Українсько-польське пограниччя
Українсько-польський кордон: лінія Керзона
Границю між українцями та поляками творили за княжих часів великі праліси над Вислоком, долішнім Сяном і Вепром. У XIII ст. політична та етнографічна межа між Польщею і Галицько-Волинським князівством проходила дещо на захід від лінії Коросно – Ряшів – Крешів – Білгорай – Пухачів – Парчів – Дорогичин. Коли у XII-XV ст. давні ліси повирубували, кордон втратив свій природний характер і населення почало пересуватись то в один, то в інший бік. А проте, така етнографічна межа залишалася без значних змін аж до XIX ст. Перед XIX ст. українці зазнали втрати в частині Галичини, де українські етнографічні межі пересунулись з лінії Вислока на лінію Сяну. Протягом XIX ст. великих втрат зазнали українці також на Холмщині і Підляшші. Місцеві українці були колись греко-католиками. Проте коли царський уряд у 1870-х роках насильно скасував тут унію, частина холмщаків і підляшуків повернулися на православ’я; інші прийняли римо-католицький обряд і полонізувалися. З цієї причини етнографічна межа пересунулась тут до сучасної території України, а весь терен аж до Бугу так сильно попересівали польські острови, що східна Холмщина та Підляшшя на захід від Бугу належать до мішаної, а не суцільної української території. [5, с. 8-9]
У XX ст. політична карта Європи зазнала великих змін. Дві світові війни та численна кількість локальних конфліктів обумовили межі повоєнних кордонів у Європі. Тоді ж власну боротьбу за державності розпочали українці та поляки: перші за здобуття незалежності, а другі – за її відновлення.
Розпад Австро-Угорської та Російської імперій за підсумками Першої світової війни дав поштовх поневоленим народам до боротьби за незалежність. День 11 листопада 1918 р., коли представники німецького уряду підписали капітуляцію, став першим днем незалежності II Речі Посполитої. Згідно із так званою інкорпораційною концепцією Романа Дмовського східний кордон Польської Республіки пролягав вздовж лінії другого поділу Польщі – по річці Збруч і далі просто на північ. [13, с. 224-225]
На колишніх українських землях Російської імперії постала Українська Народна Республіка (1917-1920). За умовами Брест-Литовського договору 9 лютого 1918 року до складу УНР також було приєднано Холмщину і Підляшшя, а Галичина, Буковина та Закарпаття мали стати окремим коронним краєм Австро-Угорщини. А вже 13 листопада 1918 року у Львові було утверджено державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, під назвою Західно-Українська Народна Республіка (1918-1919). Туди ж увійшли Надсяння та Лемківщина. Акт Злуки 22 січня 1919 року УНР і ЗУНР як Західної Області УНР, засвідчив факт короткочасного об’єднання всіх етнічних українських земель.
Спільний життєвий простір породив локальні сутички, коли донедавна поневолені народи почали міжусобну війну за державність (та території): поляки – за її відновлення, тоді як українці – за її здобуття. Наступ на українську державність вела як радянська влада (від 1919 р. і до – в ширшому розумінні – 1991 р.) на сході та II Реч Посполита (1919-1939) на заході. Поразка ЗУНР у Першій українсько-польській війні та відступ української армії УНР на захід під натиском Червоної армії закінчується окупацією українських територій й ліквідацією державності.
8 грудня 1919 року Вища рада Антанти, визнавши східним кордоном Польщі т. зв. "лінію Керзона" (умовна демаркаційна лінія, запропонована міністром закордонних справ Великобританії лордом Джорджом Керзоном (1859-1925) як можливий кордон між більшовицькою Росією та II Річчю Посполитою під час польсько-радянської війни 1919-1920 рр), юридично затвердила польську окупацію українських земель: Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Надсяння. Таким чином політична межа, яка була результатом прагматичного політичного рішення і не враховувала етнічних та історичних обставин сусідства двох народів стала першим праобразом сучасного українсько-польського кордону.
25 квітня 1920 року за умовами Варшавського договору УНР укладає військовий союз з Польщею. Було встановлено новий кордон із УНР по річці Збруч за умови поновлення самостійної української держави, без Галичини, яка повинна була увійти до складу Польщі на правах автономії. Але вже менш ніж за рік – 18 березня 1921 року – представники РРФСР і УСРР, з одного боку, та Польщі – з другого, підписали Ризький мирний договір (1921), яким формально закінчилася Польсько-радянська війна. Він анулював усі попередні домовленості й остаточно закріпив поділ українських і білоруських земель між більшовицькою Росією та Польщею. За умовами Ризького миру, до складу Польщі увійшли українські землі: Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя, Західне Полісся та Східна Галичина. В обмін на це Польща визнала УСРР.
У міжвоєнний період українські землі були розділені між II Річчю Посполитою, Радянським Союзом, Чехословаччиною та Румунією. Уряди УНР і ЗУНР перебували у екзилі. Українська революція захлинулась, не зумівши відстояти молоду державність.
Друга світова війна принесла чергові зміни кордону на західних рубежах України, ставши предметом домовленості між Гітлером та Сталіним. Пакт Ріббентропа-Молотова (1939) встановлював майбутній кордон між Третім Рейхом і Радянським Союзом. 17 вересня 1939 року Радянський Союз односторонньо денонсував Ризький договір у зв'язку з окупацією Західної України та Західної Білорусі Червоною армією. Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, створював можливість повернення Радянським Союзом втрачених Російською імперією після Першої світової війні територій.
Таємний додатковий протокол визначав сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі та поділ Польщі між ними при очікуваному у ті дні нападі Німеччини на Польщу. У пункті 2 таємного протоколу читаємо: «У разі територіального та політичного впорядкування на територіях, належних Польській державі, кордон сфер впливу Німеччини і СРСР приблизно має пролягати по лінії річок Вісла, Нарев і Сян. Питання про те, чи для інтересів обох сторін буде бажання зберегти незалежну Польську державу і які кордони повинна мати така держава, можна остаточно вирішити в процесі дальшого політичного розвитку. В будь-якому разі обидва уряди вирішуватимуть це питання шляхом дружнього порозуміння» [2, с. 1028].
28 вересня 1939 року сторони підписали новий договір, в результаті чого кордон сфер впливу (на той час уже державний німецько-радянський кордон) суттєво пересунувся на схід. Поступившись Гітлеру у тому числі українськими Надсянням, Холмщиною та Підляшшям, Сталін одержав в сферу своїх інтересів Литву. Відтепер кордон визначався приблизно лінією Керзона, встановленою ще 1919 року, – вздовж Сяну, Солокії та Західного Бугу. [3, с. 7]
Востаннє лінію Керзона прийняли, на цей раз як польсько-радянський кордон, на Ялтинській конференції у січні 1945 року. Фактично радянські війська в ході бойових дій проти Третього Рейху вступили на терени Надсяння в кінці липня – на початку серпня 1944 року, а паралельно з їх приходом поляки встановили свою адміністрацію. Таким чином за лінією Керзона під Польщею знову опинилися такі українські етнічні землі: Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя з українським населенням у кількості близько одного мільйона осіб. [5, с. 14] Відповідно до Ялтинської угод, Польща передала СРСР свої довоєнної території, історичні українські землі, але без Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Натомість вона отримала колишні німецькі землі: більшу частину Східної Пруссії, Помор'я, Сілезію та частину землі Бранденбург.
Остаточно польсько-радянський кордон був встановлений на підставі Договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Польською Народною Республікою «Про радянсько-польський державний кордон» від 16 серпня 1945 року та скореґований Договором між СРСР і ПНР «Про обмін ділянками державної території» від 15 лютого 1951 року, внаслідок якого Польща отримувала ділянку у Дрогобицькій області, передаючи Радянському Союзу рівну за розміром ділянку у Люблінському воєводстві.
Таким чином як 1919 року, так і в 1939 та 1945 роках кордон між українцями та поляками був проведений третіми сторонами, переможцями у війні, без врахування їхньої думки та інтересів. Примітний той факт, що в усіх трьох випадках українсько-польський кордон практично збігався з лінією Керзона. Внаслідок цього наявним кордоном не були задоволені ні українці, ні поляки. Кожен вважав, що наявний кордон обрізає їхні етнічні території та національні інтереси.
Сучасний державний кордон між Україною та Польщею протяжністю 542,39 км був офіційно затверджений на підставі Договору між Україною та Республікою Польща про правовий режим українсько-польського державного кордону, співробітництво та взаємодопомогу з прикордонних питань, який сторони підписали 12 січня 1993 року у Києві.
Закерзоння та Східні Креси
«Професор Ромер, великий географ, казав, що етнічна межа між поляками та русинами (українцями – Авт.) в Галичині, у Східній Малопольщі пролягає через ліжка» [1, с. 208]. Ці слова Яцека Куроня, які він сказав під час свого виступу 1 листопада 2002 року у Львові, надзвичайно влучно передають обставини сусідства українців і поляків. Вони конфліктні і складні з історичної точки зору.
«До Другої світової війни, а власне до обміну населенням, між Українською РСР і Польщею в 1945-46 рр., – пише у вступному слові до карти «Етнічні групи південно-західньої України (Галичини)» Володимир Кубійович, – Галичина належала до найцікавіших з національного погляду країн в Европі. Можна навіть сказати, що в Европі не було іншої, подібної величиною території (55 700 кв. км) і числом населення (5,8 млн.) країни, де панували б такі складні етнічні відносини. Хоча українці в Галичині становили виразну більшість, однак у висліді вікової колонізації та асиміляції сюди наплинув польський елемент і постали переходові групи між цими двома народами. Крім того, сюди переселювалися жиди й нечисленні німці. Етнічні відносини в Галичині зазнавали послідовної еволюції, зокрема протягом останніх десятиліть у наслідок інтенсивних асиміляційних і міграційних процесів» [4, с. XI].
У своїй «Географії українських і суміжних земель» той же Володимир Кубійович дає детальний опис межі етнічного проживання українців та поляків. Цитуємо: «Українсько-польська етнографічна границя має біля 650 км. довжини, з яких 140 км. припадає на границю на лемківському півострові аж до околиці Сянока, 140 км. на границю на терені останньої частини Галичини, а 370 км. – на терені Холмщини і Підляшшя. Межа між українцями і поляками на Лемківщині – це найвиразніша на українській території взагалі. Вона пробігає від Липника – де сусідують з собою словаки, українці і поляки в напрямі із заходу на схід і що на південь від місцевостей: Північна – Грибів – Дукля – Риманів – Сянік, звідки прямує на північ більш-менш вздовж річки Сяну біля поселень: Сянік – Динів – Радимно – Ярослав – Синява – Ожана, де покидає границю Галичини і входить в межі Холмщини, на терен колишньої російської території (до 1920 року). На території Холмщини і Підляшшя пробігає західна границя мішаної українсько-польської території біля осель: Тишівці, Павлів, Вільхівець, Опілля, Пішац, Янів над Бугом, відтак вздовж Бугу до Дорогичина. На схід від цієї лінії аж по Буг тягнеться мішана територія й щойно над Бугом починається чисто українська етнографічна територія. На північ від Бугу границя між українцями і поляками виразніша, тут ми не зустрічаємо змішаної смуги. Пробігає вона від Дорогичина через Боцьки до Лісної над Нарвою, де кінчається західна межа з поляками і починається північна межа з білорусами» [5, с. 9-10].
З появою національних держав на становлення державного кордону все більше впливають політичні й історичні обставини, і все менше етнографічні межі розселення. Це також підтверджує екскурс в історію формування сучасного українського-польського кордону, описаний у першій частині статті, якою стала довільно проведена лінія Керзона. Опис її появи можна порівняти з аналогічною практикою колишніх імперій проводити «прямолінійні» державні кордони, скажімо, у постколоніальній Африці.
У війні проти України поляків підтримували держави Антанти, особливо Франція. За пропозицією держав Антанти восени 1919 року почалися польсько-українські мирні переговори. В переговорах брав участь міністр закордонних справ Великобританії лорд Джордж Керзон (1859-1925). Українці відстоювали свій кордон з поляками по річці Сян, поляки не погоджувались, наполягаючи на своїй позиції відсунути кордон значно на схід від Сяну. Топографічну карту взяв Керзон, побачив звивистість Сяну, особливо у середній течії. Узявши кольоровий олівець, він сказав: «Навіщо нам такий спіральний кордон?», – і протягнув по карті пряму лінію з півночі на південь, дещо на схід від річки Сян. Лінія проходила приблизно з півночі на південь біля таких поселень: Гродно, Ялівка, Немирів, Берестя, Устилуг, на схід від Грубешова через Крилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат. І ця лінія мала становити кордон між Польщею і Україною. [5, с. 13-14]
Протягом XX ст. до лінії Керзона неодноразово поверталися, коли вона з певними корективами та змінами виступала демаркаційною лінією українсько-польського, німецько-радянського та польсько-радянського кордону. Проте якої конфігурації вона би не була, вона ніколи не влаштовувала ні українців, ні поляків. Адже по різні сторони лінії Керзона залишалися території, які українська та польська сторона вважала своїми. Таким чином в національних історіографіях обох народів появилися поняття Закерзоння (Zakerzonia) та Східні Креси (Kresy Wschodnie).
Закерзоння – це етнічні українські землі, які лежать на захід від лінії Керзона. Звідси ж і походить етимологія самого терміну, яка означає територію поза межами українсько-польського кордону. Ці землі ще з часів Першої світової війни увійшло в історичну та географічну термінологію як «Закерзоння». Особливо активно воно використовувалось у діаспорному середовищі українців США та Канади. Після здобуття незалежності поняття «Закерзоння» почали активно використовувати у вітчизняній історичній, політичній і етнологічній науці, воно отримало наукове значення.
До складу Закерзоння з певною мірою умовності відносять етнографічні українські землі Холмщини, Південного Підляшшя (північна частина ототожнюється з білоруською ідентичністю), Надсяння (Посяння), Лемківщини та Західної Бойківщини, що лежать у межах 17 повітів сучасного Підляського, Люблінського, Підкарпатського і частково Малопольського воєводства Республіки Польща, вздовж усієї протяжності сучасного українсько-польського кордону. Серед давніх українських освітньо-культурних осередків варто згадати Холм, Перемишль, Ярослав, Сянік, Криницю. Загальна площа Закерзоння становить близько 19,5 тис. кв. км, з яких 3,5 тис. кв. км припадає на Лемківщину, 4,15 тис. кв. км – на Надсяння, 6,57 тис. кв. км – на Холмщину і 5,28 тис. кв. км – на Підляшшя.
Достовірну кількість українського населення Закерзоння встановити складно. Найчастіше у джерелах наводять узагальнену цифру близько 1 млн. українців, по сусідству з якими проживали поляки, євреї, білоруси, німці й інші менш чисельні етнічні групи. При підрахунку українського населення Закерзоння науковці виходять від супротивного – кількості українців, які були депортовані радянською та польською адміністрацією у період 1944-1947 років. Загалом це близько 700 тис. українців.
Близько півмільйона українців було депортовано до Радянської України в 1944-1946 роках на підставі Люблінської угоди між УРСР і Польським Комітетом Національного визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» від 9 вересня 1944 р. Польська влада оголосила підсумки «евакуації» 2 серпня 1946 року. За її офіційними даними, до УРСР вивезено 122 тис. 452 українських родини (482 тис. 107 осіб) або 96,8% всіх українців Польщі. За цими ж даними, на території Польщі продовжувало залишатись 14 тис. 325 осіб, 5 638 українських родин (21 тис. 928 осіб) було звільнено від виселення, а ще 3600 родин (11 тис. осіб) переховувались в лісах, сусідніх воєводствах тощо. [6, с. 673-679]
Як виявиться у 1947 році під час проведення остаточної зачистки Закерзоння від українського населення, кількість українців буде у 7-8 разів більше. В результаті операції «Вісла» було депортовано ще близько 150 тис. українців, яких переселили на так звані ziemie odzyskane («повернуті землі»), що у північних та західних понімецьких воєводствах Республіки Польща. Саме там сьогодні проживає найчисельніша українська громада у Польщі.
«Акція-51» стала завершальним етапом депортації українського населення Закерзоння. За умовами Договору між СРСР і ПНР “Про обмін ділянками державних територій” від 15 лютого 1951 року, обидві країни обмінялись рівномірними ділянками прикордонної території площею 480 км²: Польща отримувала ділянку Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області УРСР, а УРСР – ділянку у Люблінському воєводстві, що нині становить частину Сокальського району Львівської області. На підставі цього обміну із Західної Бойківщини на терени Одеської, Миколаївської, Херсонської та Донецьких областей було депортовано близько 32 тис. українців.
У результаті проведених заходів із вирішення «українського питання» у Польщі на території Закерзоння практично не залишилось автохтонного населення. Поряд із поодинокими поселеннями українців, які повернулися або яким вдалось уникнути депортацій, сьогодні тут проживають поляки, які поселились тут після виселення українців. Про українську присутність нині нагадують хіба що пам’ятки матеріальної (церкви, цвинтарі, хрести, хати) та нематеріальної (пісні, звичаї) культури, які нікому доглядати.
По східну сторону від лінії Керзона знаходяться значно більші за площею землі, які поляки звикли називати Східною Польщею або Східними Кресами (Kresy Wschodnie). Це польська назва територій сучасної Західної України, Західної Білорусі та Литви, що колись входили до складу Великої Польщі – Першої та Другої Речі Посполитої. У польській літературі немає однозначного позначення меж Східних Кресів, проте найчастіше сюди відносять Східну Галичину (Червона Русь, Східна Малопольща – у березні 1920-го в діловодстві офіційно запровадили цей термін «Małopolska Wschodnia», заборонивши вживати назву «Західна Україна», а потім і «Галичина»), Волинь і Поділля, Холмщину та Підляшшя, Полісся, зокрема, землі Берестейської та Гродненської областей Білорусі, а також частину території сучасної Литви – зокрема, Дзукію (Дайнаву). У міжвоєнний період ці землі входили до складу Львівського, Станіславського, Тарнопольського, Волинського, Поліського, Новогродського та Віленського воєводств Польської Республіки (1918-1939).
На відміну від Закерзоння, поняття Кресів виникло задовго до того, як з'явилася лінія Керзона. Вперше слово «креси» з’являються у часи I Речі Посполитої (1569-1795), коли після об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського (Люблінської унії 1569 р.) словом «kresy» (пол. окраїни, прикордонні області) означали території на схід від Вільна і Львова. Це своєрідний відповідник слова «окраїна» в значенні «погранична територія», з якого російська та радянська історіографія виводить походження назви «Україна». Крім цього, kresy розумілися не лише як «пограниччя», але також використовувалось у сакральному значені «останнього рубежа християнства» на межі з православною цивілізацією на сході Європи.
Згодом зміст терміну kresy доповнився та розширився відповідно до історичних обставин. Тепер він означав «споконвічне польське східне пограниччя», «оборонна лінія Польщі для захисту від татар і волохів від Дніпра до Дністра». Написання поняття Kresy з великої літери також мало історичні передумови і було зумовлене відносинами Польщі із своїми східними сусідами. Як зауважує Зиґмунд Ґлоґер, «кресами почали називати військовий стан, а також військові та поштові застави вздовж пограниччя Поділля й України, з метою охорони кордону від нападу татар і гайдамаків, а також поштового сполучення та передачі сигналів загрози». Саме на Кресах виник та поширювався міф польського лицарства на Диких Полях, яке героїчно протистоїть нападам турків, татар, козаків та ін. До поширення цього міфу доклалися Генрик Сенкевич, який казав, що «тут кріпнуть серця», та Вінцент Поль, який писав про Креси як про «край медових і молочних рік». Поширенню терміну також сприяло уявлення про особливу цивілізаційну місію поляків на цих землях. [7, с.7]
Ідеалізація Кресів, яка простежується вже в літературі XVII ст., була важлива для польської «кресової» традиції як ідея єдності усіх прикордонних земель в межах Речі Посполитої. Польські поети, письменники, вчені та мислителі-будителі описали й обґрунтували ідею Кресів і були підтримані політиками, для яких Польща в межах кордонів на момент першого поділу (1772) була основною метою. Такі погляди обумовлювався переконанням, що в такий спосіб вдасться компенсувати факт розподілу Польщі (1772, 1793 і 1795). Ідея політичної і культурної єдності Кресів Речі Посполитої була «керуючою парадигмою в літературі, мистецтві, гуманітарних досліджень і фольклористики XIX століття» [7, с. 8; 10]
Після останнього поділу Польщі Креси – це не лише військова оборонна межа між Дніпром і Дністром, а географічна назва східних теренів давньої Речі Посполитої, а також історичне поняття. За умов розподілу Польщі, Креси – пишуться з великої літери – означали межі анексованих Російською імперією земель, так званих «втрачених земель» (Zieme Zabrane), тобто Литва та Русь (Західна Україна та Західна Білорусь). У XIX ст. відбулося розмежування територіальних меж поняття Східні Креси (Kresy Wschodnie), під яким розумілося усі східні землі, та Південно-Східні Креси (Kresy Poludniowo-Wschodnie) у значенні польсько-українського прикордоння. [7, с. 8]
Після 1863 року польські письменники та поети втратили колишній інтерес до Кресів. Хоча в другій половині XIX ст. в літературі ще була популярна легенда про Креси, – перш за все через те, що ще сильним був культ творчості романтиків, – проте проблематика кресів втратила зацікавлення у сфері публіцистики та політичної думки.
В кінці XIX ст. в публіцистиці та політичній свідомості появляється і набирає популярності поняття Західних Кресів (Kresy Zachodnie) – польсько-німецьке прикордоння. На відміну від Східних Кресів, які заселяла польська шляхта та творча інтелігенція, на Західних Кресах проживали незаможні суспільні верстви, які мали політичні, культурні та світоглядні відмінності. У зв’язку з цим на зламі XIX та XX століть виникає різні терміни для позначення цих двох антагонізмів: Kresy для східного пограниччя та Pogranicza (Пограниччя) для західних кресів. [7, с.10; 8]
З відновленням Польщі у 1918 році Польській Республіці (II Річ Посполита) вдалось повернути 52% території колишньої I Речі Посполитої. За умовами Паризької мирної конференції Польща отримувала втрачені землі на захід від лінії Керзона, в тому числі так зване Закерзоння, а також приєднано частину Прусії, Помор’я, Познань і Шльонськ (Катовіце). Крім цього, завдяки умовам Ризького мирному договору (1921) між СРСР та Польською Республікою полякам вдалося повернути значну частину Kresy Wschodnie. Проте після ДСВ за умовами Ялтинської та Потсдамської конференції Польська Республіка була змушена повернути СРСР усі землі на схід від лінії Керзона. У середині та наприкінці 1940-х років велика частина польського населення УРСР переважно репатріювалися до Польської Народної Республіки. У той же час у Литві та Білорусі збереглися великі польські громади.
Від часу поширення в кінці XIX ст. західної ідеології та зростання значення Західних Кресів на переломі XIX та XX століть, і аж до початку ДСВ панувало переконання про рівнозначну цінність для Польщі усіх кресових земель, при цьому після відновленням незалежності це супроводжувалось ідеєю взаємозалежності кресів. Поява альтернативи «або Східні Креси, або Західні» (Kresy Wschodnie albo Zachodnie) виникла лише в екстремальній ситуації, в якій опинилася Польща після вересня 1939 року [7, с. 34-35; 9].
«Проведення в 1945 році кордонів між Радянською Україною та Польщею, – писав у кінцевому слові до карти «Етнічні групи південно-західньої України» Володимир Кубійович, – відступлення Польщі західної частини української Галичини та малих частин на північному-заході української території й виселення з цих теренів української людності, а з інших теренів Галичини – поляків, майже повне знищення жидівського елементу німецькими нацистами під час ДСВ і виселення галицьких німців – це все спричинило повну зміну дотеперішніх національних відносин Галичини. Вони тепер одноманітні: нинішній державний українсько-польський кордон є однозначно етнографічною межею, на захід від якої тепер немає українців, а на схід – немає поляків. Перестало існувати поняття польських колоністів, перестають існувати переходові етнічні групи, бо ті греко-католики з польською мовою і ті латинники, які опинилися в кордонах Радянської України, зазнають повної українізації, навпаки, ті з них, що живуть в межах сучасної Польщі, зазнають полонізації». [4, с. XVII]
На відміну від польських поетів і письменників-романтиків (А.Міцкевич, Ю.Словацький, Г.Сенкевич) мислителі повоєнного періоду (Є.Ґе́дройць, Я.Куронь, Ч.Мілош), які також народилися на Східних Кресах, були активними прихильниками польсько-українського примирення, супротивниками взаємних територіальних та інших претензій. Ідеолог українсько-польського примирення Єжи Ґе́дройць неодноразово наголошував: «Поляки мають остаточно визнати й зрозуміти, що майбутнє України – це Україна зі Львовом, майбутнє Литви – це Литва з Вільнюсом, а майбутнє Білорусі – це Білорусь з Гродно!». «Багато польських політиків – у тому числі й автор цих рядків – не раз підкреслювали, що без незалежної України немає незалежної Польщі, а без незалежної Польщі немає незалежної України. Але ці гасла залишаться на папері, якщо ми не переконаємо громадян у їхній слушності» – стверджував слідом за своїм «наставником» Яцек Куронь.
Закінчити статтю хочу ще однією цитатою з Яцека Куроня: «Особисто я не маю сумніву, що ми конче повинні визнати непорушність кордонів. Вистачить уже переселень народів, міграції тощо. Тільки-но в одному місці почнеться суперечка про шматок кордону, як вона одразу ж перекинеться на всю Центральну Європу – про всі можливі кордони. Бо тут немає практично жодного кордону, який би можна було назвати беззаперечним, у кожному разі, таких кордонів небагато.» [1, с.80, 208]
Література:
1. Куронь Я. Поляки та українці: важкий діалог. – К.: Дух і Літера, 2012. – 264 с.
2. Дейвіс Н. Європа: Історія / Пер. з англ. П.Таращук. – К.: Основи, 2001. – 1463 с.
3. Сергійчук В. Український здвиг: Закерзоння. 1939-1947. – Вид. 2-е, допов. – К.: ПП Сергійчук М.І., 2011. – 840 с.
4. Етнічні групи південнозахідньої України (Галичини) / В.Кубійович. – Вісбаден: Otto Harrassowitz, 1983
5. Черкес М.Д. Закерзоння: історико-меморіальний нарис. Спогади. – Львів: Край, 2006. – 192 с.
6. Макар Ю., Горний М., Макар В., Салюк А. Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя холмсько-підляських українців (1915-1947). Дослідження. Спогади. Документи. Том 1. Дослідження. – Чернівці: Букрек, 2011. – 880 с.
7. Дерев’яний І. Сила волі. Євген Коновалець / Ігор Дерев’яний. – Львів: Часопис, 2013. – 128 с.
8. Kresy i pogranicza. – Olsztyn: WSP, 1995. – 266 s.
9. Między Polską etniczną a historyczną. – Wroclaw: Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk,1988. – 284 s.
10. Wierzbicki A. Wschod – Zachod w koncepcjach dziejow Polski. Z dziejow polskiej mysli historycznej w dobie porozbiorowej. – Warszawa, 1984
11. Sapa D. Między polską wyspą a ukraińskim morzem: Kresy południowo-wschodnie w polskiej prozie, 1918-1988. – Kraków: Universitas, 1998. – 249 s.
12. Dybkowska A., Zaryn J., Zaryn M. Polskie dzieje od czasow najdawniejszych do wspolczesnosci / Pod red. A.Sucheni-Grabowskiej i E.C.Krola. – Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 1994. – 378 s.