ЧИ ЗМОЖУТЬ АМЕРИКАНЦІ СКАЗАТИ “НІ” ТРАМПІВСЬКОМУ АВТОРИТАРИЗМОВІ?
Час від часу я отримую вибачення від своїх закордонних друзів за ті чи ті вислови або й дії їхніх політиків щодо моєї країни. Найчастіше це бувають угорці, часами поляки, рідше словаки, а якось я це почув навіть від швейцарця, а потім і від японця – вони вибачалися за своїх урядовців, котрі, виявляється, просто знищують своє застаріле озброєння замість передати його Україні. А віднедавна я почав отримувати такі вибачення від американців.
Мені трохи ніяково в таких ситауціях, бо ж насправді ніхто мене не уповноважував отримувати від будь-кого вибачення, та й мої друзі зовсім не зобов’язані вибачатися за дії своїх політиків, за яких вони, я переконаний, не голосували. Вони, видно, відчувають, що відсутність прямої провини не звільняє все ж від непрямої відповідальності.
Я мав таке відчуття років п’ятнадцять тому, коли мої співвітчизники скористалися вільними і відносно (за українськими мірками) чесними виборами, щоб привести до влади кримінального типа із темним минулим і ще темнішим теперішнім. З іронії долі, він переміг, зібравши на пів мільйона голосів менше, ніж на попередніх виборах (2005 року), які програв – 44% проти 53% – своєму проєвропейському (“помаранчевому”) суперникові Вікторові Ющенку. Через п’ять років, у 2010-му, він переміг (50% проти 46%) свого нового “помаранчевого” суперника Юлію Тимошенко, тому що цього разу два мільйони “помаранчевих” виборців просто не прийшли на виборчі дільниці. Або прийшли лише для того, щоб викреслити обох кандидатів – протестуючи проти неефективності “помаранчевої” команди, на яку покладали після революції надто великі сподівання.
Я не був винен у тому, що переміг Яникович – але я був відповідальним зокрема й за це і як громадянин, і як публіцист. Чи зробив я достатньо впродовж того нефортунного п’ятиліття, щоб дисциплінувати “помаранчеву” владу, приборкати їхні внутрішні чвари і змусити нарешті працювати? Чи міг я зробити більше, щоб переконати своїх співвітчизників, що бойкотування виборів не є мудрим рішенням, а надто при гібридних режимах, які коливаються між неконсолідованою демократією і неконсолідованим авторитаризмом, роблячи ставки на виборах надзвичайно високими, а владний баланс – хитким?
Людська суб’єктність vs. інституційна (не)спроможність
Можна легко звільнити себе від відповідальності простою фразою “я зробив усе, що міг”, – але це буде неправдою. Бо ми насправді не знаємо реального змісту й обсягу отого “все”. Ми можемо більш-менш об’єктивно оцінити свою здатність до тих чи тих дій, але не до пізнання: слово “все” – занадто розпливчасте, ми не знаємо із достатньою чіткістю, що насправді ще можна було б зробити і який варіант варт було б вибрати з довгого списку можливих опцій. Ще зручніше було б себе заспокоїти класичною фразою Монтеск’є: кожен народ має ту владу, на яку заслуговує. Але й тут диявол криється у деталях. На позір мудра квазіфілософська формула ігнорує той простий факт, що “народ” – не монолітна абстракція, а конкретні і зазвичай дуже різні люди: одні з них можуть “заслуговувати” й на кращий уряд, інші – на значно гірший.
Більшість із нас живе в демократіях, які, за всієї своєї недосконалості, все ж роблять наші голоси значущими навіть за межами кабінок для голосування. Ми маємо право вибору, яке передбачає також обов’язок, надані нам можливості тягнуть за собою і відповідальність. Усі уряди здатні зловживати владою і ресурсами, якщо їх належно не контролювати. Усі вони готові нехтувати правилами тою мірою, якою піддані чи громадяни дозволяють їм це робити. Тридцять років я спостерігав за посткомуністичними трансформаціями у Східній Європі, викладаючи на цю тему курс і пишучи книгу, яка зрештою вийшла 2021 року у Варшаві. Дві речі вражали мене найбільше: швидке і брутальне встановлення комуністичних режимів у регіоні після Другої світової війни на тлі формально задекларованих демократичних свобод – дуже схоже на нацистський Gleichschaltung. І друга річ – величезна різниця між однаково поневоленими країнами у рівні та глибині засвоєння ними (інтерналізації) комуністичних догм і повсякденних практик.
“Path-dependence” (залежність від шляху), безумовно, відіграла тут істотну роль: країни, що мали в минулому певні демократичні традиції чи принаймні традиції державності й конституціоналізму, виявилися успішнішими в устроєвих трансформаціях після падіння диктатур. Громадянське суспільство скрізь було ключовим фактором змін, але не останню роль відіграли й особисті якості місцевих еліт та конкретних лідерів. Білорусь, відповідно до path-dependence, мусила б, у принципі, зберегти гібридний режим, подібний до українського, молдовського чи грузинського, а Угорщина, за цією ж теорією, мала б бути подібнішою до Польщі й Словаччини, а не до Туреччини.
Нещодавно мені випало взяти участь у подіумній дискусії в Німецькому історичному інституті у Вашингтоні, де польський, угорський і два американські експерти обговорювали тему “Стійкість і опір у крихких демократіях” із підзаголовком “Історичні перспективи Німеччини, Угорщини та Польщі”. Основна увага дискусії, втім, була зосереджена не на цих країнах, а на Сполучених Штатах. Про симпатії нового американського президента до авторитарних правителів, включно з Орбаном, Ердоганом і навіть Путіним, написано вже багато; а тепер увагу дедалі більш привертають і його намагання перенести на американський ґрунт ще й методи їхнього врядування. У цьому контексті, вважає варшавська професорка Кароліна Віґура, польський досвід опору авторитарним тенденціям може бути корисним як для американців, так і для європейців, котрі теж відчувають подібні проблеми.
Майкл Бреннер, професор історії та завідувач кафедри ізраїльських студій Американського університету у Вашинґтоні, виділив п’ять інституційних помилок, які сприяли захопленню держави та консолідації диктатури в Німеччині: бізнес був досить поблажливий і навіть прихильний до націонал-соціалістів; так само й німецька судова система було традиційно прихильною до правих і упередженою до лівих та лібералів; консервативні партії не опиралися наступу Гітлера, вважаючи, що зможуть знайти з ним модус вівенді; ліві сили були розділені і занурені в міжусобиці, інфікуючи ними також споріднені профспілки; Церква була не лише фрагментована, а й зосереджена майже виключно на своїх парафіях, а не на ширшій картині.
Аналогії між гітлерівським Gleichschaltung’ом і трампівським наступом на всі інституції, американські і міжнародні, виглядають поки що перебільшенням, але тривога висить у повітрі, підживлювана вкрай сумнівними з правового погляду указами президента і, що найгірше, його нападками й навіть погрозами на адресу непокірних судів та суддів. Виступ Бреннера значною мірою повторював, свідомо чи випадково, статтю професора Джефрі Герфа “Ми як ніколи близько до 1933 року”, опубліковану в березні в журналі Persuasion. “Еволюція виконавчої влади в Німеччині за часів диктатури Гітлера, – стверджував Герф, – залишається найвідомішим у сучасній історії випадком використання механізмів демократії для знищення демократії. Відносини між Гітлером і консервативними політичними партіями лежали в основі цієї історії провалу демократії. Події останніх шести тижнів піднімають питання про схожість і відмінності між ерозією влади парламенту в Німеччині 1930-х і реакцією сенаторів-республіканців на прихід до влади Дональда Трампа у Сполучених Штатах сьогодні”.
Знехтувані застереження
Півтора року тому редактор Washington Post Роберт Кеґен опублікував похмуру статтю з чітким і недвозначним меседжем у самій назві: “Диктатура Трампа стає все більш неминучою. Годі вже нам прикидатися”. Ознаки близької катастрофи, стверджував він, стають дедалі очевиднішими, а проте американці й далі пасивно пливуть за течією, займаючись звичними справами й нічого всерйоз не роблячи для зміни курсу: “Як люди в човні на ріці, ми знаємо, що попереду водоспад, але припускаємо, що якимось чином виберемось на берег, перш ніж полетимо у прірву... Сьогодні ми ближче до тої точки, ніж будь-коли, але й далі дрейфуємо до диктатури, зі сподіванням, що якесь диво дозволить нам уникнути наслідків нашого колективного боягузтва, нашого самовдоволеного навмисного невігластва і, найгірше, нашого збайдужіння до ліберальної демократії”.
Головна проблема Трампа як президента з величезними повноваженнями полягає, на думку Кеґена, в тому, що його “не стримуватимуть суди або верховенство права... Влада Трампа походить від його пастви, а не від інститутів американського уряду; його виборці люблять його саме за те, що він безоглядно переступає всі межі й ігнорує будь-які правила... Судова система, яка не змогла контролювати Трампа як приватну особу [в минулому], тим більше не зможе контролювати його, коли він стане президентом США і призначить власного генерального прокурора та всіх інших високопосадовців до міністерства юстиції. Подумайте про владу людини, яка домоглася обрання президентом, попри звинувачення, появу в суді і, можливо, навіть винесення обвинувального вироку? Чи підкориться він директиві Верховного суду? А чи запитає натомість, скільки голова Верховного суду має бронетанкових дивізій? Подібно до Цезаря, Трамп володіє владою, яка виходить за рамки законів і державних інститутів, спираючись на непохитну особисту відданість армії прихильників”.
Сенатор Мітт Ромні, один із республіканців, які проголосували за засудження Трампа під час імпічменту 2021 року, визнав у розмові зі своїм біографом Маккеєм Коппінсом, що “фізичні погрози з табору Трампа були чинником, який вплинув на рішення декотрих його колег проголосувати за виправдання”. Чимало політиків, за його словами, турбувалися не лише про свою кар’єру, а й про фізичну безпеку для себе і своїх родин. Він зізнався, що витрачає $5,000 на день (!) на охорону для себе й своєї сім’ї – навряд чи всі партійні інакодумці можуть собі це дозволити. Залякування і шантаж, схоже, дедалі частіше стають інструментом Трампових лоялістів проти потенційних перебіжчиків з їхнього табору.
Критики Трампа й трампізму не вважають їх копіями Гітлера і нацистів, лише запитують нинішніх консерваторів, насамперед республіканців – реінкарнацію німецьких консерваторів 1930-х років, “чи стануть вони підсобниками або, навпаки, осередком опору перед загрозою авторитарного врядування”. Як і тоді, нині проявляються дві тривожні тенденції: “готовність обраних представників відмовитися від своїх прерогатив перед обличчям вигаданих надзвичайних ситуацій і авторитарного лідера з базою фанатичних прихильників” та “відсутність захисних політичних бар’єрів проти авторитарних правих”.
Трампова диктатура, вважає Роберт Кеґен, не буде, звісно, “комуністичною тиранією, де майже кожен відчуває гніт і достосовує своє життя до зовнішнього тиску. У консервативних антиліберальних тираніях звичайні люди стикаються з усілякими обмеженнями своїх свобод, але це є проблемою для них лише тою мірою, якою вони ті свободи цінують, а цінує їх насправді далеко не кожен. Той факт, що нова тиранія повністю залежатиме від примх однієї людини, означатиме, що права американців будуть радше умовними, ніж ґарантованими. Проте якщо більшість американців зможуть і далі займатися без проблем своїми повсякденними справами, їм буде, можливо, так само байдуже до тих прав і свобод, як і багатьом росіянам або угорцям”.
Проблиск надії
У цьому похмурому контексті, втім, можна знайти підбадьорливу нотку у повідомленні з Києва про відставку кількох чиновників американського посольства, зокрема й амбасадорки Бріджит Брінк, яка провела на дипломатичній службі майже тридцять років при п’яти президентах, почавши свою кар’єру ще наприкінці правління Білла Клінтона. У заяві, опублікованій в Detroit Free Press, вона визнала, що відставка була для неї важким особистим рішенням: протягом кількох місяців вона намагалася пристосуватися до нової урядової лінії, поки не здалася як з політичних, так і з моральних міркувань.
“На жаль, – сказала вона, – політика від самого початку роботи адміністрації Трампа полягала в тому, щоб чинити тиск на жертву, Україну, а не на агресора, Росію. Таким чином, я відчула, що більше не можу сумлінно виконувати політику адміністрації... Впродовж трьох років я чула реальні оповіді, спостерігала [російську] брутальність і відчувала біль сімей, чиї діти були вбиті і поранені російськими ракетами й безпілотниками, які влучали в дитячі майданчики, церкви і школи. За свою кар’єру, проведену в зонах конфліктів, я на власні очі бачила масові звірства і безглузді руйнування, але ніколи не бачила насильства настільки систематичного, настільки повсюдного і жахливого... Я не можу стояти осторонь, коли країна зазнає вторгнення, коли бомбардують демократію, коли безкарно вбивають дітей. Я вважаю, що єдиний спосіб захистити інтереси США – це стати на захист демократії і протистояти автократам. Мир за будь-яку ціну – це не мир, а умиротворення”.
Тижнем пізніше, в інтерв’ю PBS News, вона додала кілька нових тез, дипломатично ухилившись від прямої відповіді на запитання про “інших людей у посольстві США в Україні, інших людей на дипломатичній службі, які поділяють вашу стурбованість, які говорять з вами про це”. “Я думаю, – сказала вона, – що тепер, після численних скорочень в уряді і того, як це було пророблено, відвертих розмов поменшало, люди просто бояться висловлюватися. Як на мене, це вкрай небезпечно. Я не бачила такої атмосфери в нашій країні за всю свою професійну кар’єру. Я бачила її за кордоном... І те, що подібне відбувається тепер у нашій країні, у найбільшій, найсильнішій, найкращій, на мою думку, демократії в світі, викликає велике збентеження”.
Вона прояснила також важливе питання, яке часто неправильно розуміють на Заході і в багатьох інших країнах: що російська війна в Україні – це не війна за територію, а війна за ідентичність: Росія прагне змінити саму сутність української культури та ідентичності. Ба навіть гірше – “я думаю, що Владімір Путін хоче стерти Україну з лиця землі як країну, як народ, як культуру. Це нагадує мені найтемніші періоди в історії Європи. І тому, хоч я ніколи й не думала, що зможу подати у відставку й публічно про це заявити, бачу, що ставки занадто високі – не лише для України, не лише для Європи, а й для Сполучених Штатів. Ми повинні бути на правильному боці історії”.
Одна ластівка, звісно, весни не робить. І демарш амбасадорки Брінк, звісно, не змінить нарцисичного курсу міжнародної політики Доналда Трампа і напевно не спонукає інших службовців та політиків масово наслідувати її приклад. Але її демарш продемонстрував принаймні дві речі. По-перше, що для розуміння подій в Україні зовсім не обов’язково мати професорські титули і покладатися на велемудрі теорії геополітичних “реалістів”. Досить просто побачити ці події на власні очі і почути про них з перших вуст. А по-друге – що політична система США ще не повністю скам’яніла і не до кінця просякла комфортиним цинізмом, у ній є (і, найімовірніше, й далі будуть) чесні та сміливі люди, здатні говорити, діяти і, може, навіть у кінцевому підсумку “зробити весну”.
Приблизно такого висновку дійшла наприкінці згаданої подіумної дискусії у Вашинґтоні польська доповідачка Кароліна Віґура. М’які диктатури – чи, як їх окреслював Роберт Кеґен, “консервативні антиліберальні тиранії” – використовують радше корупцію й кооптацію, аніж примус, їхня головна зброя – маніпуляції й дезінформація, а не цензура. Відносна м’якість є, до певної міри, їхньою перевагою: мімікрія робить диктаторські тенденції майже непомітними. Але це також їхнє вразливе місце, бо позбавляє можливості застосовувати масштабні систематичні репресії, переслідувати опонентів відкрито. Такі режими змушені діяти в затінку, в кулуарах, чинити свій тиск потайки й тихо. А тому й рецепт опору цим “новим” дикататурам приблизно той самий, що й був за часів пізнього (і значною мірою вже “розм’яклого”) комунізму: запалити світло, ввімкнути звук, зробити всі їхні підступи і наїзди публічними, оприлюднити кожну їхню спробу підкупу й шантажу. І в жодному разі не йти з ними на будь-які неформальні зустрічі і контакти. Просто скажіть їм “ні” спокійно, але рішуче, – як радили нам ще в студентські часи наші старші наставники з дисидентського середовища.
Чи, як кажуть тепер в Україні, – посилайте їх услід “за рускім корабльом”.
*Українська версія статті, опублікованої на платформі Raam 4.06.2025,
17.06.2025