Історичні пам’ятники Львова
Пам’яток старовинного Львова не шукаймо на багатолюдній, шумливій вулиці Першого травня. Тут їх майже немає. Лише в пізню тиху ніч, саме тоді, як розтануть сніги або прошумить злива, щось бушує і клекоче під "Гетьманськими валами". Це історична річка Львова Полтва протестує проти насильства, вчиненого над нею. Довгі сторіччя пливла вона серед боліт і від заходу була границею старовинного українського міста. Оминали її татари, Хмельницький розташовувався табором біля її джерел, Кривоніс з черкаськими козаками спочивав на її правому березі. Ось саме десь тут, навпроти теперішнього "Європейського готелю", бистрі води Полтви вихилясом полоскали невеличкий острівець.
Тепер закута в цемент, Полтва тримає на своєму хребті Львівський державний театр опери та балету і пам'ятник Адаму Міцкевичу. Мабуть є ще у Львові старожили, які ідучи по кладці над Полтвою до готелю "Де ля Ріс", а потім "Жорж" (тепер "Львів"), спостерігали, як через міст над рікою з торохтінням скочувалися вози в дві широкі в'їздові брами готелю. А позаду, ген аж поза теперішнім будинком філармонії, по вулиці Чайковського, зеленіли городи і співали в садках солов'ї.
Поза цікавішими будинками старовинного Львова — церквами і манастирями, пам'ятки міста знайдемо також в сутінках вузьких, сірих вуличок, що збігаються на Ринку, центрі середньовічного міста. Вулички — Сербська, Валова, Собєського, Підвальна, Руська, Бляхарська, Скарбківська навіть більш цікаві, ніж самий Ринок.
"...В них криється чар чогось недосказаного, сумом занедбання чи руїна віє від них. Ані одного будинка, який зберіг би первісні форми, всюди відламки припадкових, історичних спогадів. Несподівані зустрічі зачаровують око: фризи з хороводами амурів, сфінкси, оплетені вінками квітів, заглиблення — ніші. Тут надломлені зубом часу класичні порталі, капітолі, там затерті геральдичні щити — все це неначе мимохідні пам'ятки на старих почорнілих стінах кам'яниць. Думка окрилюється уявою і намагається відтворювати в могутніших формах оці старі, прекрасні залишки, опромінені поетичною візією минулого". (В.А.Верещагін: "Старий Львов". Петроград, 1915).
Це вже говорить історія.
З центру новочасного Львова кількадесятків кроків, і ми вже на Галицькій площі, в старовинному місті. Довго звалася Галицька площа "Крвище". Коли декілька десятиліть тому на вулиці Баторія №36 копали рови під фундаменти будинка, робітники розкопали могилу. Кістки перевезено на Личаківський цвинтар, частини козацької шаблі, наконечники стріл і списів збережено в музеї, а перстені, нагрудні хрести та металеві прикраси козацьких одягів лишились в кишенях копачів.
І сліду не стало від козацької могили.
Саме звідси в 1648 році козаки штурмували оборонні мури міста та Галицьку браму, що була на перехрестку теперішніх вулиць Галицької і Собєського.
Просто з "Крвища" — Валова вулиця. Он там під муром Бернардинського манастиря щодня проходимо повз вал або й по валу, що зберігся ще з давніх часів. Тут в південно-східному розі колишніх фортечних мурів міста глибоко вросла в українську землю фортеця Бернардинського манастиря. Від рогу Личаківської і Радянської вулиць видно, немов в темряві вовчі очі, як світять стрільниці в чорному оборонному мурі. А за муром — сліди від дерев'яних риштовань, на яких стояли оборонці.
Вже зовсім померкла слава про цю фортецю, але ніколи не пожовкнуть сторінки історії про ненависний гніт і катування українського народу. За Бернардинським муром, серед манастирських будинків, ніби копулиста капличка, сперта на чотирьох аркадах. Це балдахін-дах над колодязем, з яким зв'язана кривава трагедія багатьох українських селян та міщан, що мала тут місце в 1648 році.
Історик М. Костомаров у своїй монографії про Б.Хмельницького, використовуючи сучасні історичні документи, розповідає:
"Селяни і мешканці львівських передмість шукали захисту в манастирях. Багато їх було в Бернардинському манастирі. Якось в суботу вгощали монахи втікачів обідом. А в католиків був тоді піст у суботу. На одному з двох столів була м'ясна страва. То ж і почали ксьондзи запрошувати: "Підходьте, хто русин хай сідає і їсть м'ясо, а для поляків є риба і масло". Радо сіли православні за окремий стіл, голосно дякуючи за християнське милосердя. Та незабаром ксьондзи стали викликати русинів по одному, ніби в якійсь справі, і виводити їх на манастирське подвір’я. У глухому закутку подвір'я був колодязь, що звався "бардиш". Біля нього стояв богобоязливий червень. "Подивися в колодязь, русине" — таємничо заохочував ксьондз. Коли той схиляв голову, другий брат во Христі, що стояв біля колодязя, одним махом меча відрубував йому голову, яка падала в криницю. І тіла вбитих туди ж кидали. Вже кількох так викликано, і кожний з них схиляв голову під меч ката-ксьондза. Ніхто з них не знав і не догадувався навіть, що сталося з його попередником. Але, коли місця за столом пустіли, ті, що обідали, стали непокоїтися за своїх. Дехто крадькома виходив за викликаним та підглянув страшну сцену мордування невинних. З розпачливим галасом кидалися русини через мури і втікали до козацького табору, де своїми розповідями розпалювали в козаків ненависть до катів-ксьондзів. Хмельницький в першому гніві погрожував навіть спаленням міста".
Пишуть про це польські буржуазні історики-дослідники та й львівський літописець стверджує: "у Бернардинів постинано понад п'ятсот русинів, які там захисту шукали, також в місті на ратуші, на валах".
Ми в центрі середньовічного Львова. Від бернардинської кріпості вузенькою вуличкою За Зброївнею, повз Волоську Церкву аж до Скарбківської вулиці, тягнувся зовнішний оборонний мур. При ньому був Міський арсенал. Він і до сьогодні зберігся між вулицями Підвальною і За Зброївнею. Сумом віє від мурів цього будинку. В 1768 році палала селянським повстанням правобережна Україна, гнали шляхту Гонта й Залізняк. Важко потім помстилася польська шляхта на повстанцях-гайдамаках. Закутих в кайдани вони мучили також і у Львові — саме тут, в Міському арсеналі, який відтоді названо "Гайдамацькою тюрмою".
Багатьох з них по звірячому повішено і вбито за Львовом на так званій Гицлівській горі, інші довгі свої роки коротали в згаданій тюрмі. Останній польський комендант Львова Коритовський ганяв їх споруджувати на Ринку будинок, що й до сьогодні зберігся під №29, як будинок Андріолія, куди йде пасаж з Ринку до костьола Єзуїтів, названий Брамою Андріолія.
Ідемо Підвальною вулицею. Це ж старовинний оборонний рів. Водою наповнював його потік, що котився з "Кайзервальду" Кармелітською вулицею попід ці фортечні мури Кармелітського манастиря, який і тепер височить над містом. За ровом вали. А на них оборонні башти. Одна з них була саме напроти теперішнього головного входу до обласної Ради депутатів трудящих. Друга "порохова" ще й досі стоїть напроти Куркової вулиці, як свідок колишніх львівських укріплень. Звідси крізь стрільниці вже в 1648 році недолужні оборонці міста гарматними пострілами лякали козацькі війська.
Коли Хмельницький оглядав Львів з Вовчої гори при Покутському шляху, що тепер Зеленою вулицею зветься, він під'їхав на коні аж на кінець Театинської вулиці. Богдан стояв з козацькою старшиною там, де був палац польських біскупів. Постаті вершників відбивалися в дзеркалі ставка, що розливався в підніжжі гірки. На тому місці стоять тепер будинки Львівської філії бібліотеки Академії наук УРСР. Довго споглядав Хмельницький на башту. Нараз... ще не пролунав гук пострілу, як під копита коня зарилася в землю гарматна куля. Нею з порохової башти привітав Хмельницького міський "райца" Убальдіні. З того часу порохова башта в історії і в устах народу стала зватися "Башта Хмельницького".
[Вільна Україна]
23.03.1941