95 років тому, 18 березня 1921 року, в латвійській столиці Ризі був укладений мирний договір, який підвів підсумки війни між Польщею та Росією (формально – РСФРР, Білоруською СРР і Українською СРР).
Кордони Польської Республіки після Ризького миру
Воєнні дії за східні кордони («креси») новоутвореної польської держави тривали з осені 1918 року. Польське військо до 1920 року поступово зайняло всю Галичину та частину територій України, Білорусі, Литви. Навесні полякам вдалося просунутися до Дніпра і впритул підійти до кордонів першої Речі Посполитої перед її поділами 1772 року.
Спираючись на щойно укладений Варшавський договір, Польське військо наступало в союзі з Армією УНР. Взамін за військову допомогу Симон Петлюра відмовився на користь Польщі від Галичини, Східної Волині та інших західноукраїнських земель. "Тим договором Польща зобовязувалася не визнавати ніякого іншого уряду на території України, крім уряду УНР на чолі з головою директорії С.Петлюрою і не укладати ні з ким умов, направлених проти Української Народньої Республіки. Інтеґральною частиною договору була воєнна конвенція, в якій докладно було уложено й обговорено все те, що торкалося спільної воєнної акції проти большевиків. Договір і воєнна конвенція не лишили сумніву, що доля української армії та польської тепер тісно звязані й що розгром польської армії буде розгромом української, чи перемога польської армії буде перемогою й української армії й що, коли прийде до мирових переговорів між Польщею та Росією, то в них буде брати участь також уряд УНР, як рівноправний союзник Польщі" ¹.
Польський провідник Юзеф Пілсудський мріяв про "новий Гадяч" – федерацію Польщі, Русі-України та Литви-Білорусі. Нова Річ Посполита мала б урівноважувати у Центрально-Східній Європі впливи Росії та Німеччини.
Але у червні більшовицькі армії перейшли у контрнаступ і доволі успішно наступали аж до Львова та Варшави. Щоби леґітимізувати більшовицькі анексії, у липні 1920 року утворили промосковські соціалістичні совєтські республіки – Галицьку з центром у Тернополі та Польську – в Білостоці. Польський ревком очолив Фелікс Дзєржинський.
Польща опинилась у скрутному становищі й погодилася на мирні перемови з московським урядом, які почалися у зайнятому росіянами Мінську. Перипетії цих перемовин описав український дипломат, посол УНР в Латвії Володимир Кедровський: "У Мінську не було двох рівних сторін, що зібралися для замирення, але були: одна сторона, російська – котра диктувала свої умови миру й була друга, польська – яка зявилася тут, щоб за всяку ціну рятувати Річ Посполіту Польську. Большевики й поводилися як переможці... Вони сподівалися, що армія їх скоро перейде через Вислу й захопить Варшаву, а тоді, мовляв, справа розвяжеться просто: Дзєржинський, Мархлєвський, Кон та інші сядуть у Варшаві й з союзним урядом радянської Росії будуть закріплювати своє становище в Польщі" ².
Подібної тактики дотримується Москва і на перемовинах з Україною в Мінську в 2014–2016 роках.
Врешті-решт 19 серпня московська делегація висунула свої вимоги: "Большевики домагалися повної демобілізації польської армії, демобілізації польської воєнної промисловости, передання Росії всієї воєннної зброї й устаткування армії, а разом з тим вимагали озброєння робітництва. Це останнє большевики пояснювали, як уступку Польщі, бо, мовляв, дозволяли їй зброїти свої маси" ³.
Але не довго тішилися більшовики своєю перевагою. Вже 12 серпня польські дивізії почали наступ від Любліна на фланг більшовицького Західного фронту. Червоноармійці були частково оточені й потрапили в полон. Решта поспішно відступали.
На перемовах у Ризі.
Тепер поляки опинилися в ролі переможців на перемовинах, які в межичасі перенесли до Риги. Там у них брала участь делегація РСФРР, яку очолював Адольф Йоффе, та УСРР, до якої входили Е.Квірінґ, Ю.Коцюбинський, Д.Мануїльський. Прибув також представник Галицької Соціалістичної Радянської Республіки М.Баран. "З радянською делегацією прибуло майже сто осіб ріжного персоналу: секретарів, співробітників, товмачів, стенографісток, посильних, охорона і т. п. Та цікаве те, що між ними не знайшлося нікого, хто-б міг писати по українськи, окрім одного Мануїльського. Це виявилося тоді, як поляки домагалися, щоб протоколи засідань делегації було писано в трьох мовах: російській, українській і польській" ⁴. А офіційні документи довелося перекладати українською членові польської делегації, історику та дипломату Леонові Василевському (батькові польської письменниці Ванди Василевської. Очолював польську делегацію Ян Домбський.
Хоча на той час більшовики вже віішли за Збруч і ГалСРР фактично перестала існувати, А.Йоффе все одно намагався ставити питання про встановлення кордону на лінії Керзона та передачі Галичини до сфери впливу Москви.
Прибули до Риги також представники уряду ЗУНР в екзилі: Кость Левицький, Осип Назарук та Лука Мишуга. Але їх повноважень не визнавали ні росіяни, ні поляки. Так само не допустили до перемовин і делегацію УНР на чолі зі С.Шелухіним, яку прислав до Риги С.Петлюра. Поляки де-факто надали перевагу делегації маріонеткової радянської України.
В самій польській делегації не було одностайності щодо східних кордонів Польщі. Прихильники Пілсудського все ще будували проекти майбутньої "Речі Посполитої трьох народів" і воліли відсунути її кордони якнайдалі на схід, аж до Дніпра та Чорного моря.
Роман Дмовський
Натомість "ендеки-реалісти", прихильники лідера національної демократії Романа Дмовського мали на меті асиміляцію українців, білорусів, литвинів, русинів, поліщуків, тутешніх та інші "неісторичні" народи. Тому їх чисельність не повинна перевищувати 30% населення держави. Інакше поляки не сможуть виконати ці амбітні плани. Р.Дмовський навіть переглянув власний план "Лінії Дмовського" і відмовися від приднання до Польщі Мінська, Мозиря, Кам’янця-Подільського – щоби можна було швидше ополячити всі меншини.
На той час серед польських політиків та дипломатів коцепція Дмовського отримала перевагу над планами Пілсудського. З другого боку, поляки воліли домовлятися з більшовицькою Москвою, у майбутнє якої мало хто вірив, ніж мати справу з відродженою Російською імперією. Врешті-решт отримали 4-й поділ Польщі у 1939 році.
"Лінія Дмовського"
12 жовтня радянські та польська делегації уклали перемир’я й підписали передвступну мирну угоду, за якою визначалася лінія розмежування вздовж лінії річок Збруч і Случ, а далі на захід від Мінська до Західної Двіни.
Польське військо мусило після 18 жовтня відійти на захід від цієї лінії, залишаючи напризволяще своїх союзників: Армію УНР, білоруські загони генерала Булаховича та російські Савінкова. У листопаді всі ці сили були розгромлені переважаючими більшовицькими військами й відступили до Польщі, де були інтерновані.
Після кількатижневої перерви перемовини були продовжені в Ризі, в камениці "чорноголових лицарів". І 18 березня 1921 року (день придушення антибільшовицького повстання в Кронштаті) делегації Польщі (Ян Домбський, Станіслав Каузик, Едвард Лехович, Генрик Штразбурґен, Леон Василевський) і УСРР та РСФРР (яка представляла також БСРР): Адольф Йоффе, Яків Ганецький, Еммануїл Квірінґ, Юрій Коцюбинський, Леонід Оболенський, – підписали мирний договір про припинення війни, що увійшов у історію під назвою Ризького.
Договір складається з 26 статей та 10 додатків, у яких розглянуті різні аспекти замирення між державами. У ІІ статті визнана незалежність України та Білорусі (радянських) та докладно описується кордон між цими радянськими республіками та Польщею. В ІІІ статті Росія й Україна зрікаються всіх територіальних претензій щодо Польщі. У ст. V Сторони зобов’язуються шанувати навзаєм державний суверенітет, не втручатися у внутрішні справи та не підтримувати і не допускати на свою територію ворожі для інших Сторін організації. Згідно з цим пунктом, Симон Петлюра й інші українські діячі змушені були виїхати за межі Польщі. VІІ стаття забезпечувала рівні права національним і релігійним меншинам. В інших статтях обумовлювалися справи громадянства, амністії, відшкодувань, повернення цінностей, архівів, евакуйованого майна.
Договір був укладений у трьох оригінальних текстах польською, російською й українською мовами, які всі вважаються автентичними. Договір був ратифікований у квітні 1921 року в Москві, Харкові та Варшаві. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся у Мінську 30 квітня того ж року.
ПРИМІТКИ
¹ Кедровський В. Рижське Андрусово. – Вінніпеґ, 1936.
² Там само. – С. 5, 6.
³ Там само. – С. 6, 7.
⁴ Там само. – С. 8.
18.03.2016