Ізраїльська повітряна операція в Іраку відбувається нібито й успішно. Проте без втручання у справу США досягнути бажаних результатів – руйнування іранських ядерних об’єктів – практично неможливо.
Ось ця вже культова знимка, на якій прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу намагається за допомогою нехитрої ілюстрації довести, що Іран майже готовий до створення ядерної бомби. Ще якихось два-три тижні, ну добре, два-три місяці й станеться непоправне, режим аятол увійде до ядерного клубу.
Ісламська республіка, за словами Нетаньягу збагачує уран з такою швидкістю, що зможе виробити достатньої кількості радіоактивного матеріалу для ядерної зброї протягом кількох місяців. Червоним маркером він провів «лінію ризику» на малюнку, щоб попередити увесь світ: іранська ядерна загроза значно ближча, ніж комусь могло здаватися.
Виступ був доволі переконливим, і можна було б сприйняти його за чисту моменту, якби не одна маленька хронологічна обставина: він відбувся ще у вересні 2012 року. І з висоти сьогодення ми можемо впевнено стверджувати, що застороги Нетяньягу виявилися м’яко кажучи перебільшенням. Щонайменше в термінах реалізації іранської ядерної програми.
Ізраїльські високопосадовці ще кілька разів за ці 13 років виступали з алярмовими заявами щодо іранської бомби. Утім світова громадськість довіряла їм щоразу менше. Зіграв відомий принцип «вовки-вовки».
Тим не менше загалом у атомну загрозу з боку іранського режиму західний світ вірив безвідносно до термінів реалізації ядерної програми, яку Тегеран розпочав ще 2003 року й незграбно намагався приховати від очей міжнародних спостерігачів. Саме тому й виникла необхідність в укладанні угоди. У квітні 2015 року в швейцарські Лозанні така угода була укладена. Вона мала умовну назву «5+1». Один – це, звісно, Іран, а п’ятірка держав-гарантів – це США, Франція, Німеччина, Велика Британія, Росія.
Документ передбачав пом’якшення деяких санкцій, накладених на Іран, доступ Тегерану до заморожених активів в обмін на обіцянку не зберігати більше 300 кілограмів урану й не збагачувати його вище межі, потрібної для використання в атомній енергетиці, тобто до рівня 3,67 %. Передбачався також регулярний моніторинг іранських ядерних об’єктів та ще маса інших пунктів, які не є особливо релевантними для розуміння суті питання.
Проблеми з угодою почалися зразу ж після першого приходу Дональда Трампа в Білий дім. Відомо, що Трамп і близькі до нього республіканці твердо стоять на боці Ізраїлю. А ізраїльський уряд від самого початку різко розкритикував згадану угоду, бо вважав, що вона створює для Ірану сприятливі умови, щоб розвивати свій мілітарний потенціал. Також ізраїльтяни не вірили в щирість іранських обіцянок, були впевнені, що хитрі аятоли обведуть світову громадськість навколо пальця й продовжать тишком-нишком реалізовувати свою ядерну програму. А Тегеран фактично зразу ж після Ісламської революції 1979 року оголосив Ізраїль своїм екзистенційним ворогом і поставив собі за мету знищити єврейську державу. Тому, як сказала свого часу легендарна прем’єрка Ґолда Меїр, вибір у Ізраїлю був не великий.
У 2018 році Дональд Трамп, під’юджуваний ізраїльськими союзниками розірвав ядерну угоду з Іраном, чим фактично позбавив Тегеран від необхідності виконувати свої зобов’язання. Чи правильно вчинив тоді Трамп? Важко сказати. З одного боку, підозри ізраїльтян про те, що іранці таки таємно продовжуватимуть створювати бомбу, були не безпідставними. З іншого – іранська влада більше не мусила ні відкрито, ні приховано дотримуватися будь-яких домовленостей. Тим не менше Іран вважав за краще тримати й надалі свої ядерні здобутки в таємниці, аби не наразитися на прильоти з боку чи то Ізраїлю, чи то США.
Таки наразилися. У ніч на 13 червня ізраїльтяни розпочали масштабну повітряну операцію, спрямовану на ядерні й військові об’єкти, на вчених-ядерників й іранську військову верхівку. Чому саме зараз? Адже директорка Національної розвідки США Тулсі Габбард, даючи наприкінці березня 2025 року свідчення на слуханнях у Комітеті з розвідки Палати представників Конґресу, заявила, що «розвідувальна спільнота, як і раніше, вважає, що Іран не створює ядерної зброї, а верховний лідер країни Алі Хаменеї не санкціонував програму зі створення ядерної зброї».
17 червня, тобто вже після початку ізраїльської операції в Ірані журналісти нагадали Трампові ці слова пані Габбард. Той знервовано відповів: «Мені все одно, що вона сказала. Я думаю, що вони (влада іранці – ред.) були дуже близькими до створення ядерної зброї».
Трампові, то може й байдуже, але ж світовій громадськості – ні. То чи не поспішили таки ізраїльтяни зі своїми повітряними ударами по Ірану? Якщо вірити британській газеті The Economist (а досі це видання не давало підстав, щоб не вірити), то можемо стверджувати, що в ізраїльського керівництва було більше, ніж достатньо підстав для негайної операції. За твердженням видання, ізраїльська розвідка виявила активізацію прихованих іранських ядерних програм в останні місяці, які прикривалися цивільними науковими проєктами. Окрім того, іранські науковці приховали від Міжнародної аґенції з атомної енергії значну кількість ядерного матеріалу з нез’ясованим статусом збагачення. А головне: вони готувалися до зустрічі з командуванням ракетних сил Ірану для обговорення інтеґрації бойової головки з балістичною ракетою. Ця майбутня зустріч й стала головним тригером, оскільки свідчила про реальне залучення військовиків до створення ядерної зброї та про початок практичної підготовки до оснащення ракет ядерними бойовими головками. Тож Армія оборони Ізраїлю вирішила більше не зволікати.
Чого добиваються ізраїльтяни своїми бомбардуваннями. Програма мінімум – максимально понизити військовий і ядерний потенціал Ірану. Зробити його нездатним до масштабних військових операцій, а тим більше до застосування ядерної зброї. Максимально понищити іранські ядерні об’єкти, щоб відкинути іранську ядерну програму принаймні на кілька років назад. Програма максимум – знищити режим аятол і допомогти прийти до влади відносно демократичному уряду. Адже, за приблизними підрахунками опосередкованої соціології приблизно 70 відсотків іранців незадоволені чинною владою країни.
Завдання мінімум виглядає доволі реалістично і вже нині досягнуто чималих успіхів у цій справі. Завдання максимум – це радше з царини мрій, хоча цілковито відкидати такий сценарій теж не варто.
Реалізацій ізраїльських цілей могли б значно допомогти Сполучені Штати, якби долучилися до військової операції. Проте Трамп постійно зволікає. То попросив почекати 24-48 годин до ухвалення рішення, тепер вже каже про два-три тижні. Щось схоже ми чули й щодо ймовірного тиску на Росію. Обіцянки виявилися цяцянками.
Нерішучість Трампа в іранському питанні має п’ять причин. Перша полягає в тому, що американське суспільство втомилося від війни. Втомилося, звісно, морально, бо до реальних військових дій американці не мали жодного стосунку.
Друга причина – передвиборчі обіцянки Трампа. Адже він стверджував, що не втягуватиме країну в жодну війна та ще й завершить ті війни, що вже відбувалися. А тут не виходить ні з першим, ні з другим.
Третя причина: Трамп хотів вести бізнес на Близькому Сході, а не розпочинати війну. Війна відкине бізнесові плани на невизначений час.
Четверта: кожна атака провокує контратаку. Вступ США у війну перетворює на законні цілі американські військові бази на Близькому Сході. Окрім того, ризик терактів проти американських громадян і об’єктів у цілому світі, зокрема й на американській території зростає на порядок.
П’ята причина полягає в тому, що США вже мали злий досвід зміни режиму в Ірані. Тут варто нашим читачам нагадати, що у серпні 1953 року агенти ЦРУ та британської розвідки MI-6 скинули демократично обраного прем'єр-міністра Мохаммеда Моссадика в Тегерані. Згідно з документами ЦРУ, розсекреченими Архівом національної безпеки, операція Ajax мала на меті «встановлення прозахідного уряду в Ірані». Що ж сталося насправді? Шах Мохаммед Реза Пехлеві, посаджений американцями в крісло глави держави, нібито й грав на руку Вашінґтону. Проте за лаштунками гламурного прозахідного життя в Ірані встановлювався диктаторський режим, лютували кати спецслужб, процвітала корупція, зростала соціальна нерівність. Ісламської революції 1979 року під керівництвом аятоли Рухолли Хомейні стала логічним наслідком правління шаха. Америка зрештою втратила в Ірані все та ще й нажила собі ворога в дуже важливому нафтоносному реґіоні.
Долучення США до ізраїльської операції в Ірані мало б ключове значення, передовсім з огляду на наявність в американців так званої «бункерної бомби». Лише за її допомогою можна істотно понищити іранські ядерні об’єкти, розташовані глибоко під землею. Тож успішне залагодження хоча б програми мінімум цілковито залежить від однієї людини – Дональда Трампа.
