Franz Ferdinand

Один мій знайомий розповідав про випадок, свідком якого він став під час своєї подорожі по Малі. Вони з другом ночували в круглій хатинці з глиняної цегли з конічним дахом із висушеної трави. Друг спав як убитий, тим часом Андрій, як і щоночі протягом усієї подорожі, крутився з боку на бік. Підлога в темряві ворушилась і похрумкувала. Вона була вкрита товстим шаром крилатих термітів. Десь у кутках чаїлись тарантули і скорпіони, а на постіль час від часу падали екскременти ящірок, що сиділи на стінах.

Сподіваючись, що назовні повітря бодай трохи свіжіше, Андрій рушив до дверей. Нічний простір обіцяв полегшення, але Андрій встиг зробити лише кілька кроків, як зауважив: на подвір'ї щось відбувається. Не розуміючи, що й до чого, він зачаївся за вутлим деревцем, не до кінця певний, чи він не снить.

Насичено-синій бубу господаря світився в темряві. Господар стелив на землі якийсь килимок, на який нічний гість чіткими впевненими рухами тут же почав викладати вміст своєї металевої валізки. Гасова лампа давала зовсім небагато світла, але Андрій все одно чітко бачив: то були хірургічні інструменти.

Крила господаревого одягу розлітались, коли той рушив до одного з будиночків. За мить він вивів звідти свою доньку — Андрій мигцем бачив її удень. Дівчина поводилась дивно: йшла за батьком, наче увісні, ніби сама не бачила і не знала, куди ступає, але час від часу раптом завмирала і починала тягнути батька за руку назад, в бік дому.

Її посадили на килимок, батько підняв лампу над її головою, щоб лікареві було краще видно, і той заходився робити операцію. Дівчина зовсім не протестувала, коли хірург розрізав їй шкіру на голові, зняв верхню частину черепа і вийняв шматок мозку. Це тривало якийсь час, тільки Андрієві складно було визначити, наскільки довго. Барви неба змінювались, вмикались звуки якихось нових комах. Врешті операцію закінчили, і дівчина, яку батько підтримував за лікоть, власними ногами пішла спати.

Звичайно, друг вранці не повірив жодному Андрієвому слову. Аж доки не побачив чорні обриси кривавого моря, що всякло в потрісканий і втрамбований пісок на подвір'ї. Хоча навіть це ще нічого не доводило.

Ця історія нагадала мені про схожий випадок, описаний у книжці про подорож не менш захопливу й екзотичну — «Дівчині у Карпатах» Мені Мюріел Дові.

Зупинившись під час мандрівки в певних господарів у Микуличині, авторка якось стала свідком дрібного нещасливого випадку. Служниця Уляна, груба й неотесана особа, схильна до алкоголізму, рубаючи качкам кропиву на обід, відтяла собі сокирою пальця. Протягом найближчих десяти хвилин подвір'я заповнилось селянами, які дивились на Уляну, що волала і сходила кров'ю, хитали головами і повторювали: «Матір Божа! Матір Божа!» І тільки авантюрна шотландка допомогла постраждалій і зупинила кров — спершу хлібним м'якушем, а потім шматком дитячого фартушка.

Невдовзі нагодився певний гуцул зі своїм 13-річним сином, який потерпав від пухлини на щитовидці. Дові розповідає, що зоб — одна з найпоширеніших проблем гуцулів, чи не половина їх ходить із розпухлими шиями: жінки ховають потворні місця за додатковими низками коралів, чоловіки — зав'язують хустки і втягують голови в плечі. Отож, почувши про те, як спритно шотландка допомогла Уляні, чоловік вирішив попросити Дові негайно вирізати його синові пухлину. І жодні пояснення дівчини не допомагали. Чоловік і хлопець цілий день ходили за нею слідом, просили інших переконати сувору пані, молили і обіцяли сповна їй віддячити.

У 1890 році 23-річна шотландка вирушила в мандри австро-угорськими Карпатами і описала все пережите у своїй книжці, яка з успіхом неодноразово перевидавалась у Британії, Франції і США.

Озброєна допитливістю, почуттям гумору і револьвером, дівчина зовсім сама вирушила в незбагненні невідомі краї, у Східну Галичину, яку вона називає «мішечком із квасолею» — забавкою, яку століттями жбурляють одне одному чотири найбільші імперії. 

Написана просто й дотепно, ця сповнена соковитих деталей книжка є чудовою нагодою поглянути на свої краї з такої несподіваної точки зору: поглядом чужинки, хоча й також горянки, віддаленої від нас теперішніх більш ніж на ціле століття. Попри страшенно цікаві побутові подробиці — ринок у Коломиї, який починається одночасно зі світанком, докладні описи одягу і взуття, домівок, меблів, їжі, запахів і навіть бліх, недільної відправи у церкві і вистави мандрівного цирку, авторка формулює свої спостереження за людьми, з якими вона зустрічалась і спілкувалась.

Ось, скажімо, якими патріотичними видались їй мешканці Східної Галичини: «У Шотландії патріотизм ніколи не турбував мене — зазвичай він мене не обтяжує; але щойно опинившись деінде, я виявляю в собі його потаємні і глибокі запаси, що обов'язково приречені проявитись. Слов'яни у цьому стосунку інакші. Вони не тямляться від любові до своєї землі, навіть якщо одночасно визнають незручності життя на ній. Я далека від того, щоб кепкувати з таких почуттів; вони захоплюють мене і дивують, тому що настільки відрізняються від наших, і це мені в них подобається».

Дові розповідає про політичне становище Галичини, і зазначає: «Гніт, непомірна орендна платня і позбавлення майна — незнане тут зло, як мене запевняли; але навіть попри це, мені подумалось, що коли ти нічого не чуєш про політичні обставини — це означає, що вони не такі вже й погані».

Спостерігаючи за гуцулами, мандрівниця описує їх як людей природи, не обтяжених такими здобутками цивілізації, як освіта чи культура, моральні якості чи зацікавлення гігієною. Вона ставиться до них із симпатією і поблажливістю, повсякчас протиставляючи цей світ «західному». Але відчуваються у її словах і меланхолійні інтонації: хіба ж складний високоінтелектуальний світ не тужить за тим, аби одягнути найбільш невибагливу одіж і повернутися в лоно природної простоти?

Таким Дові малює психологічний портрет русина: «Про що можна шкодувати, то це про особисту непрактичність русинів, відсутність у них підприємливості, про їхню неамбіційність у стосунку до багатства, яке дає свободу й життєві переваги; хоча, якщо він поділяє мої погляди на ці речі, то не шкодуватиме через нестачу цих якостей, а тому буде вдоволений політичною системою». І далі: «Багатство йому байдуже, як і те, що воно дарує. Він не хоче їсти кращої їжі, одягати кращий одяг і працювати більше того мінімуму, який він уже виконує. У всьому цьому його можна сприймати як іншого, ніж ми, в матеріальному плані. Він щасливий на свій меланхолійний гірський лад із тим, що має, зі своїми можливостями. Має свій город із кукурудзою, свою корову, пару коней, свою власну жінку чи жінку сусіда — як уже випаде (оскільки він не надто делікатний, його мораль не така, як західна). І чого йому ще треба? Цього достатньо».

Насправді багато що залишилось незмінним у тих місцях з моменту подорожі шотландки. Кулеша, квасне молоко, жовті черешні на ринку, який починається разом зі світанком, проблеми зі щитовидкою, засипане перцем сало і лайка в корчмі. І гори — такі самі, якими їх бачила молода мандрівниця.

Потреба відкривати незнані світи — це теж ознака цивілізованої західної людини, яка достеменно знає світ власний. Щоправда, мені розповідали про одного шотландця, який пристав до українсько-польського товариства у Вроцлаві. Цьому молодому бізнесменові якимось дивом ніколи не доводилось чути про Роберта Бернза. І взагалі він майже нічого не міг розповісти про шотландську культуру. Добре хоч, що знав одну інді-рок групу з Ґлазґо. «Франц Фердинанд» називається.