Від часу розвалу Польщі й створення Ґенерального Ґубернаторства з частини її земель зайшли значні демоґрафічні зміни на його території.
Польські офіційні переписи населення з р. 1921 і 1931, поминувши їх неточність й тенденційність в національній ділянці, не можуть нині творити ніякої підстави до якихнебудь приблизно точних обчислень. Як сказано вище, точна цифра українського населення на теперішній території Ґенерального Ґубернаторства нам зовсім невідома й мабуть не скоро будемо її знати.
З кінцем липня 1940 р. відбувся у Холмі зїзд німецького вчительства люблинського дистрикту, на якому виголосив довший реферат д-р Арльт, тодішній голова українського реферату при уряді внутрішніх справ Ґенерального Ґубернаторства у Кракові. У свому рефераті торкнувся тоді д-р Арльт і демоґрафічної проблєми в Ґенеральному Ґубернаторстві, подаючи абсолютну цифру українців на 750.000. Чули ми тоді, що українці греко-католицького віроісповідання творять три відсотки, а православні 2.5 відсотків загалу населення Ґенерального Ґубернаторства, при чому число римо-католицького населення подано там на 82 відсотки на загальне число населення около 13 міліонів.
За цими даними д-ра Арльта українці греко-кат. віроісповідання творять в Ґенеральному Ґубернаторстві абсолютну більшість серед українського населення і якщо прийняти його цифру 750.000, то на підставі поданого ним відсоткового ключа (3% і 2,5%), число греко-католиків українців є 410.000, число православних українців 340.000 душ. Точності тих цифер не маю змоги провірити, але одно буде неспірне, а то, що українці греко-католики мають абсолютну більшість серед загалу українського населення у Ґенеральному Ґубернаторстві, поминаючи вже їхній здебільша вищий ступінь національного освідомлення й вироблення, хоч знову таки деякі села Лемківщини є темніші від деяких сел Холмщини.
Так воно було і в недавній Польщі. За польською статистикою з 1931 р. було у Польщі 3,336,200 греко-католиків (10,4%) загалу населення, 3,762,500 православних (11.8%), 20,670,100 (64,8%) римо-католиків, 836,200 (2,6%) протестантів усіх конфесій, 3,113,900 (9,8%) жидів і решта припадала на інші дрібні віроісповідання. І тут греко-католики українці, що мешкали виключно в Галичині, переважали абсолютно і відсотково над українцями православного віросповідання, яких число можна означити на два з половиною міліона (решта — білоруси й москалі).
Польська офіційна національна статистика не охопила зовсім українців римо-кат. віроісповідання у Східній Галичині (т. зв. латинників), що вживали української в розмовах мови і побутом не різнилися зовсім від українців гр.-катол. Їх було щонайменше три чверти міліона і їх усіх зарахували до поляків та безоглядно полонізували. Офіційна польська статистика з 1931 р. зарахувала теж до поляків 487,000 греко-католиків у Східній Галичині і 497,000 православних, що ніколи поляками не були й очевидно не є ними і сьогодні.
Слід ще згадати про розселення українців в поодиноких дистриктах. Замешкують вони південно-східню частину краківського дистрикту (Лемківщина і Посяння) і тут вони усі греко-католики за винятком незначної частини лемків, що вже після світової війни за Польщі перемінили завдяки москвофільській аґітації, веденої під польським патронатом, греко-католицьке віроісповідання на православне. Офіціяльна польська статистика з 1931 р. (найбільше населення православної аґітації було з 1928 до 1930 рр.) нараховувала їх на Лемківщині 12.000.
Другим дистриктом, на якого південно-східній території компактною масою мешкають українці, є люблинський дистрикт. Цей дистрикт замешкують українці православного віросповідання; офіційна польська статистика з 1931 р. число православних у люблінському воєвідстві — отже на території цілої Холмщини з Підляшшям — подавала на 210,000. Українці греко-католики у цьому дистрикті замешкують його південну смугу, що належала до Східньої Галичини, чи пак за Польщі до львівського воєвідства. Не маю даних, щоб устійнити їхнє число, але воно зовсім немале.
З віроісповідного поділу українців на території Ґен. Ґубернаторства слідує і їх окремішня церковно-адміністраційна й церковно-єрархічна орґанізація. Тут поминаю питання т. зв. калакутів на Підляшші, що до часу скасування російським урядом унії в 1875 р. були греко-католиками й українцями, а пізніше т. зв. упорствуючими або номінально православними та після 1905 р. стали офіційно римо-католиками і здебільша спольщилися; їх усіх офіційно зарахували як поляків. Дві окремі церковні орґанізації на території Ґен. Ґубернаторства — греко-католицька і православна, до світової війни знаходилися в ріжних державах (Австрія і Росія) і діяли серед різних умов.
Суцільна територія в Ґен. Ґубернаторстві, що її замешкують українці греко-католики, входила в цілості в склад перемиської греко-кат. єпархії. Щойно в р. 1934 на основі декрету ср. конґреґації для Східньої Церкви з 10. лютого 1934 р. "Quo optius consuleret" і окремої конвенції польського уряду, що його головним промотором у тій справі був міністр внутр. справ Брон. Пєрацький, який між іншим за це наложив головою — вилучено з перемиської єпархії Лемківщину і створено окрему Апостольську Адміністрацію, підчинену безпосередньо Ватиканові. Тоді вилучили 9 деканатів: буківський, горлицький, грибівський, динівський, дуклянський, мушинський, романівський і сяніцький — разом 128 парохій з числом 128,000 вірних.
Причини створення цієї Апостольської Адміністрації — зразу з осідком в Романові, пізніше в Сяноці — були чисто політичного характеру.
Апостольську Адміністрацію, що мала бути заборолом проти московського православя на Лемківщині, за польською спонукою обсадили москвофілами, які чинно піддержували вимираюче там москвофільство, а через те — не абиякий парадокс — посередньо і само православя. Нині Апостольська Адміністрація Лемківщини в українських руках і там іде вже скоро вперед процес оздоровлення відносин у церковній і національній ділянці.
Посяння і північна смуга колишньої Галичини на північ від річки Солокії між Бугом і Сяном є дальше під юрисдикцією перемиського греко-кат. єпископа, яку виконує його вікарний єпископ в Ярославі. — Окремий вікаріят з єпископом в Ярославі і окрема Апостольська Адміністрація для Лемківщини в Сяноці це теперішній фактичний стан, що його остаточно вирішать у порозумінні з Апостольською Столицею, мабуть щойно з закінченням теперішньої війни. Покищо не слід перерішувати справи, як виглядатиме церковна орґанізація греко-католиків нинішнього Ґенерального Ґубернаторства і тимпаче недоцільно цю справу порушувати на сторінках преси.
Відживає та орґанізується сьогодні й православна церковна ділянка. Муситься зараховати як величезний здобуток не лише церковний, але у першу чергу національний, створення власної української церковної єрархії, що усунула вікові московські і польські рішальні впливи на терені православної церкви. Єпископські катедри у створених двох самостійних єпархіях — старинній холмсько-підляській і новій краківсько-лемківській заняли українські владики, що вже поведуть дальше з успіхом діло санації і консолідації церковних відносин у своїх єпархіях. Православна церква не буде тут уже більше мячем у чужих руках і серед своїх вірних виконуватиме конструктивну національну місію.
Ми вже перед фактом існування двох окремих українських церковних орґанізацій. Цей акт творить обовязок координації їхньої діяльности у загально-національних справах, що вимагає однак від обох тонкого вирозуміння і взаємної пошани. Тому, що ввесь свідомий український загал є проти всяких віроісповідних кордонів у загально-національних справах та за повною згодою і національною консолідацією — твердо віримо, що ніщо не стане на перешкоді такій згоді та в актуальних справах — співпраці.
[Краківські вісті, 16.02.1941]
16.02.1941