Компроміс — це не фабрика солодощів, а піт і мозолі. І малі сенсовні кроки, жодних великих ідей.
У процедурній демократії компроміс найважливіший. Він є, по суті, її істиною буття. Так вважає, наприклад, Річард Рорті. Завдяки компромісу ми маєм уникнути двох великих небезпек: громадянської (холодної чи військової) війни та перенесення політичної суперечки поза парламент, на вулиці, барикади, шибениці.
Компроміс є чимось зовсім іншим, ніж консенсус, щодо чого більшість політиків не здають собі справи, бо не знають ні рідної мови, ні латини. І так само, як прем'єр каже про «найважливіший пріоритет», депутати пропонують «компроміс чи консенсус» у тій справі. Часом буває гірше, бо кажуть «консенс», що означає дозвіл, тобто, наприклад, згода на будівництво будинку. Так от, «консенсус» — це по-нашому згода, а отже, риса субстанціальної демократії і стан, цілком відмінний від відповідного компромісу процедурної демократії.
Тож розгляньмо принципи, які мусить сповняти компроміс, щоб мати сенс. Компроміс-бо зовсім не таке просте досягнення. Нема так, що я хочу собі випити пива, а приятель — горілки, і компромісно нап'ємося і пива, і горілки.
Ефективний, сенсовний, не гнилий компроміс вимагає передусім, щоб обидві сторони після його укладення були незадоволеними. Адже ж кожен мусив відмовитися від частини своїх постулатів, тому нема з чого радіти. Але оскільки досягнення компромісу означає, що якусь публічну справу владнали, тому ми, все ж, задоволені. Щось рушилось вперед. Компроміс у демократії є святим аж до наступного компромісу з того ж таки питання. Той, хто порушить вже укладений компроміс, перестає бути партнером, а як наслідок — підриває фундаменти демократії.
Далі, якщо компроміс ми уклали тільки для того, щоб зібратися на силі, дочекатися нагоди й подолати партнера, то самі ми є ниці і не дотримуємося правил демократії. Компроміс, базований на тому, що одна сторона зовсім не має наміру його дотримуватись, а тільки хоче відтермінувати справу або краще виглядати в очах суспільної опінії, — є підлістю. Якщо так чинять обидві сторони, то це не компроміс, а лиш короткочасне припинення вогню у боротьбі між бандами чи мафіозними сім'ями. Щойно тільки вдасться, то ми їх — як евфемістично писав Макіавеллі — вигубимо.
Зрештою, компроміс дуже трудно випрацювати. Він не може базуватися тільки на арифметиці, бо не полягає в тому, що сильніший укладає його зі слабшим. В укладенні компромісу всі сторони рівні. Тому це так довго триває. Вестфальський мир (фінал — 1648), який донині визначає багато принципів в міжнародних взаєминах, випрацьовували шість років, фатальний версальський мир (1919) готували у великому поспіху — шість місяців. Очевидно, є спірні питання, які можна розв'язати блискавично, але це зазвичай малозначні питання. Компроміс у серйозних справах вимагає доопрацювання, бо потім буде де-факто розірваний з будь-якого дурного приводу. Компроміс в демократії — це не фабрика солодощів, а піт і мозолі.
Компроміс не може укладатися з позиції сили — бо він не є миром, який настає після переможної війни. Тому якщо навіть — що часто трапляється — одна партія в демократії має парламентську більшість, то укладає компроміси з опозицією не з позиції сили, а внаслідок переговорів рівних з рівними. В демократії ж бо править не сила чи кількість, а компроміс, але тоді сторони мусять бути рівними.
Компроміс укладають — аж дивно, що треба це нагадувати, — згідно з чинним законодавством. Жоден — жоден! — компроміс не може стояти понад правом. Тому пропозиція PiS'у, щоб вісьмох суддів обирала до Конституційного Суду опозиція, а сімох — урядова сила, є нелеґальний, бо незаконний. А тому не заслуговує на назву компромісної пропозиції. Коли йдеться про вже чинний закон, нема компромісів — є тільки інтерпретації, які дає суд — звичайний або конституційний.
Компроміс відіграє велику роль, але є тільки формою демократичних домовленостей. Він не може визначати, як має виглядати світ і які цінності найважливіші. Шляхом компромісу не можна констатувати, що Церква завше має рацію, ані що сім'я є найважливішою цінністю, ані що завтра почнеться весна. Шкода.
Ідея компромісу досконало передає природу процедурної демократії. Малі сенсовні кроки, жодних великих ідей. Ми розглядаємо тільки те, що підлягає компромісу. Вадами компромісу є те, що він випрацьовується повільно і що ніколи — за своєю природою — не задовольняє. Але він має також і великі переваги — укладення компромісів як принцип політичного життя спричиняється до того, що уникаємо застосування сили в будь-якому вигляді.
В очах громадян компроміс завжди непопулярний, бо як люди і виборці ми маємо свої погляди, які кожен компроміс частково порушує. Однак, особливо в період після Другої світової війни аж по нинішні часи, ми знаємо, що політика мусить базуватися на компромісі, хоч нікому це, власне кажучи, не подобається. Утім не все, зокрема найважливіші справи, підлягає компромісу, але це тема іншої розмови.
Марцін Круль — 1944 р.н., філософ, історик ідеї, діяч опозиції в ПНР. У 2015 р. видав книжки «Були ми глупі» і «Пора на демократію».
Marcin Król
Spacerownik po demokracji: kompromis
Gazeta Wyborcza, 13.02.16
Переклад О.Д.