Каламутні води.

Безщасна галицька земля знову стогне від гарматніх стрілів, знову лопотять кріси, гомонять пяні пісні і здавлені зойки, знову до хмар і звізд підносяться огненні язики. Пожариною стає мученицька галицька волость, ареною зустрічі і дужання ріжних світоглядів, свідомих, підсвідомих і несвідомих нахилів умундурованих і озброєних людей, що заявилися тут під ріжними прапорами, з ріжними кличами і ще ріжнійшими інстинктами.

На галицькій землі зявилися й відділи от. Петлюри. Перті червоними військами, виснажені довголітною війною, без засобів, без запровіянтовання перейшли Збруч подаючись на захід при боці свого союзника. Як в кожнім зборищі, так і тут поруч ідейних борців найшлися осібняки, в котрих етичні і моральні елєменти давно перестали відогравати якунебудь роль.

Каламутні води розлилися в полуднево-східнім кутку Галичини. Вони ще змоглися, коли до відділів от. Петлюри пристали денікінські недобитки, що в своїм часі схоронилися за фронтом польських військ. Деморалізація, повний моральний занепад, рівень тієї чорної й брудно-брутальної етики, все те чим жила і від чого вмирала російська реакційна армія Денікіна, каламутними хвилями влилося в не зовсім морально дисципліновані ряди от. Петлюри.

З хвилею перекочовання тих відділів на галицьку територію, почали доходити до нас страхітливі вістки про поведення петлюрівських козаків. Haшi селяне перебули вже не одну добу сучасної війни, перенесли на своїх плечах не один тягар. Як глибоко мусіло їх вразити поведення чорношличчини, коли з того кутка Галичини роздався крик розпуки. Реквізиції, грабунки, насильства, а навіть забійства — це щоденні явища. Від Борщева по Станиславів і Богородчани чути стогін. Мимоволі зривається питання, чи синьо-жовтий прапор, під котрим виступають Петлюрівські однодумці, не є тільки заслоною для первісних інстинктів півдиких людей, або каторжників. Хиба виключене, щоби ідейні борці за якусь велику справу поповняли такі ганебні вчинки.

У варшавськім "Народі" з 30. серпня ц. р. появилася кореспонденція зі Львова, в котрій говориться про "ворожі відносини населення Східної Галичини до військ Петлюри". — "Правда — пишеться там — причиною тієї ворожнечі можуть бути не тільки політичні орієнтації, а й лютість викликана реквізиціями". Населення — на думку дописувача "Народу" — не розуміє історичних програм і концепцій, а є перепоєне "ординарним матеріялізмом". Коли ми ілюстрували ті "історичні програми" грабунками в Товмаччині і Станиславівщині, то превенційна цензура не тільки сконфіскувала подані нами вісти, але й виписки з "Народу". Це означувало, що таких справ не вільно порушувати. Галицько-український нарід тихо й спокійно має зносити бандитизм чорношличчини. Аж заговорила жидівська "Хвіля" про події у Войнилові. Значить, коли бандитизм поширено на жидівське населення, тоді можна вже про те писати. Войнилівські події не поминули ми мовчки. Навпаки в статейці "Первісні інстинкти" виразно зазначили ми, що "українське громадянство Галичини, осуджуючи того рода "розвязку" расових антаґонізмів, в ніякій мірі не може брати на себе і тіни хоч би моральної відвічальности за ексцеси, яких допускаються люде з під прапору, який iure caduco носить в даний момент назву... українського." Зовсім ясно, що більша частина озброєних Петлюрівських однодумців з українством взагалі, а з українською ідеєю з окрема не має нічого спільного. Се або денікінці, котрі мріють про Вранґля і "єдіну, недєліму", або просто кровожадні шибайголови і авантурники. Між собою і з населенням говорять вони по більшій части російською мовою або дивоглядним російсько-українсько-польським воляпіком. Коли тільки в українськім селі зявиться умундурований по Петлюрівському осібняк, селяне, стрівожені гомінкими вчинками цих лицарів, намагаються говорити до нього ніби російською мовою, коряться, щоби не впасти жертвою лицарства над спокійним і придавленим населенням.

Після того, як в пресі розійшлися вістки про подвиги Петлюрівців, польська преса втратила орієнтацію. Не знала, як має поставитись до того зявища. Та небавом на виручку прийшла їй одна фабрика, де йде праця в напрямі кореґовання ріжних зявищ по одній лінії. І нараз польська преса від найлівійшої до найправійшої вдарила в оден тон. Хто винуватий в жидівських погромах у Войнилові, Лисці, Букачівцях, Єзуполі, Болшівцях, в Галичі і Устю зеленому? Очевидно, не Петлюрівські відділи, котрі мають вже на своїм сумлінню Бердичів і Проскурів, тільки ґен. Кравс.

В армії от. Петлюри находився ґен. Кравс і частина Галичан головно старшин в тзв. херсонській дивізії. З болем і острахом дивилися вони на те, що виробляють деякі Петлюрівські відділи. Від Збруча супровожали Петлюрівські відділи проклони українських селян і трівога жидівських мешканців. Старшини Галичанб робили представлення і уживали всіх заходів, щоби припинити "геройства" чорношлишників, одначе нічого не помагало. Ґен. Павленко не годився з поступованням деяких відділів, одначе не мав сили і змоги опанувати ситуації і привернути залізну дисципліну — тим більше, коли не було ніякої інтендантури. Всі напучування розбивалися о тупу впертість чорношлишників, котрі в одно відповідали: "я нічево не знаю, я знаю только рєзать і рубіть". Серед таких умов незвичайно прикрим стало положення Галичан в армії Павленка. Вони, що як люнатики два роки блудять по всім усюдам, прогнані з рідної й скервавленої землі, з одною думкою: вернути волю своїй країні, нараз найшлися на рідній землі, та в яких умовах і в якій ролі? Кожний Галичанин відчував ніяковість свого положення. До тогож ніхто в Галичан не міг з вояцькою честю погодити вчинків Петлюрівських відділів. Тому під проводом старого ідейного вояка ґен. Кравса постановлено відсепаруватися від Петлюрівщини. Така явна сепарація вела щонайменше до Тухолі. Тому ту сепарарацію переведено тайно, подаючись в найбільшім ладі на територію чехо-словацької республики.

Цей епізод використала польська преса, щоби з питомою їй перфідією на ґен. Кравса кинути обжаловання за погромницькі подвиги, бо — мовляв — він своїм поступком здезорґанізував армію ґен. Павленка. Розуміється, все це очевидна брехня. Ґен. Кравс ані не вводив дезорґанізації в ряди Петлюрівців, бо взагалі не був тепер на фронті, ані взагалі під ніяким оглядом не має нічого спільного з погромщиками.

Жидівська "Хвіля" в одній із передовиць "Войнилів-Лисець" зверталася між иншим до українського громадянства, шоби воно протиділало крівавій роботі Петлюрівських відділів. Такий зазив є спрямований на хибну адресу. Українське галицьке громадянство давно порвало всякі звязки з от. Петлюрою, не має ніякого впливу на уряд от. Петлюри і не менше, як Жиди, терпить від погромництва його відділів, Щоби покласти край погромам, Жиди повинні звернутися до уряду от. Петлюри в Тарнові і до відповідної команди. Галицьке громадянство і взагалі Галичане, денебудь вони находяться, не мають нічого спільного з погромщиками. Ґен. Кравс зірвав звязок з армією ґен. Павленка ще перед тим, як скоїлись войнилівські події. Зрештою, пригадуємо, що як довго в Східній Галичині була галицька армія, не було ніяких погромів, ані навіть признак антисемітизму. Після того, як галицька армія перейшла Збруч, наддніпрянські Жиди мали нагоду пересвідчитися, що Галичане пильнують ладу, порядку і охоронюють ціле населення перед грабунками і бандитизмом. З боку жидівського населення стрічали галицьку армію всі вияви прихильности. В Житомірі і инших місцевостях жидівське населення самочинно годувало і зодягало галицьких вояків, просячи їх із сльозами в очах, щоби не покидали їх місцевостей. А зрештою жидівське громадянство найкраще само знає, кого винуватити за неповинну кров і неповинні жертви.

Від каламутних хвиль, що заливають полуднево-східну Галичину ми однаково терпимо разом з жидівським населенням. А може й більше, бо терпимо на шлім просторі Східної Галичини. Ми ніколи не зверталися проти жидівського населення, тому проклін, кров і сльози жидівський сиріт не впаде на нас.

Громадська думка