Це не про смерть. Хоча непомітно померла 95-річна пані Бориса Сілецька. Останні десятиліття вона була схиленим лицем нашої припаркової вулиці Сабата, щоденно прибираючи власний, прилеглий до хвіртки, її фрагмент. Завдяки поклику чистоти й порядку, потребі щодня мобілізуватись на прибирання і переживання, вона протрималась до останнього на ногах і одній паличці, на якій ніби втримувалось життя, і врешті покинула його своїм ходом. Воно ніколи не знало поступок й поблажок, типове українське життя, яке витискає з людини все, випробовує щоразу по-іншому і віддячує вкінці прожитковим мінімумом.
Зебра, що на фото, перебільшує: в реаліях цього покоління білі смуги були значно вужчі й траплялись рідше.
Пані Бориса була вчителькою географії, безперечно улюбленою, бо головний інструмент педагога – не знання, а розуміння, почерпнуте з доброти. Знала міру мір.
Вони прожили разом з братом Густавом мало не століття в батьківській хаті, у єдності протилежностей, як тиша й галас, рівновага й неспокій, хитання й штиль чи знак оклику в кінці запитання. Обидвоє залишились тим, що позначається як «несімейні люди». Бо їхня молодість з тих десятиліть, коли любов надовго не приживалась або не виживала.
Він залишив її напередодні повномасштабки, в кінці січня-22.
Тоді я написав таке:
Був би я совою. Якби навпроти наших спальних вікон в австрійській садибі з бляшаним кактусом на покрівлі не домінував інший птах – Гус. Він виріс тут же, але у Польщі. Але з іменем Густав.
З приходом російської мови мусів змиритися з назвою Гусь: опір поскрипував звуками фір, якими вивозили підозрілих власників добротного житла. Щоб засвідчити згоду й послух, він навіть підлаштував ходу, і відтоді, пересуваючись, робив широкі гусячі махи великими ногами і плечима. І нахиляючись на певній стадії кожного кроку, пригальмовував, помахуючи уявними перами.
Пан Гус так і не одружився. Бо тільки-но з якоюсь заходився ходити, як її збивала з дороги перспектива називатися в народі гускою – відчувала її боками. Не помогло і те, що при перепаспортизації він погодився на запропоноване наполегливою паспортисткою ім’я Володимир, яке прикривало його походження. Виявилось, що бути Гусом – це безповоротно. Врешті він махнув на жінок шляхетним крилом, вирішивши, що Ной знайшов по парі не кожній тварі. І свійськими кроками доходився до кандидата історичних наук нашого педінституту, останній корпус якого побудований частково тут же, в його ж колишньому городі, а частково – в саду мого прадіда. На роботу міг ходити дворами, але волів вулицею, щоб вітатись.
Лабіринти будов були улюбленими місцями нашого дитинства. А на інститутській, крім всього іншого, можна було зачитуватись написами на могильних плитах, які завозили з колишнього Сапіжинського кладовища (за театром), щоб меморіалізувати фундамент, мабуть, щоб полегшити навчання: нащо класти книжки під подушку, якщо можна вкинути плити з чужими історіями у фундамент освіти.
Але громадсько корисну частину життя пан Гус потратив на боротьбу проти того, аби до його хати в історичному центрі Франківська провели воду. Бо носив її відрами з вуличної колонки на Шевченка, попутно збираючи новини від усіх зустрічних.
Наливав лише по пів відра – щоби денну потребу розподілити на якомога більшу кількість пізнавальних ходок. Ну і розмах гусячої ходи передбачає жирну амплітуду хитання, більше половини все одно би не донеслось: на ритмічно рухомі об'єкти сила тяжіння, як і притягання, діє найпомітніше.
Він – важковаговик духу, його рот сардонічно перевернутий кінчиками донизу райдугою, ніби до краєчків губ прив'язано ще по пів відра. А якби арку рота відзеркалили знизу – утворилось би абсолютно правильне коло, сповнене здивування. А якби колись він усміхнувся, то посмішка вийшла би далеко за межі лиця.
Але йому було не до сміху: він боровся з проявами непорядності, які просто так під ногами не валяються. Якщо нікуди не ходиш – треба якось їх привабити. Тому в каналізаційні решітки перед хатою він встромляв патики, щоб не дати ходу машинам близько до будинку і щоб не дати їм змоги паркуватись, бо ж затулять йому останній вид у житті: вид з двору. І ще палки завжди мали бути під рукою, щоб було чим кидати в пацанів. А щоби було в кого кидати – виростив при дорозі величезний пишний горіх, який приваблював усіх в сезон горіхопадіння. Йому не шкода горіхів, але шкода порядку. Тому своїх пса і кота назвав Адольф і Йосьо і навчив їх тримати горіхолюбів від горіха подалі. Кликав кота не загальноприйнятим «кскскс», а «Йосип Віссаріонович» – ті ж окличні три «с», тільки зі змістом.
Воду відрами пан Гус доносив аж до двотисячних, до останнього – поки всю її не поставили на облік і не знесли останню вуличну помпу на розі Шевченка-Сабата. Разом з водопроводом, збудованим рабами ЖЕКу, в його дім зайшла глибока старість. Місце лункого розгойданого відра в руці зайняв глухий впертий костур: роки і кроки вже були не тверді.
Зате зазнала ускладнень його орнітологічна класифікація: Гусь став активним жайворонком, схрещеним з пасивним глухарем: як всі надмірно допитливі, з роками він розтринькав слух направо й наліво. І заговорив надзвичайно гучно і неймовірно рано – щодня з шостої.
Для цього виходив на вулицю, де в той час накопичувались двірнички з мітлами, і конвертував свою допитливість у шоу допитів, назустріч йому двірнички мели, сміялись і говорили вдвічі голосніше. Йому потрібен був простір, тому розмовляти з ними заходився здалеку, бажано через дорогу, як у селі.
Але якщо професійну частину свого історичного життя пан історик всіх педагогічно розпитував, то з падінням слуху перекваліфікувався з інформаційного реципієнта на донора і під виглядом новин почав зливати накопичену роками поінформованість.
Так що ми, сусіди, прокидались не як в селі – з півнями, а з Гусом – як у стародавньому Римі, де гуси були священними і, маючи доступ у палаци, зранку стягували дзьобами з ліжок патриціїв за нічні сорочки – вимагаючи їжі, хоча й не такої духовно-інформаційної, як наш верховний Гус.
Але в традиціях мого народу немає священних тварин. Зате є біблійні рослини – яблука. І поки з 6 до 9 тривала триєдина година голосистості Гуса, згадувався цей священний засіб для фаршу. Але ніхто ніколи йому зауваження не зробив. Приймали як належне штучну вентиляцію мозку старими новинами (телебачення – не водопровід, його наступ він таки відбив).
Пан Гус щасливо помер за місяць до дня, коли війна остаточно вийшла з берегів голови путіна і за рік до свого 90-річчя. Він встиг побути кілька років найстаршим жителем вулиці: іноді історики таки бувають носіями історії. Щоб не залишатись її статистом, а хоч трохи вплинути на подальший хід, вони з сестрою у 2014-му виділили з пенсійних заощаджень 10000 грн на повалення Януковича. Мабуть, це був вирішальний вклад, крайня міра спротиву. Решту заощаджень невдовзі виманила гіпнозом у сестри циганка, яка зайшла по воду з дитиною. А моєму дитинству пані Бориса подарувала приклад вишуканої стриманості й неговіркої шляхетності без води в розмові з лексиконом лише добрих слів. Ні на що ніколи не жалілась, окрім що на теперішню крихкість. Але не тілесну, а цвинтарну: надмогильний памʼятник їхнього батька досі без жодної щербинки, твердо тримається на ногах, зібрано й непоїджено, а камʼяна крихта на кількарічній плиті брата якась покльована, почала кришитися, виявляючи неготовність до вічності й не витримуючи вібрації нового часу.
Мабуть, це можна відновити. Тільки не відновиш неповторні ранкові голоси вулиці.
21.02.2026