перекликалося з долею самого поета – адже через два роки після написання у Яготині «Псалмів…», у 1847-му, його було засуджено не тільки на десять років солдатчини, а й заборонено писати і малювати з аргументацією «через зайву любов до України».
Одначе якщо на додачу до всього сказаного усвідомити, що через два роки після смерті Шевченка вийде «Валуєвський циркуляр» – перша у модерній епосі заборона української мови, то від подібного профетизму дере морозом за спиною.
Заборона перша, але не остання. І, як уже було сказано, йшлося не про мову як технічний засіб спілкування, а про мову як маркер ідентичності – по суті, українців вперше виразно поставили перед вибором: або ідентичність та культура, або участь у модерному світі на рівних правах з іншими. Що, нагадуємо, може вважатися геноцидом у сенсі створення перешкод для відтворення спільноти як колективного суб’єкта, наділеного певною ідентичністю, культурою, моделлю соціальної поведінки та ін.
Утім, біблійна історія що у випадку виходу з Єгипту, що у випадку Вавилонського полону має ще й інший вимір – а саме кара в ній очікувала не лише ворога (якого, зрештою, поглинуло море), а й частину своїх, які воліли повернути назад, вважаючи, що пропонований геноцидником комфорт – достатня ціна за зречення себе.
Звісно, з точки тих, хто пройшов шлях спротиву, не так принципово, у якій формі – від початку і до кінця, останні виглядають просто зрадниками. Але не лише це. Є ще один аспект, набагато страшніший – фінальна перемога «впертих» повністю ховає і життєву стратегію, і всю психологічно-філософську надбудову як прийшлих, апріорно чужих, так і «своїх», які прибрали маркери «чужих».
З «чужими» усе ясно: вони прибули як завойовники, вони шляхом геноциду намагалися знищити тих, хто тут жив, вони ламали не лише ідентичність, а й уявлення про Божі та людські закони. Зі «своїми» складніше. На першому етапі перейняття мови та поведінки «чужих» було переважно вимушеним і служило виключно меті виживання, а інколи траплялося, що той, хто позірно перейняв чуже, паралельно тихо допомагав своїм.
Натомість що далі, то більше ставало видно, що разом з перейняття маркерів чужого в рамках асоціації з насильником можна отримати ще й численні преференції у соціальному та матеріальному плані. По суті, це була своєрідна платня, яку в народній думі алегорично сформулювали: «потурчились, побусурманились для розкоші турецької, для лакомства нещасного».
Щоправда, право на ці «розкоші» треба було постійно підтверджувати. А це означало, наприклад, що російська мова мала стати не лише публічною, а й домашньою, що томики українських класиків могли розраховувати хіба на символічне мінімальне місце десь збоку на полиці і так далі... Про вишиванку можна було забути навіть як про наслідування «головного чужого» – Хрущов міг її одягти, але чи багато бачено українських комуністів вищого рангу у вишиванках? Спроба Шелеста проявити трішечки більше свідомості самості, навіть у цілком собі благонадійних рамках, закінчилася відставкою.
Це означало – хронічна подвійна витрата ресурсу, спрямована лише на те, щоб не втратити досягнутого місця. При цьому боротьба просто за те, щоб утриматися на рівні відносно рівного, обов’язково включала іншування тих, хто і далі тримав межу маркерів своєї ідентичності.
В результаті елементарне повернення ситуації на круги своя, приведення мовної та культурної ситуації до норми у національній державі повністю перевертає філософію і чужих, і тих своїх, хто прийняв «чуже». Й останнім з цього навіть особливо гірко, бо зусиль вони вклали непомірно більше. А тепер, по суті, їм треба повторювати перевтілення, тільки у зворотному порядку, дорогою ще й долаючи переданий страх перед тим, що свого часу змусило їхніх предків змінити шкіру. По суті, вони опиняються між двома затятостями: з одного боку – чужі, з іншого боку – стійкіші або більш щасливі на персональному рівні свої.
Варто додати, що обов’язковим елементом геноциду є також знищення розуміння як можливості, так і цілковитої виправданості відплати – і не дивно, бо саме оцей складник пам’яті, який прямо випливає з притомності себе, безпосередньо загрожує домінації, здобутої через системний геноцид, поєднаний з імперським гнобленням. Але що робити, коли жертва таки згадала належну послідовність – і не просто згадала, а й чітко дає це зрозуміти?
Один зі способів – це задіяти управління соромом. Класичним випадком є історія з акулою, яка з’їла російського туриста біля берегів Єгипту. Вона запам’яталася не лише сплеском чорного гумору та навіть окремим шевроном, а й гучною дискусією, в якій обговорювали допустимість тішитися з того, що людину з’їла акула, та яка запам’яталася яскравим словечком «розлюднення».
Характерно, що тих, які тішилися, критикували з позицій «нечутливості», «невихованості», «нецивілізованості». Звідси вже дуже близько до класичного колоніального наративу про підкорених «дикунів», яких треба направити на шлях істинний. От лише зворотній наслідок такий, що – знов-таки! – аби вважатися «цивілізованим» і гідним бути серед «вихованих», то треба відмовитися не лише від своєї ідентичності та культури, щонайменше відвести їм вторинне місце, треба відмовитися і від цілком природних почувань та причинно-наслідкових зв’язків – наприклад, цілком зрозумілого відчуття задоволення від біди, що сталася з одним із представників групи твоїх кривдників. Нехай навіть конкретно цей ще, можливо, нічого не зробив.
Тим часом приховування та стримування настільки сильних почуттів та емоцій є потужним фактором фрустрації. Настільки потужним, що потреба її стравити прорвала навіть совєтську цензуру і всезагальний ідеологічний контроль недремних органів. Прорвала у формі «анекдотів про москалів», де представників останньої спільноти постійно палять, ріжуть, топлять і так далі з абсолютно дріб’язкових приводів і цілком демонстративно. Одне слово, «у російських анекдотах українці вайлуваті і дурненькі – в українських росіяни просто мертві».
От ця «чорнушність» анекдотів «про москалів» – вона якраз про пошук виходу бажання справедливої відплати в умовах неможливості цю відплату виміряти своїми руками.
Не дивно, що цей жанр тихо відмер у роки Незалежності – хіба в останні роки перед Революцією Гідності в умовах наростаючого російського реваншу відбувся короткий спалах популярності частини з них. Ще кілька жанрово близьких байок породив ранній етап АТО, а пізніше жанр остаточно перейшов до історії. А все тому, що вже в 2016 році стало зрозуміло, що українці цілком спроможні звершити справедливість власними руками.
Бо отут ми й підходимо до пояснення, чому всі згадані вище епізоди не можна списати, як це часом роблять і цілком собі дружелюбні європейці, тільки на умовну «травму», до проявів якої подекуди відносять і, наприклад, уперті та послідовні вимоги на низовому рівні все ж переходити на українську, і регулярні скандали на тему «вати». А тому, що геноцидний досвід – це не лише травма неспроможності й безодні жаху на рівні конкретних живих людей та спільнот. Це ще й щось, що є за межами абсолютно у всіх етичних системах – хоч релігійних, хоч світських. Не можна вбивати людей тільки за приналежність до національної, релігійної, соціальної і так далі спільноти просто тому, що вони є і чимось тобі не подобаються. Це порушення закону людського і Божого. І це саме те, що намагалися росіяни зробити з українцями протягом століть різними способами.
І тому конечним етапом справжнього виходу з травми є відновлення справедливості. А конкретний вимір справедливості у таких ситуаціях передбачає покарання насильника. Рівень емоцій і фізичного насилля у таких випадках завжди дорівнює глибині травми.
У всьому цьому величезну роль відіграють маркери приналежності до певних базових, інтуїтивно зрозумілих груп – етносу, соціальної групи, релігійної конфесії чи напряму і так далі. Чому? Тому що все це в ситуації помсти за геноцид є тим, у що хотіли перетворити через системне насилля і приниження. І саме тому зробили його ненависним. В такій ситуації вбивають не конкретних людей, а носіїв етнічних, релігійних, соціальних маркерів, припечатуючи остаточне «а таки не буде по-вашому!» При цьому важливо пам’ятати, що зовнішні маркери є тільки верхнім шаром, насправді ж ідеться про сукупність проголошуваних сенсів чи характерної поведінки.
Тож те, що відбувається, – це помста не як прояв якоїсь особливої кровожерності, а як відновлення справедливості й відновлення власного сенсу. Тому що запит «скажи паляниця» разом з пострілом у разі деформованої вимови апелює до розстрілів на місці за відповідь українською мовою у Києві 1918 року, навіть якщо українські учасники таких сцен поняття не мають про цю історію. Тому що масові могили на звільнених теренах нагадують про такі ж могили у Биківні, Вінниці чи Сандормосі 1930-х та на Західній Україні 1940-х. Тому що всі випадки, коли москалі гинуть просто від стихійних лих чи тварин, нагадують як про смерті наших від сибірських морозів чи в погоні від гончих собак, так і про випадки знущань росіян над тваринами просто для розваги.
Усе це має бути відомщене, аби повернулася рівновага і сила сенсу. Мабуть, немає релігії чи етичної системи, яка б із цим не погодилася. І саме тому тріумфу як моменту припечатаної перемоги – мало.
24.05.2025