Окремі шляхи.

Відень, 20. червня 1920.

Польсько-український договір лишив нас Галицьких Українців поза кордоном Української Народньої Республики, що по орієнтації Головного отамана Симона Петлюри має орґанізуватися над Дніпром в союзі з Польщею.

Отсей договір стрінувся у нас з критикою: острійшою і лагіднійшою, безоглядною і річевою — з огляду на принціп зєдинення українських земель і трудне положення, в якому найшлася наша західна область.

По перших хвилях зворушення і обурення приходить час розваги, що має відповісти на питання: щож дальше?

Що дальше вдіють наші брати Придніпрянці, се в першім ряді їх діло та вони за се мусять відповісти перед народом, а ми, Галицькі Українці не можемо перепинювати державно-творчої роботи на їх землях, без огляду на се, яка у них тепер політична орієнтація, бож всім нам лежить на серці, аби була Україна. Чи за Симоном Петлюрою стане Придніпрянська Україна, се справа придніпрянських політичних партій і їх організаційної діяльности, а як Польща, за котрої плечима стоїть Франція, виконає свій міждержавний договір, се годі нині сказати.

У всякім разі вважаємо шкідливим для української державної справи, як би отсе друге насаджування Придніпрянської України скінчилося так, як перше німецьке з р. 1918.

А дальше, не можна заперечити, що перше визнання української держави Берестейським мировим договором (1918) і тепер Польщею у Варшаві та посередно Францією — мають велике значіння для державного питання України.

Але кождого з нас трівожить думка: що станесь з иншими українськими землями. Лівобережна Україна, більша і заможнійша, як правобережна, має оставатися під сферою інтересів Росії, большевицької чи небольшевицької, всеж таки під орієнтацією інтересів Росії і, як кажуть, Анґлії, а давні галицько-володимирські области знов під державним інтересом Польщі. Отсе нерозвязані питання. Україна може бути розбита на три, зглядно на чотири части, коли узгляднимо Підкарпатську Україну в Чехо-словацькій державі. І тому перед нами стоять окремі шляхи...

В X. заповіді президента Вільсона, виголошеній на конґресі у Вашінґтоні 18. січня 1918, сказано: "Народам Австро-Угорщини, котрих місце між націями бажаємо бачити охоронене і забезпечене, належить признати найсвобіднійшу спромогу автономного розвою." А в тайнім договорі заключенім в Берестю 9. лютого 1918, зобовязала ся Австрія признати автономію для Східної Галичини, але не думала про виконання сього договору, як слідує з всього поступовання австрійської політики аж до розпаду Австрії.

А тепер знову маємо окремий договір держав антанти, проголошений найвищою радою в Парижі 11. липня 1919, про автономну теріторію Східної Галичини, до котрого виладжено також окремий статут, досі ще не вирішений остаточно найвищою радою держав антанти.

Тут висувається питання, чи держави антанти стоять при своїй постанові, чи думають крутити так, як небіжка Австрія. В отсім місці лежить суть нашої найблизчої політики: ужити всіх заходів, аби забезпечите державно-правну орґанізацію Східної Галичини і сим чином життя і розвій українського народі сеї области, без огляду на всякі орієнтації, що тут і там виринають, бо те, що таким способом зробиться, буде про всякий час добутком всього українського народа.

Нам треба іти якийсь час окремими шляхами до спільної ціли.

Громадська думка