За григоріанським календарем на 15 серпня припадає Успіння Пресвятої Богородиці. У Польщі цього дня ще від часів ІІ Речі Посполитої (з перервою в добу ПНР) відзначають як Свято польського війська, пов’язане з черговою річницею (цього року вже з 95-ю) "Чуда над Віслою".
У серпні 1920 року під Варшавою польське військо зупинило наступ совєцького Західного фронту і завдало його арміям нищівної поразки. На підваршавських полях зазнав краху червоний похід на Берлін і Париж, було остаточно поховано кремлівські мрії про світову революцію.
Полякам вдалось тоді зупинити більшовицьку навалу, але здобули вони цю перемогу частково коштом свого союзника – армії УНР. Ще влітку 1919 року, коли поляки отримали санкцію Антанти на окупацію всієї Галичини, Головний отаман війська Української Народної Республіки Симон Петлюра мусив вибирати, кого з тодішніх ворогів української держави мати за свого союзника. З більшовиками та Денікіним не можна було домовитись. А поляки погодились на перемир’я, щоправда коштом окупації Галичини та Західної Волині. Більше вони тоді втримати не могли, а об’єднані армії УНР і УГА ставали заслоною перед більшовиками.
Трагічна епопея українських армій у “Чотирикутнику смерті” в осінньо-зимовій кампанії 1919-1920 року спонукала до пошуку виходу з безнадійної ситуації. Рештки Української Галицької Армії, рятуючись від тифу, пішла на перемир’я з Денікіним, а потім і з більшовиками. Найбоєздатніші частини Дієвої армії УНР під командуванням генерала Омеляновича-Павленка вирушили в Зимовий похід на Наддніпрянщину. Петлюра з рештками свого війська подався до новонабутого союзника – начальника Польської держави Юзефа Пілсудського.
Поляків вдалось переконати, що українська держава може стати надійним охоронцем Польщі зі Сходу. Пілсудський також виношував плани побудови Речі Посполитої від моря до моря у формі федерації Польщі, України, Білорусі та Литви. 21 квітня 1920 року у Варшаві було підписано таємний договір між Польщею та УНР, згідно з яким через відмову української влади від Галичини та Західної Волині (не кажучи вже про Холмщину, Берестейщину й інші українські землі) поляки обіцяли воювати з більшовиками та відновити українську державність над Дніпром. Якою мала бути форма залежності УНР від Польщі у майбутньому, союзники наразі не розголошували.
За три дні польські війська та кілька українських дивізій перейшли у наступ на фронті від Прип’яті до Дністра. Галицькі частини, що були під більшовицьким командуванням (так звана Червона Українська Галицька Армія), перейшли на польський бік. Незабаром до них пробились і частини генерала Павленка. Більшовики відступали і за два тижні залишили Київ.
Але Київ так і став тоді столицею УНР. Поляки не поспішали віддавати зайняті українські землі урядові УНР і поводились на них не набагато краще за більшовиків. Тому не відбулось сподіваного напливу добровольців до українського війська, а галичан інтернували у польських таборах. У таких обставинах більшовики розпочали контрнаступ і протягом червня-липня 1920 року їм вдалось потіснити поляків та українські частини на захід за Дністер, Буг та Віслу – під Львів та Варшаву. Було створено маріонеткові уряди “галицької радянської республіки” у Тернополі та польської у Білостоці. Цікаво, що російські більшовики не хотіли приєднувати Галичину до тодішньої УРСР зі столицею у Харкові, а утворювали “незалежну” республіку.
Здавалось, ще одне зусилля, і Польща «лусне». Тоді червоним арміям відкриється дорога у Західну Європу, яка чекає-не дочекається світової революції.
Більшість європейців, звичайно, не хотіли жодних революцій, але втомлені світовою війною, вони і не хотіли воювати десь там, над Віслою, з більшовиками. З Москвою намагались домовитись. Саме тоді вперше виникло поняття “лінії Керзона” як крайньої межі червоного наступу, названої так на честь шефа британської дипломатії, який її запропонував. Франція та Британія, які ще рік тому не погоджувались віддавати Галичину “більшовицькому” (так його презентувала тоді у Парижі польська дипломатія) уряду ЗУНР, тепер готові були віддати справжнім московським більшовикам Львів і весь наш край.
"Конгрес Комінтерну, що відбувся 1920 р. у Москві за участю кремлівського верховода В.Леніна, налякав повоєнний світ ухвалою: "Міжнародний пролетаріат не вкладе меч у піхви до того часу, поки Радянська Росія не включиться ланкою у федерацію радянських республік всього світу". Першим етапом світової пролетарської революції, заявив 21 липня 1920 р. Ленін червоноармійцям, мав стати "шлях в Угорщину, Польщу і Німеччину... через Галичину". Кремль планував зробити Львів столицею Галицької Соціалістичної Радянської Республіки," – пише львівський історик Микола Литвин ¹.
Полякам треба віддати належне – перед загрозою катастрофи вони забули міжпартійні чвари, утворили уряд національної єдності, та сотні тисяч добровольців влились до польського війська. Провідник Речі Посполитої Юзеф Пілсудський зібрав на південний схід від Варшави кілька свіжих дивізій і 16 серпня 1920 року з-над річки Вєпш вдарив у фланг наступаючих армій радянського Західного фронту, якими провадив червоний командарм Тухачевський. Протягом кількох тижнів поляки розгромили між Віслою та Німаном кілька більшовицьких армій. Десятки тисяч червоноармійців (серед них – і бійці розхваленої радянською пропагандою 1-ї Кінної армії), рятуючись від розгрому, перейшли у Східну Пруссію, де їх інтернували німці. Рештки більшовицьких військ втекли далеко на схід.
Але це було пізніше. А наразі (на початку серпня) Перша кінна армія під проводом Будьонного рвалася до Львова, червоні прапори над яким мали майоріти вже 30 липня. Потім цей термін переносили на тиждень, другий...
Поляки й частина Армії УНР вперто боронили лінію Західного Бугу та Дністра. У Львові формувалася добровольча армія, до якої зголосилися тисячі молодих людей.
Станислав Качор-Батовський. Бій під Задвір'ям 1920 року.
15 серпня більшовики, зайнявши Буськ і Красне, рухалися далі на Львів. Біля станції Задвір’я 17 серпня 330 львівських добровольців під командою капітана Болеслава Зайончковського намагалися стримати наступ 1-ї Кінної армії Будьонного. Майже всі молоді оборонці Львова полягли у тому бою. Але їх жертва не була марною. Вони зупинили на два дні наступ більшовиків на Львів саме тоді, коли точились вирішальні бої під Варшавою. Після того Будьонний рухався далі і розташував свій штаб на станції Борщовичі. 19 серпня розпочався новий наступ на Львів. Більшовики посунулися до Винників, Миклашева, Звенигорода, Старого Села, наступали на Лисиничі, Куликів, Бібрку.
Нарешті більшовики зрозуміли, що їм важко вести наступ одночасно на Варшаву та Львів, і наказали перекинули кінну армію Будьонного на варшавський напрямок. Будьонівці мали рухатись через Замостя та Люблін – саме в тил контратакуючих дивізій Пілсудського.
І не відомо, чим би закінчилася Варшавська битва, якби на їхній дорозі не опинилась українська 6 Січова стрілецька дивізія Марка Безручка. Від 19 до 30 серпня ця дивізія утримувала Замостя і не пропустила кінну армію Будьонного, яка могла змінити долю Варшавської битви – і “чуда над Віслою” могло би не трапитись.
Радянський військовий історик Ніколай Какурін писав, що після того: "У період з 1 до 6 вересня на обох берегах Зах. Бугу тривали вперті бої. Неприятель, який перекинув проти 12-ї та 1-ї Кінної армії частини, що звільнилися з Львівського напрямку, продовжував вести активні дії. Знесилені внаслідок безперервних боїв і маршів, сильно ослаблені від втрат, доблесні війська 1-ї Кінної армії, що не мали вже ні сил, ні засобів протидіяти натиску супротивника, вписали тут в свою історію ще одну чудову сторінку безмірного героїзму та стійкості, до 6 вересня відійшли на схід для зосередження в районі Володимира Волинського" ².
Єжи Коссак. Чудо над Віслою.
За той час для оборони Львова були підтягнуті польські резерви, і більшовицький наступ був зупинений. Вже з 20 серпня польське військо почало випихати більшовиків із Галичини.
Після того більшовики погоджувались на все, крім відновлення УНР. У жовтні 1920 року було підписане польсько-російське перемир’я, умови якого затвердив наступного року Ризький мирний договір. Згідно з ним, східний кордон Речі Посполитої проліг уздовж Збруча, залишаючи полякам Галичину та Західну Волинь. Більшовики були готові віддати більше. Але поляки розуміли, що тоді українська меншість у Польській державі стала би надто чисельною, й асимілювати її було би неможливо.
Українські дивізії поляки залишили напризволяще під Проскуровом і Кам’янцем-Подільським. Не витримавши більшовицького наступу, вони перейшли 21 листопада 1920 року Збруч і були інтерновані поляками в таборах у Каліші, Александрові Куявському й інших місцях. Так поляки віддячились своїм союзникам, які допомогли врятувати Варшаву від більшовицького ярма.
А тим часом начальник Речі Посполитої маршал Юзеф Пілсудський нагородив Львів орденом «Virtuti Militari», який він особисто прикріпив до міського герба під час урочистостей перед пам’ятником Міцкевича 22 листопада 1920 року.
На згадку про бої липня-серпня 1920 року при дорозі Львів–Київ встановили біля Олеська у 1975 році пам’ятник бійцям 1-ї Кінної армії (скульптори В.Борисенко, К.Маєвський, архітектор А.Консулов). Двоє кіннотників зі сурмою та шаблею завмерли у стрибку на Захід – просто над шосе. Не знаю, якою буде доля цього пам’ятника в часи здійснення заходів з декомунізації. Поки що з нього активно здирають мідну бляху збирачі брухту.
На мою думку, варто було би його залишити як символ краху московською наступу – щоби монумент нагадував про загрозу Європі, яка насувається з боку Росії (червоної, білої, блідої чи триколірної). На противагу, з другого боку дороги можна було би встановити фігури українського та польського воїнів, яким вдалося зупинити більшовицьку навалу й урятувати Європу 1920 року.
ПРИМІТКИ
¹ Історія Львова у трьох томах. Т. 3. – Львів, 2007. – С. 38.
² Какурин Н. Гражданская война в России. Война с белополяками. – Москва, 2002. – С. 504.
15.08.2015