Піца з кроликом і персиками

Мене просили ніколи і нікому не розповідати цієї історії.

Двоє молодих творчих людей, створивши спільний мистецький проект, запросили на обід певну знамениту особу, харизматичну й авторитетну, щоб почути її критичні зауваження щодо своєї праці. Харизматична особа, щойно сівши за столик ресторану, негайно почала озвучувати недоліки й провали, недопрацювання і слабкі місця мистецького проекту, і тому зовсім не мала можливості — і не дала її молодим людям — прочитати меню. Коли до столу підійшов офіціант, готовий прийняти замовлення, особа попросила його щось порекомендувати. Офіціант перелічив десяток страв, після чого харизматична особа нетерпляче змахнула рукою і перебила його:

— Принесіть мені піцу з кроликом і персиками.

— Піцу з кроликом і персиками? — здивувався офіціант. — Але в нашому ресторані не готують такої піци!

Особа обурено і загрозливо насупилась:

— Молодий чоловіче, ви самі щойно назвали піцу з кроликом і персиками серед переліченого, не робіть із мене ідіотки.

— Я не роблю з вас ідіотки. Перепрошую, але я не міг назвати піцу з кроликом і персиками серед переліченого, оскільки знаю, що в нашому ресторані ніколи такої піци не готували. Це неможливо, — розгублено пояснював офіціант. І вказав на меню:

— Ось погляньте в меню: там є піца з качкою і ананасом, є піца з телятиною і манґо — але піци з кроликом і персиками немає!

Харизматична особа, зогиджена таким професійним недбальством, на мить відвернула голову, а тоді продовжила висловлювати праведний гнів:

— Мене не цікавить ваше меню. За кого ви мене маєте? Я працюю зі словами, я впевнена у власній адекватності і вірю собі, власним очам і вухам. Ви точно називали піцу з кроликом і персиками. У мене є двоє свідків, — і вона вказала на молодих творчих людей, що заціпеніло сиділи навпроти.

— Підтвердіть, будь ласка, що ви також чули, як цей молодий чоловік називав піцу з кроликом і персиками, — сказала головна героїня.

І молоді люди, не вагаючись, закивали головами. Офіціант замовк на кілька секунд, опанував себе і бездоганно ввічливим тоном мовив:

— Прошу мене пробачити. Зі мною раніше ніколи нічого подібного не траплялось. Вочевидь, я помилився. У нас не готують піцу з кроликом і персиками. Можу запропонувати вам піцу з качкою і ананасом або піцу з телятиною і манґо.

Коли харизматична особа пішла, і молоді творчі люди залишились удвох, хлопець запитав у дівчини:

— Слухай, хіба офіціант говорив про кролика і персики?

— Я не чула.

— От і я не чув.

З цієї історії Гарольд Пінтер міг би зробити чудову п'єсу. А Тарас Прохасько — кілька оповідань. Мені ж вона, пригадуючись, натякає на те, які небезпечні речі можуть відбуватись, коли людина (особливо, коли вона працює зі словами; особливо, коли вона харизматична) починає безапеляційно вірити власним словам, забуваючи про те, наскільки непевною цариною є царина мови. Одна справа, коли йдеться про такі невинні питання, як начинка для піци. Але уявіть, що може трапитись, якщо справа стосується життя і смерті, вироку чи діагнозу, а довірливих реципієнтів — не двоє і не троє, а тисячі. Чи навіть коли йдеться про формування ідей, про впливи на думки людей — яким повинен бути рівень свідомості і відповідальності когось, хто береться щось стверджувати?

У своїй промові під час Студентського фестивалю драми в Брістолі в 1962 році Гарольд Пінтер говорив якраз про непевність слів, вислизання сенсів, хиткість ідей, про відносність того, що правильне і що неправильне, справжнє і несправжнє, непереконливість спогадів, фантазій і реальності: «Окрім всього іншого, ми стикаємось із велетенськими труднощами — якщо не неможливістю — коли намагаємось задокументувати минуле. Я не маю на увазі щось, що відбулось багато років тому, але хоча б учорашній день або сьогоднішній ранок. Що відбулось, якою була природа того, що відбулось, що трапилось? Якщо людина здатна говорити про труднощі, пов'язані зі знанням подій, які насправді відбулись учора, людина, гадаю, здатна таким же чином дивитись на теперішнє. Що відбувається зараз? Ми не будемо цього знати до завтрашнього дня або довідаємось через півроку, але й тоді насправді не знатимемо, тому що забудемо або тому, що наша уява припише сьогоднішнім подіям фальшиві якості. Мить вислизає і спотворюється, часто це трапляється вже при народженні. Ми всі інакше інтерпретуємо загальний досвід, хоча й воліємо підписуватись під переконанням, що існує якась спільна позиція, якісь загальновідомі підстави».

Що в такому разі дають нам слова? Я б сказала, вони допомагають засвоїти досвід пробрідання крізь події, зміни, почуття — крізь життя. Але ніколи не можуть цього досвіду замінити чи описати його вичерпно, повністю. Слова торкаються життя, але не є самим життям.

Однак людина, яка боїться хаосу й багатовимірності, не може втримати рівновагу серед неоднозначності й суперечностей, тяжіє до фантазії, начебто слова здатні бути остаточними. І коли це переконання множиться на суґестивну дію промовленого, це може мати найрізноманітніші наслідки, далеко не завжди передбачувані.

Цікаво, що незважаючи на очевидну обмеженість слів, той, хто їх промовляє з метою переконання інших, повинен сам вірити у промовлене, вважати своє послання абсолютним і остаточним. Він повинен вірити, що слова мають вагу, а він сам — чітко знає істину і мету призначення.

Чи може лікар-нарколог закодувати іншого лікаря-нарколога, хворого на алкоголізм? Адже хворий лікар-нарколог достеменно знає, як працює метод, він сам сотні разів проробляв ці прийоми з пацієнтами, фокус знайомий йому, як власні п'ять пальців.

Виявляється, для того, щоб лікування подіяло на хворого лікаря-нарколога, від того, хто його лікує, вимагається лише мати непохитне внутрішнє переконання, що метод подіє. Той, кого зачаровують, може усвідомлювати, що на нього впливають чарами. Але той, хто зачаровує, прагне забути про непевну природу своїх чарів для того, щоб домогтись ефекту.

Армії прохачів у київському метро самі не вірять у власні чари. Їхнє нашестя — один із багатьох побічних наслідків подій на Майдані, більшість із яких розгортаються, нами не усвідомлені. Явища тяжіють до збереження постійного балансу, і ці прохачі — лише природний симптом, санітари лісу. Тому що після стихійного розквітання милосердя і безкорисливості, після вибуху оголеного альтруїзму, з'являються корисливі й хитрі, які починають вигадувати способи поживи. Ось вони організували себе групами, цілими фірмами, сектами, компаніями, що діють на засадах мережевого маркетинґу. Цікаво — як вони самі дивляться на свою діяльність: як на бізнес, на виживання, на пригоду, на торжество справедливості? Ймовірно, вони зневажають і ненавидять тих, у кого просять допомоги: «Де було ваше милосердя раніше? Ми завжди його потребували і завжди потребуватимемо».

Благочинні організації, які збирають до прозорих скриньок кошти на армію і сиротинці, на операції хворим дітям. Хтось продумує їхню внутрішню структуру, в цих фірмах існує чіткий розподіл посад і обов'язків: бухгалтери, директори, заступники, менеджери, креативні натхненники. Спочатку їм вдавалось чудово заробляти — людські серця були ще відкриті, беззахисні. Один зі способів пом'якшити тривожність у критичній ситуації — віддати останнє ближньому.

Але з часом усе притуплюється: критична ситуація затягується, тривожність з'їдається буденними проблемами, наростає втома, тим часом як благочинних організацій стає дедалі більше, зростає конкуренція. Пожертви сходять нанівець. Вигадливість прохачів тим часом зростає. Часом поїздка в метро перетворюється на макабричну моторошну подорож, яку було б не так просто витримати, — але пасажири вже не звертають уваги на всіх цих бідолашних калік, які, може, вперше в житті, з'явились у зовнішньому світі, перестали ховатись, наважились взяти нарешті бодай щось від життя — ознаменувати власну присутність.

Їхні медові місяці закінчуються. Їх уже знову заганяють до інтернатів чи до підвалів покинутих будинків, де вони вестимуть своє темне існування, забуті всіма, і мріятимуть про новий спалах людського милосердя. Але такі спалахи трапляються раз на історію. Їхня тривалість недовга, оскільки пронизливе відчайдушне милосердя суперечить законам виживання. Слідом накочують рятівні байдужість і отупіння, озлобленість і зневіра. Каламутні води, в яких можна накопичити сили і наростити мораль.

Серед усіх прохачів, яких щодня зустрічаєш численним десятками, і відчуття від споглядання фізичних вад, болю, розпачу, обману і шахрайства зливаються в геть непридатну для перетравлення масу, мені запам'ятався один хлопець з прозорою скринькою. Його послання не вирізнялось надмірною гостротою, не шокувало і не привертало вже уваги — одне з тисяч однакових закликів. Але просив він по-особливому. Він підходив до кожного пасажира і звертався конкретно до нього, артикулюючи кожне слово. І дивився просто в очі. І залишався ввічливим до кінця. Більшість людей стояло, втупивши в темряву тунелю невидючі очі. Хлопець наполегливо звертався до кожного по черзі, аж доки йому не відповідали поглядом. І мені здавалось, що він збирає не гроші, а усвідомлену увагу. І це був досвід, вправа і здійснене над собою зусилля. Слова тут не важили. Бо що таке ці слова? Список страв в італійському ресторані? Рецепт піци з кроликом і персиками?