Вбивство міністра Перацького

70 років тому, 15 червня 1934 року, о 15.40 на тихій варшавській вулиці Фоксаль, 3 (під будинком "Товариського клюбу") боївкар ОУН Григорій Мацейко застрелив міністра внутрішніх справ Польщі Болеслава Перацького. Після двох годин міністр помер у шпиталю, не опритомнівши. Це був найгучніший терористичний акт, здійснений УВО-ОУН перед ІІ Світовою війною.

Після поразки визвольних змагань 1917-1921 рр. частина українських самостійницьких сил не склала зброю, а продовжувала чинну боротьбу. Але на території України, зайнятій більшовицькою Росією, повстанський рух відносно швидко вичерпався. Селяни, "куплені" НЕПом, зайнялись господарчими справами, не підозрюючи, що на них чекає у 1930-1933 роках. А інтелігенція, спокушена "українізацією", пішла на службу більшовицькому режиму, сподіваючись збудувати українську радянську державу.

У Галичині активний саботаж і спротив окупаційному режимові чинила Українська Військова Організація (УВО), очолювана Євгеном Коновальцем, яка 1929 року була перетворена на ОУН.

Начальник Польської держави Юзеф Пілсудський загравав з наддніпрянськими українцями, але рішуче виступав проти незалежності Галичини. Особливо після невдалого замаху на його особу 25 вересня 1921 року під Львівською ратушею, вчиненого членом УВО Степаном Федаком.

Антиукраїнський курс загострився після повернення Пілсудського до влади внаслідок травневого перевороту у травні 1926 року. Не йшлося вже про жодну автономію Галичини, яку польська влада мала намір цілком асимілювати та інтеґрувати до своєї держави. Навіть назву «Галичина» замінили на «Східна Малопольща».

Броніслав Перацький

Активним провідником політики Пілсудського став Броніслав Вільгельм Перацький (1895-1934). Він походив із Західної Галичини. Народився у м. Горлиці 28 травня 1895 року в родині начальника фінансової сторожі. У роки І Світової війни (1914-1918) служив у польських військових формуваннях – легіонах Пілсудського. З 1918-го – член Польської Військової Організації. У 1918-1919 рр. брав участь в українсько-польській війні. Під час боїв у Львові Перацький у ранзі капітана командував польськими військами в районі Головного вокзалу. 1923 року він очолював відділ некатолицьких віровизнань. У цей період був одним із прихильників політики забезпечення національно-культурних прав українського населення на окупованих землях з метою перетворення їх на лояльних громадян Польської держави. З кінця 1920-х років став одним із провідних діячів "санаційного" режиму та проурядової політичної організації «Безпартійний Блок Співпраці з Урядом» (BBWR), з 1928 року – посол до сейму. Виступав за проведення політики "сильної руки". Деякий час очолював польську таємну поліцію. У 1929-1930 рр. – віце-міністр, з 1931-го – міністр внутрішніх справ Польщі. У 1930-му керував "пацифікацією" в Галичині (зокрема, у Львові), а згодом як міністр внутрішніх справ санкціонував каральні заходи щодо українського населення в Ліскому повіті (Лемківщина) 1931 року, на Волині та Поліссі 1932-го.

Пацифікацією назвали масові репресії восени 1930 року щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який з 24 серпня очолював Пілсудський. Приводом для пацифікації послужили численні протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти політики Польщі на українських землях.

Рішення про проведення пацифікації затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального успіху урядовому таборові (BBWR) на виборах до сейму у листопаді.

Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад 5 тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських організацій і установ, вчинялись побиття та знущання з українських селян, учителів, священиків (при цьому 7 осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів.

Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті – чотири. Українські посли та сенатори звернулися до Ліги Націй з проханням дослідити дії каральних відділів під час пацифікації та змусити Польщу виконати свої міжнародні зобов'язання щодо українців Галичини. Рада Ліги Націй створила комітет для вивчення ситуації на західноукраїнських землях. У січні 1932 року на спеціальному засіданні рада ухвалила рішення, яке засуджувало дії польського уряду щодо українського населення.

Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, ворожих настроїв до польської держави та поляків, що спричиняло подальше посилення боротьби ОУН. Хоча 1931 року під тиском міжнародної громадськості уряд пішов на деякі поступки в економічній і культурно-освітній областях для української меншості в Польщі. У червні 1931 року Броніслав Перацький провів переговори з провідними діячами Українського Національно-Демократичного Об'єднання та митрополитом Андреєм Шептицьким задля пошуку шляхів досягнення українсько-польського політичного компромісу.

Однак керівники ОУН в краю не погоджувались на компроміс і розгорнули новий виток саботажних і терористичних акцій. Як описує Петро Мірчук у "Нарисі історії ОУН", організація сприйняла насильство як політичне знаряддя проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Під керівництвом Крайової Екзекутиви на Західноукраїнських землях здійснили в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл і польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття коштів для своєї діяльності, а також близько 60 політичних убивств. Найвідомішими жертвами були польські високопосадовці Тадеуш Голувко та Броніслав Перацький, чиновник радянського консульства у Львові Майлов (убитий за голодомор 1932-1933 років у Радянській Україні) й Іван Бабій, директор Української Академічної Гімназії у Львові (українець, звинувачений у співпраці з польською поліцією).

Провід ОУН, перебуваючи на еміґрації, не завжди схвалював політичний терор. Так після вбивства 29 серпня 1931 року в Трускавці молодими боївкарями Василем Біласом і Дмитром Данилишином віце-президента BBWR Т.Голувка, якого вважали за спеціаліста в питаннях національних меншин, Євген Коновалець 3 вересня розіслав до всіх членів Проводу й осіб, відповідальних за пропаґанду та політичні зв'язки ОУН, такий Комунікат:

"У зв'язку з подією, що мала місце на західних землях, а саме вбивством визначного польського діяча з табору Пілсудского і пропаґандою, яку з приводу того розвинули поляки проти українців узагалі, подаю Панам до відома:

1. На підставі ще скупих відомостей, які дійшли до мене, маю право допускати, що це вбивство є наскрізь провокативним актом. Хто саме був інспіратором цього акту, годі мені сказати щось певне. Одначе на основі певних даних і логічних висновків, смію допускати, що інспірантами цього акту були большевики. Зазначую, проте, що не можна відкинути теж і друге припущення, що цей акт інспірували деякі польські кола...

5. Одночасно, на мою думку, треба зазначувати перед чужинцями, що взагалі того роду акти – виплив тої нездорової атмосфери, яка заіснувала в цілій Польщі, а зокрема на українських землях. Гніт та екстермінаційна політика супроти інших національностей, що найшлися під владою Польщі, а передусім супроти українського населення, витворює пригожий ґрунт для всякого рода революційних актів. Звернути увагу далі, що того рода політика може довести до грізних подій і що річчю відповідальних політиків – примусити Польщу до здійснення тих міжнародніх зобов'язань, які вона затягнула супроти українських земель...

7. До приватного відома й орієнтації Панів подаю ще, що цей акт могли виконати просто незорганізовано й на власну руку молоді, запалені й обурені люди, яким не можна відмовити доброї волі, які не визнавалися в тонкощах міжнародньої політики та були переконані, що виконують корисне діло. З уваги на те, хоч і як некорисний цей акт для українців, з остаточним осудом і його критикою треба здержатися до повного висвітлення справи".

Броніслав Перацький

Що ж дотичить убивства Броніслава Перацького, то, як потім було вияснено на суді у Варшаві, розпочатому 18 листопада 1935 року, "Степан Бандера як Крайовий провідник ОУН дав наказ убити міністра Перацького і керував цілою акцією атентату; Микола Лебедь – технічно підготовив ґрунт у Варшаві для виконання атентату; Дарія Гнатківська була помічницею Лебедеві в його роботі; Ярослав Карпинець – виготовив бомбу, яка мала вбити Перацького; Микола Климишин – помагав Карпинцеві у виготовленні бомби доставою потрібного матеріялу; інж. Богдан Підгайний – сконтактував Мацейка, вбивника Перацького, з Бандерою, дав Мацейкові револьвер і тримав контакт з Лебедем під час підготови атентату; Іван Малюца – пересилав Лебедеві гроші під час його перебування у Варшаві й опісля приготовив для Мацейка місця для переховування; Яків Чорній – переночував у себе Мацейка, коли той утікав з Варшави після вбивства Перацького; Євген Качмарський – помагав Мацейкові у Львові ховатися; Роман Мигаль – утримував зв'язок Мацейка з Малюцою; Катерина Зарицька і мґр. Ярослав Рак – помогли Мацейкові втекти через кордон до Чехо-Словаччини".

Григорій Мацейко

Вони були засуджені: Степан Бандера (26 років, студент Львівської політехніки), Микола Лебедь (25 років, абсольвент гімназії), Ярослав Карпинець (30 років, студент Краківського університету) – до смертної кари, заміненої згодом на довічне ув'язнення; Микола Климишин (26 років, студент Краківського університету), Богдан Підгайний (31 рік, інженер)  – на довічне ув'язнення; Дарія Гнатківська (23 роки, абсольвентка гімназії) – на 15 років тюрми; Іван Малюца (25 років, студент Львівської Політехніки), Євген Качмарський (25 років, незакінчена гімназична освіта), Роман Мигаль (24 роки, студент Львівського університету) – на 12 років тюрми; Катерина Зарицька (21 рік, студентка Львівської Політехніки) – на 8 років тюрми; Яків Чорній (28 років, студент Люблинського університету), Ярослав Рак (27 років, правник) – на 7 років тюрми. Після амністії тюремні терміни до 15 років зменшено наполовину, а понад 15 – на одну третину.

Петро Мірчук так описав перебіг замаху на міністра: "В умовлений день, 15 червня 1934, Мацейко пішов під будинок клюбу, маючи з собою бомбу, виготовлену в краківській хемічній лябораторії ОУН та привезений з собою зі Львова револьвер „Гішпан" калібру 7,65. Мацейко мав наказ у момент, коли він буде біля міністра, надавити рукою завинену наче пакунок бомбу так, щоб роздушити скляну рурку, у висліді чого мав наступити вибух, який розірвав би Перацького і атентатника. На віддалі зору в той час вулицею мали проходжуватися Лебедь з Гнатківською, щоб здалека подати Мацейкові знак, що з авта якраз висідає міністер.

Перацький приїхав, як звичайно, коротко після третьої години. Проходячи ніби випадково попри нього, Мацейко натиснув на пакуночок. Але бомба не вибухла. Як пізніше виявила експертиза, скляна рурка була міцніша, ніж припускалося. Бачачи, що бомба "не діє", Мацейко витягнув револьвер, підбіг до Перацького в той момент, коли він входив уже до їдальні клюбу, й кількома пострілами поклав його трупом. Після втечі, описаної в газетах зразу по атентаті, Мацейко пішки пройшов приблизно 50 кілометрів поза Варшаву, всів на малій станції на поїзд і поїхав до Люблина, де мав адресу члена ОУН Якова Чорнія. За організаційною кличкою Чорній прийняв Мацейка і переночував його".

Місце замаху на Перацького (вказане стрілкою)

З Любліна Мацейка переправили до Львова, де він жив на конспіративній квартирі. Доволі довго вишукували шляхи його відходу за кордон. Врешті-решт 5 серпня 1934 року Я.Рак та К.Зарицька перевели його через кордон до Ясині на Закарпатті, яке тоді належало до Чехо-Словаччини. Потім Григорій Мацейко (1913–1966) емігрував до Аргентини.

А його револьвер залишився у Львові. Потім з цього револьвера були вбиті директор філії Академічної гімназії Іван Бабій, який нібито намовляв своїх учнів до співпраці з польською поліцією, та Яків Бачинський, якого вважали таємним агентом поліції. У судовому процесі, який відбувся з 25 травня до 26 червня 1936 року у Львові, звинуваченими в здійснені й організації вбивств Бабія, Бачинського та працівника консульства СРСР Майлова були підсудні попереднього Варшавського процесу та ще кільканадцять осіб, підозрюваних у приналежності до ОУН.

У підсумкі процесу оголошено такий вирок: "Степан Бандера і Роман Мигаль – досмертне тюремне ув'язнення; інж. Богдан Підгайний, Іван Малюца, Євген Качмарський, Роман Сеньків і Осип Мащак – по 15 років; Ярослав Спольський – 7 років; Ярослав Макарушка – 6 років; Катря Зарицька, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Равлик, Осип Феник, Володимир Івасик, Олександер Пашкевич та Іван Ярош – по 5 років; інж. Роман Шухевич, д-р Богдан Гнатевич і Володимир Коцюмбас – по 4 роки; Семен Рачун – 6 місяців тюремного ув'язнення; Віру Свєнціцьку й Анну Дарію Федак звільнено".

Через два дні після вбивства Б.Перацького, 17 червня 1934 року президент ІІ Речі Посполитої, професор Львівської політехніки Ігнатій Мосціцький видав указ про створення "місць ізоляції для осіб, які можуть порушувати безпеку, спокій і громадський порядок". Перший і єдиний в тодішній Польщі табір створили 12 липня 1934 року на місці колишніх російських касарень біля містечка Береза-Картуська (тепер у Берестейській області Білорусі). Там "ізолювали" без суду на три місяці всіх підозрюваних. Термін їх позасудового ув’язнення могли продовжити й до року. Першими в’язнями Берези стали члени радикального польського націоналістичного руху "Фаланга". Саме їх спочатку підозрювали у здійснені замаху на Перацького. Адже всі пам’ятали вбивство польським націоналістом Еліґіушем Нєвядомським першого президента ІІ Речі Посполитої Ґабріеля Нарутовича 16 грудня 1922 року.

Броніслава Перацького урочисто поховали у місті Новий Санч, до він вчився у гімназії. В багатьох містах Речі Посполитої на згадку про міністра перейменовували вулиці. Зокрема й у Львові 1934 року з’явилася вул. Перацького (тепер вул. Залізнична).