…БОТАКЄ…

Я добре пам'ятаю еволюцію власного уявлення про ідеальну зиму. В дитинстві трагедією була відсутність снігу, посередзимові відлиги, загальна капара, викликана потепліннями. Навіть Різдво втрачало свої принади, коли початок січня бував паршивим. Хоча, зрештою, в дитинстві таке траплялося рідко. Може, тому, що воно проходило в горах, де завжди все було добре.

Але пізніше, коли я зрозумів красу дірявої зими – коли не вся земля вміщалася під снігом, це теж сталося у горах, у тому самому місці. Я вже був старшим, дзядзьо помер, а я провів студентські канікули у його хаті разом з татом. Це особливе. Воно взагалі мало стосується будь-якої зими, але з тих канікул я запам'ятав передовсім траву, яка побувала під снігом, але перестала під ним бути.

Потім, ще перед тим, як перестав жити тато, раптом зникли будь-які побажання і стало добре завжди і всюди. Тепер відчуття двояке – я знаю, що зимою має бути зимно, але таємно радію, коли насправді вона тепла. Мій син цього не знає і радіє, що лише ми двоє – він і я, любимо справжню зиму, переповнену снігами і знесилену морозом. І я радію разом з ним. Хоч здається, що справжні зими перестали існувати разом із моїм дитинством. А всі теперішні обмороження гірських людей – від здрібніння.

Усвідомлення зимової еволюції потрібне мені як метод.

Я почав переставати боятися, коли мав п'ятнадцять років. Тоді я вперше відчув себе чоловіком, хоча це не було пов'язано з жодною жінкою. Я знав, що бути чоловіком можна лише зрозумівши прірву іншості, але відчув, що буду себе так розуміти, навіть якби всі жінки на світі зникли. Тоді не про те йшлося.

Був дивовижний вересень, дзядзьо, якому я включав кисневий апарат ціле літо, помер без мене – я тим часом сидів у осоружній міській школі. Ми з татом приїхали у гори. Перше, що я побачив – неймовірну осінь. Потому побачив кінець дитинства, потому – лагідність, дотепер не знаю яку. Потім ще дуже багато всього, що зробило з мене чоловіка, який почав переставати боятися. Але я дуже плакав.

Страх відходив поступово. Коли більшими порціями, а коли майже гомеопатичними.

Найчастіше його забирали з собою різні усвідомлення. Це ціла історія, як усвідомлення розтирають страхи. А усвідомлення з'являються або від найжорстокіших речей – болю, холоду, приниження, страху, втрат або від найневинніших історій. Скажімо, з життя рослин чи метеликів.

Я завжди любив усе, що стосувалося минулого родини – документи, листи, записки, одяг і предмети, легенди і легендарні фрази, фотографії. Один час я настільки заглибився у це все, що здавалося, ніби початок століття був тоді, коли формувалася моя пам'ять. А одного разу до дзядзя прийшли приятелі. Вони випили по келішку смерекової настійки і стратили орієнтацію у часі. Старці вимагали від мене уточнень у їхніх споминах про італійський фронт. І я згадав топографію Альп так, як міг би бачити із шанців.

Але по-справжньому родина прийшла до мене тоді, коли я сам був мало не на війні. Ворожий офіцер раз за разом пропонував чудесну кар'єру у випадку співпраці. Я знаю, що так би і було, мене б не обдурили. Я мусив сказати йому про те, як потерпіли всі-всі мої від його армії, організації і, мабуть, навіть від вигляду та запаху. Напевно, офіцер побачив тоді у моїй тіні кількадесят різних профілів. Він більше ніколи не пропонував мені жодних зваб. А я відчув, що вже не буду самотнім. І вперше зрозумів, що культура – це знання про кількох людей, чиї властивості попереписувано у твоєму ґенетичному коді, чиї рухи ти повторюєш час від часу. І ця примарна культура не дає пропасти так само, як і твоя природа.

Десь тоді мені вперше приснився сон про Яблонків.

Коли дзядзьо помер, перестав боятися не тільки я. Тато теж втратив страх – зрозумілий і незрозумілий мені дотепер, і розповів правду. Виявилося, що дзядзьо не був моїм рідним дідом, тому що не був татом мого тата. Я почав його любити ще більше. Він був моєю реальністю. А історія рідного діда здавалася лише історією. Потрібен був час, щоб вживити її в себе і віднайти ті засекречені фраґменти ґенного коду, де дідо був записаний до найменших рис.

І тоді мені вперше приснився Яблонків.

Я сидів за столиком на центральній площі містечка. Столик винесений перед двері невеличкого кафе. Над ним – парасоля. Я п'ю каву. Посеред площі – типова ратуша з годинником. Та й сама площа – типова для всіх європейських міст: квадратний ринок, оббудований двоповерховими каменицями у три вікна, початки двох вуличок у кожному куті. Кожен будинок вкритий червоною дахівкою. На площі ще кілька кафе, барів, майстерень, пивничок і крамничок. Над кожними дверима – кольорова вивіска. Коло одного кафе стоїть дерев'яна бочка з червоним вином, там зібралося кілька чоловіків у капелюхах. Біля ратуші росте пару дерев – липа, черешня і магнолія.

Я бачив усіх людей, кожну деталь, бачив те, що діялося на балконах, і те, що можливо було побачити через усі вікна всіх поверхів. Я чув їхні голоси, і чеська мова чітко розділялася на окремі слова. Потім попри нас усіх проїхала старомодна пожежна машина. З велетенського бака капала вода на бруківку, а один з пожежників, стоячи на приступці, намагався до кінця закрутити великий кран.

Вранці я був впевнений, що саме так Яблонків і виглядає. Якби я добрався туди в цю хвилину, то потрапив би наче у продовження сну. Разом з усіма я кинувся б дивитися на пожежу у передмісті. І я вирішив туди дістатися.

У Яблонкові народився мій дідо Роберт Прахаска. Прахасок у Чехії чогось дуже багато. Аж дивно, бо прахаска по-чеськи – прогулянка. Мій прадід Франц був міським фоєрмайстром – старшим пожежної служби. У нього ще були діти. У 1938 році німці зліквідували Чехо-Словацьку республіку. Між іншим вони передали маленьку територію у Татрах біля ріки Ользи полякам. Цілий рік поляки несамовито тішилися розростанням польської держави і чудесним порозумінням з Німеччиною. І в цей рік вклалася коротка історія того, як мій дідо став моїм дідом.

Роберт Прахаска був учителем. Нова польська влада відправила його вчителювати у сільську школу на Волині. Поляки любили, коли українців вчили не українці. В тій самій школі працювала моя бабця, скерована на Волинь з Галичини. Вони полюбили одне одного. Бабці було тридцять п'ять років, а дідові двадцять три. Бабцю трохи це непокоїло. Вона не знала, що часу дуже мало і ця різниця у віці нічого не значить. Я неймовірно щасливий, що свої єдині літні канікули вони додумалися провести на Заросляку під Говерлою. Того пансіонату вже давно нема. Але я знаю, як там може бути. У вересні почалася війна. Роберт Прахаска був змобілізований у перші дні. А через два тижні перестав існувати разом із польською армією. Йому було двадцять чотири роки. Він трохи не дочекався народження сина. Мій тато народився у перший день січня наступного року. Ні він, ні ми з братом ніколи не уміли говорити по-чеськи.

У моєму розпорядженні міг би бути панцерник. На ньому треба би було доїхати до Яблонкова. Це би виглядало досить просто – виїхавши на автономний військовий радіосеанс на Закарпатті, переміщатися щораз ближче до Татрів, налаштовуючи антени так, щоб кореспонденти не відчували збільшення відстані. І поступово відступати аж до містечка зі снів. І в'їхати на площу, переконатися у дійсності того, у що повірив. Вже не пам'ятаю, що перешкодило. Може, те, що дуже хотілося в гори українські, до Делятина.

Після того, як дідо Роберт зник, бабця ще довший час сподівалася на його повернення. Адже відомо, що тоді, коли бажання Бога і людей збігаються, стається диво. Але було б гріхом вважати, що Божу логіку можна порівнювати з людською.

Я більше нічого не знаю про діда.

Я виріс в іншому місці. Дідо мусив через нього проїжджати дорогою до Заросляка, такі умови географії. Мій тато ж мандрував до Делятина через найглибшу Азію, що зовсім в інший бік. В Азії бабця знайшла чоловіка, який привів її у Карпати і став мені дзядзем. То ще одна окрема історія.

Я думаю тепер про те, що географічна експансія є зворотним виміром ґенетичної послідовності. Що ареали обов'язково мусять розширюватися. Навіть якщо це розширення в якийсь один бік є простим переповзанням всієї території. Що втративши Яблонків, я отримав Делятин. Що замість чеської мови я здобув ще одну вимову української. Мої діти мають звідки починати нові географічні завоювання. Я ж можу залишитися тут. Можу навіть прикрити їх ззаду.

А у дітей мала би бути непогана кров – мішана і химерна. І мапа з позакреслюваними пунктами, куди заходити не обов'язково – бо це все і так присниться. Вони мали би собі дати раду. Вони ж ніколи не зможуть стати самотніми.