Ще в половині 1887 р. вийшла ві Львові, коштом і заходом Наталки Кобринскоі та Олени Пчілки, чимала книжка, названа Перший Вінок, Жіночий Альманах1), чи то збірник, зложений самими нашими жінками та дівчатами, і то майже за самі жіночі справи.
З руских газет тілько в "Зорі" з 1887 р. (чч. 17 і 18) д. Г. Ц. розібрав сю книжку з погляду наших деяких "світлих" мущин: ми отсе подивимось на неі очима нашого селянства: стрібуємо показати, на кілько в ній порушена особливо доля наших селянок — се раз, а друге, на кілько вони можуть порозуміти та зацікавитися й тим, що в тій книжці росказано за жіноцтво в висших станах, у нас і де инде. Роздивляючися в "Першім Вінку" так, итимемо з долини в гору, значить: від осіб і справ найблизших нашим селянкам, до осіб і справ чим раз дальших чи висших від них.
Зачнім же від того, що в тій книжці зложили наші жінки мужицкого роду, що найліпше й повинні би знати жіноче житє серед наших робітних людей. Йіх усего дві, тай то сестри: Катерина Довбенчук (замужна) та Анна Павлик (дівка). Перша з них розказала за дівку й княгиню коло Косова, чи то за поведінку межи дівками та парубками — від першого йіх пізнаня аж до по-слюбі. Не будемо сего докладно переповідати нашим сільским читателям, скажемо хіба тілько, що й коло Косова для дівки і найкрасший єі час, дівованє — дуже тяжке, власне таке саме, як поведінка в господарстві. Господарскі дівки мусять важити кожде своє слово, кождий свій ступінь, коли тимчасом парубки далеко вільніші. Зрештою, з Катерининого розказу видно, що межи парубками та дівками в тій стороні загалом іде по правді; брехливих парубоцке товариство навіть карає: брехливу дівку вигонять із музик, а брехливого парубка й бють. Особливо щире товаришованє, приятельство буває там межи милими та нареченими; жаль тілько, що воно не довго тріває, бо зараз по слюбі жінка й там стає власне служницею, а чоловік єі паном, дарма, що перед слюбом і він мав подружє за "супpyг, що обоє рівно тягнуть" (ст. 204). В справі любви тай подружя, — як майже у всі всім лишім, — мусить у цілім нашім краю діятися подібно, хоть може й не скрізь однако. Дуже добре було би, якби хоть до "Народа" понадсилано як найбільше таких правдивих росказів зa поведінку межи парубками та дівками, межи чоловіками та жінками, з усіх закутків нашоі великоі краіни, то з того й світлі люде, особливо писателі могли би ліпше пізнати народ та ліпше, ніж доси, писати хоть про любовні справи в народі, і самому жіноцтву се дуже стало би в пригоді, бо видно би було хиби спільного йіх житя з мущинами, то й можна би потім поправити лихо. Завважаємо, що росказ К. Довбенчучки та названа далі праця Ольги Франко — єдині в "Вінку" народописні чи етнографічні річи, та що мова Катеринина найкрасша, найнароднійша з усего, що в сій книжці написали Галичанки. І не диво, бо Довбенчучка сама мужичка і то навіть неписьменна: вона проказала се все братові.
Єі старша сестра, Анна письменна і навіть, як на наше жіноцтво, досить світла, хоть через бідність родини власне не ходила до школи: вивчилася всего сама. Вона своім власним прикладом показала, що й з нашого селянства жінки можуть дійти і до найвисших, найбільше людских думок про лад на світі тай можуть стати в першім ряді в тім руху, який від давна йде в цілім просвіченім світі задля справедливости межи людьми загалом, і межи жіноцтвом осібно. Анна й справді ще від 1876 р., на кождім поступі, горяче оступаєся за робітними людьми та за жіночою справою, і за се навіть чимало натерпілася, за що й понаписувала в "Громадськім Друзі" 1878 р. та в женевскій "Громаді" з 1881 р. В "Вінку" ж (на ст. 361—365) вона написала тілько невеличкий кусничок Зарібниця (Анна й сама зарібниця кравецка, то добре знає й житє міских робітниць.) Отже з єі розказу виходить, що міскій зарібниці ще гірше ніж селянці, бо селянки звичайно мають бодай де голову склонити, тай батьки йіх та чоловіки, хоть які звичайно для них лихі, а все таки перед чужими за ними оступаються, не дають йіх кривдити та обмовляти; міска ж зарібниця — вічна бурлачка: майстри чи майстриці загортають з йіх тяжкоі 12-до 14-годинноі на добу праці чималі гроші, робітниці ж бідують, і ніхто за ними не обстане (бо на роботу йдуть більше сироти), на виворот, особливо ті мущини, що доводять по містах дівчата до роспусти та ті жінки, що з ними тримають, самі обмовляють хотьби які чесні робітниці, що-ді живуть із роспусти, тай чіпаються йіх на вулиці, що й прійтися по тяжкій, сидячій праці, годі. Єдиний ще чесний ратунок для такоі зарібниці, коли йій лучиться віддатися за якого ремісника, та се тілько про око ратунок, бо за-мужем єі чекає нове лихо: ремісники по містах часто пропивають свій заробок, отже йіх жінки самі, своєю гіркою, денною й нічною працею, мусять годувати не тілько діти, а й чоловіків, котрі ще до того й збиткуються над ними. Через те така ремісницка жінка дуже скоро старієся, а "діти єі потому на таку саму дорогу сходять та плачуть такими самими сльозами". І то ще й для таких, середних робітниць по містах — небо супротів тих, що то на всякій ycлyзi. Зa тих уже й Бог забув.
Не забули в "Вінку" за робітні жінки й писательки з висшого стану. Овшім, деякі з них навіть далеко ліпше й скуснійше за них написали, ніж тамті дві, через те, що трохи більше вправлені в письменстві тай мали до того більше часу.
За людскість, на найперше місце з цілоі книжки ми поклали би невеличке та правдиве оповіданє Ольги Левіцкоі під назвою На чужині (ст. 106—112) Тут росказано за доньку досить маючих та шанованих родичів, Моравянку Розу, котру наш урльопник Іван заманив із Моравіі до свого села. З люби до него вона покинула своіх коханих родичів, тихцем, на неі впало за те йіх проклятє тай неслава межи людьми. Заставши у Йвана дома крайню бідність. Роза своєю гіркою працею, — зарібками в полі, в день, та пряденєм по ночах, — поправила Іваново господарство так, що небавом стала й нова хатчина. Та він, попсований у війску безробітним та свавільним житєм, не то що не помагав Розі, а й пропивав усю єі кервавицю, ще й бити єі став, а врешті зробив єі калікою, тай усе господарство записав перед смертю жидам, так що бідна Роза, каліка, опинилася по єго смерти на вулиці, без нічого і скоро з бідности та слабости й померла. Хоть вона могла би послужити навіть для наших селянок за взір чесноти, доброти та господарности, то селянки таки мали єі ні-за-що, і на єі похороні було лиш кілька жінок, тай з тих одна — певне така, що не варта й єі мизильного пальця, — кинула й на гріб єі каменем, словами: "То за гріхи, кумо, за гріхи (тілько терпіла), бо де ж то покинути родичів та піти світами!" А кілько ж то таких нещасних Роз наші несумлінні урльопники обциганюють перше дома, а потім заманюють до нас на горе та нужду?! Такі нещасні чужиниці селянство наше має за остатних, — певне, найбільше з темноти та замісти за своі дівки, — і через те й любовники таких чужиниць — просто для них кати. Вони дуже рідко й слюб беруть з ними, а про те д. Ольга Левіцка, хоть сама дівка та ще й попівна, таки обстала за одною такою. Се у нас не-аби-яка відвага...
Найкрасше та найсумнійше оповіданє з житя наших галицких селянок написала попівна Михаліна Рошкевичка під назвою Таку вже Бог долю судив (ст. 161 — 176). Тут розказана страшна доля Марійки Оленючки, Вірчаковоі невістки, в Лолині, коло Долини. Дівкою полюбила вона Адама Шуткового, і "так вони обоє любилися, що за таку любу ніхто й не чував." Що він гарний та добрий, а що вона: росла, красна, з великими, синіми та веселими очима. Та Адам не міг йій освідчитися, бо був аж пятий син у батька, і єму вже не ставало грунту. А Марійку тимчасом засватав богач на все село — Василь Бірчак. Вона ж відповіла сватам ув очи, що за него не піде. Та батько всилував. Силоміць повели єі до попа на протокол, і вона, з боязни перед батьком, що грізно дивився на неі, сказала, що добровільно йде за Василя. Потім сама того налякалася, що сказала, і постановила не піти до слюбу. Адам се взнав, але не старався підбивати єі до себе, готов був єі втратити — єму вже єі лиш жаль було, що так, бідна, бойіться батька (а було кого й боятися, бо батько єі все, бувало, бійкою та угрозою). Матери Марійка не мала, а мачоха за нею, звісно, не обстала. В угрозі вийшли Марійці й заповіди, угрозою вигнали єі проєкти на весілє, а йій все одно на думці — що не піде до слюбу. І справді, саме перед слюбом вона втекла в ліс, і там сі ледви найшли, тай "ведуть мою Марійку, приводять єі ні живу ні мертву, убирають єі, а вона стойіть як стовп"; поклали йій на голову вінець, тай повели до церкви. Марійка, як сказано, була сирота по мамі; сироті, як звісно, співають дома і по дорозі дуже жалібні сирітскі співанки, так, що княгиня від плачу просто заходиться. Але Марійці так було противно йти до слюбу, що при сирітских співанках йій і сльоза не капла з очей, хоть усі весільні плакали. Вийшов на ганок пан-отець тай питає сі, чи має добру та несилувану волю йти за Василя — і грізний батьків погляд всилував єі на місці сказати "маю"; зрештою, вона так страшно була всім тим утомлена, що йій здавалося, що то все йій сниться — і йіх повінчали. Та, вернувши домів, вона таки не схотіла навіть сісти за стіл із молодим, а як прийшлося йти до него, то втекла в хати і сховалася на яблінку. Розумієся, що по слюбі Марійка ще дужче полюбила Адама і стала з ним сходитися, не вважаючи ані на чоловіка, ані на людей. Далі, стала втікати від чоловіка та гуляти, а той єі бити та за волосє тягнути до дому. Марійка схоронилась була у батька, а Василь єго за те підпалив, Марійка-ді чула, що вони оба з своім батьком змовилися на те, донесла через свого батька, до суду, і єі чоловіка тай тестя арештовано, та по кількох місяцях випущено, бо не було доказу, чи що. Тоді чоловік Марійчин жалував тілько, чому й вона не згоріла. Панотець помирив йіх ніби якось, і вони знов стали жити разом. Та, яке то було йіх житє: тесть, теща й чоловік завше на неі бий-за-бий, хоть вона з Адамом уже й не сходилися, бо він хотя-не-хотя оженився в другім селі, чи то пристав на жінчин грунт. Марійка і бійку і все те терпіла спокійно, хіба що часом перед товаришкою своєю в дівоцтві, Фенною, пожалувалася, що "йiй ніколи, від коли свою нещасливу голову завила, не є лехко на серці, а все так тяжко-тяжко, якби йій камінь до серця присилив". Нарешті, з ceгo великого горя, з біди та тяжкоі праці вона захорувала смертельно. В слабости єі ніхто не доглянув, часом навіть водиці була жадна, а чоловік ще й допікав йій, чому вже раз не вмирає? Bсi люде в селі були певні, що Марійка от-от умре, а коли справді по єі многострадальній душі ударив дзвін, то люде в салі таки єі пожалували в серці: майже кожде зітхнуло глибоко, підоймаючи очи до неба і шепчучи в глубини душі: о "Богочку! о Таточку!" По малу прийшла черга і на виновників єі горя. У вечір, над єі сумним та страшним трупом, першому єі батькови стало кроітися серце, так що не міг видержати, і скоро пішов до дому. Єі ж чоловікови, Василеви, ще того вечера було байдуже, він скоро пішов на під спати, а коли в хаті, коло трупа, лишилися тілько жінки та дівки і, очивидячки, ще не знали добре, на чий бік стати, то Фенна, по тамошному звичаю, йім се все за небіжку й росказала, і так, щиро небіжку жалуючи, відвернула других від обмови тай помирила йіх із небіжкою, що, — по єі словам, і так уже певно "відбула всю свою покуту верх землі святоі". На самий остаток лишився ще тілько чоловік небіжки. Він ще рано на другий день, був немов закаменілий до небіжки, бо війшовши до хати, сказав ще єі трупови: "Чи спиш, Марійко? А встань но, встань, та глипни на Адама, та моргни на него". Та, нехотячи доконала й єго сирота небіжчина дитина, обізвавшися: "Тату, бий маму! най мяма взе встає! " Василь засміявся, але й єму самому якийсь холод перейшов по тілі.
Ми вмисне докладнійше росповіли сю історію, бо вона найправдивійша (найреальнійша) і своєю правдою найстрашнійша з усeгo, що надруковано в "Вінку". Рошкевичка в загалі нічого не видумує, вона просто списує з натури. Усі єі дієві особи — живісінькі, вона навіть імя нікому не зміняє (ми напр. самі знаємо Фенну, котра нам, мимохідь сказавши, 1876 р. горяче проказала чимало народних пісень про гірку жіночу долю2). З Рошкевички при більшій освіті та при знайомстві в европейскими письменствами, могла би вийти найправдивійша руско-украйінска писателька3) Вона дуже добре знає наше мужицке житє, особливо жіноче, в Долиночких сторонах, навколо Лозина, де єі батько був попом, і дуже щиро жила з селянками. Тепер вона сирота. Додамо, що тут же надруковано й друге єі оповіданє з мужицкого житя — Теща (ст. 396-404), де, так само правдиво, показана кривда бідноі тещі-вдовиці від затя, котрому, вона з дуру зависала все своє господарство. І ніхто йій на єі кривду не порадив: ані люде, ані війт, ані піп, ані навіть суд.
Так само щиро і майже так само правдиво написала віршами Кліментія Попович оповіданє Звичайна історія (ст. 112-120). Тут росказана гірка доля дівчини Ярини, котроі нареченого, Василя, взяли до війска. Ярина йде в найми до Василевоі матери і, щоби єі, бідну та немічну, вдержати, мусить іти служити до двора. Та там єі вчепився пан (бо гарна була), і заваготівши від него, Ярина втікає з двора і заробляє тілько межи бідними людьми. Страшно було Ярині й погадати за Василя, а ще тяжше стало Василеви, коли вернувши з війска, дізнався про все. Зразу думав він убити за те пана і Ярину відіпхнути від себе, та мати єго від ceгo відмовляє, і він прощає панові тай Ярині, котру щиро до себе пригортає. Одружилися вони, та не чуються щасливі:
"Бо між ними наче камінь панская дитина
Годі камінь полюбити щиро, без облуди,
Годі єго й відорвати, бо приріс до груди!"
З великоі туги Василь роспиваєся і, по пяному, бє жінку. Тверезому, єму стає за се сором, він тим гризеся і знову шукає відради — в горівці. А тимчасом, виновник йіх нещастя, пан, ще й глумиться над ними, і каже якось при ситім обіді свойій жінці, — видно, ліпшій, ніж сам:
"І ти кажеш: хлопи люде! Ні, моя кохана!
От бач в день пє, в ніч жінку бє до самого рана.
Де ту, прошу, гідність людська? Ах, мені вже збридло
Все товчи: нема душі в них! Хлоп то тілько бидло!"
Сими словами, по нашому, й треба було закінчити. Се віршоване оповіданє повинно бути любе нашим жінкам, бо написано способом нашого найславнійшого писателя, Шевченка, що в своіх творах також дуже горяче оступався за жіноцтвом, особливо за робітним. Кліментія П. написала в "Вінку" ще один віршик Де Бог мій (ст. 395-396), з котрого видно, що в справах віри дійшла до найвисших думок, до яких тілько люде можуть дійти в сій справі. У неі Бог — то живуща сила світа, і небо вона зводить на землю, і бачить єго в новім, справедливім та братолюбнім житю. К. Поповичка — донька сільского учителя, і сама учителює на селі.
За "Звичайною історією" Поповички ми поклали би оповіданє Єрини *** Пісок! Пісок! (ст. 209-216), де росказано за одного з найбіднійших хлопчиків у Львові, що розносять по каменицях пісок до підлоги, і з того живуть. Росказано від самого початку єго нещасного житя аж до тоі хвилі, коли єго сторож находить на подвірю, замерзлого. Єрина *** написала тут ще одну річ наукову — Родинна неволя жінок в піснях та обрядах весільних (ст. 144-159), де натякнено на давну незавидну долю жіночу в родині, у нас і де инде, тай наведено до того дещо з наших простонародних весільних співанок, по-найбільше вже друкованих де инде. Та ся річ дуже неповна.
З Галичанок ще Олеся Бажанска (тепер Озаркевичка), попівна, написала оповіданє за робітних людей — Кіндрат (ст. 120-144). Написано воно дуже горяче й живо, мова народна гарна, тілько що милі майже все говорять і діють так, якби панна та панич. Загалом сказавши, се оповіданє найненатуральнійше з усего, що надруковано в "Вінку". Та, по живости бесіди й почутя, можна надіятися, що Бажанска-Озаркевичка зможе вийти з ceгo всего, коли тілько перейде правдиву (реальну) письменску школу та стане брати житє так, як воно справді йде в кождім стані.
З Украйінок прехороше оповіданє з житя руского селянства написала Ганна Барвінок під назвою Перемогла (ст 25-56) Ганна Барвінок уже старша писателька; знає дуже добре руский чи украйінский народ у Росіі тай єго мову, і написала вже чимало таких оповідань. В "Перемогла", вона росказує за одну дівку, Харитину, що, раз полюбивши бідного урльопника чи по тамошному, москаля, Павла, лишила ся єму вірна до останку, і з для того все витерпіла: і гнів родичів, що не схотіла йти за богатших, і людску осуду, що-ді матиме від Павла дитину перед слюбом4), і тяжку працю в чужих сторонах, куди мусіла втечи від людей ба й від родичів, чекаючи на Павла з війска. Вернувши на третім році домів, вона заробленими грішми та працею, підносить підупале господарство, ставить на ноги немічного батька (мати з горя перед тим умерла.) Знову сватають єі богачі, та вона воліє чекати свого бідного Пaвла, хоть уже дале й сама трятить надію, що він верне з війска та буде єі. Та, не так то вона любить, як другі. "Нехай, — каже, — буде й не мій; нехай до віку не побачу єго, аби я знала, що він живий, здоровий. Прогледівши батькових старощів, пійду в черниці, замуруюсь по шию, не йістиму, не питиму, все Бога за єго щастя молитиму". Знов люде від неі бокують, знов єі обмовляють та дорікають тим, що лишиться старою дівкою, пускають навіть чутку, що Павло вертає домів жонатий. Препишно розказує тут авторка, які пекельні муки видержує Харитина тоі неділі в церкві, особливо, коли справді бачить там Павла, і переконана, що він певне з жінкою-панею, а таки на него не нарікає, таки єго любить. Коли се, вернувши з церкви домів, дізнаєся вона від батька, що був Павло, що приніс йій богаті дарунки і в вечір пришле сватів! Засияла з радости бідна Харитина. Отже таки поставила на своім, таки все перемогла! Тай варта ж вона своєі побіди, свого щастя, бо що гарна, а що робітна та людяна. Піддержала єі в горю велика сила в людскім житю, висшa від богацтва — любов та чиста совість, переконанє про правоту свого діла. Любов Харитини справді велична: вона, мов те чарівне світло, освічує і єі власне непроглядне житє, робить єі щасливою і про людске око все веселою, і падає на всіх, до кого тілько наближуєся тай підносить йіх до неі, немов соняшники до сонця. Вона се бачить, чує, та не то не дуєся перед своіми любовниками, не робить йіх своіми невільниками, як то звичайно буває між дівчатами, особливо з висшого стану, а повертає те йіх чутє на добро — підносить єго до людскости, так самісінько, як би се була високовчена і високолюдска женщина, які тепер тілько що проявляються на світі. А таких Харитин межи нашими простими людьми на Украйіні чимало. Якже ж би то вони піднялися вгору, якби тим так просвіта, чи то воля до просвіти та до всякого поступу! Tа дарма... Наші сільскі дівчата певне полюблять Харитину як рідну сестру, бо се справді людина. Одна тілько у неі хиба — що трохи забобонна: вона йде до ворожки, щоби йій поворожила за Павла: здригаєся від совиного голосу на даху, хоть ні в чім не чуєся; вірить, що жиди можуть притягнути чоловіка до пянства, коли тілько дістануть з єго голови волосок та припечуть єго на вогневи, і таке инше. Та, то не одна така Харитина — наші люде ще скрізь забобонні. Декого знову може разити, в оповіданю Ганни Барвінок найбільше те, що Павло, ба й сама Харитина тай єі батько мають свого царя за земного бога. Але ж, у непросвічених людей, инакше й годі тим більше, що Павло росийский вояк та ще й старший, то й мусить виносити свого царя, як знов инші вояки виносять свойіх найстарших. Зрештою не треба забувати, що власне се й підносить самого Павла в людскости: він був вахмістром, говорив на війні з самим своім земним богом-царем, що власною рукою припняв єму на груди хрестик за хоробрість і велів єму видати 500 рублів, так що Павло зробився, як на наших людей, великим паном і богачем — а він таки не відцуруєся тоі, котру полюбив бідним — простоі сільскоі дівчини, ба, вернувши задля неі з війска, виразно йій каже: "Коли б цар давав мені з під своєі поли князівну, або й королівну, то й вони не були б мені рівня з тобою". Справді, навіть дуже богато, дуже по людски сказано від вояка, та ще й старшого, та ще й любимця свого земного бога! Не відцурався Павло й Харитиного батьки ані загалом простих людей, як то звичайно роблять вояки-старші. Одно тілько, що не хотів з ними нити та марнувати в корчмі свого добра. Про людскість йіх обох з Харитиною свідчить ще й те, що приняли на своє господарство бідного наймита, що полюбивши колись Харитину, прийшов до неі з далекоі сторони, бо не міг без неі жити і був рад йій посвятити все своє житє, хоть, розумієся; і в голову єму не прийшло нічого грішного. На таке, звісно, треба великоі чесности не лиш у наймита, а й у самоі Харитини, і великоі вирозумілости й людскости у Павла. У всіх трьох вони й є. А се все дуже рідко лучаєся навіть серед "просвічених" людей...
Ганна Барвінок написала в "Вінку" ще одно оповіданє — Жіноче бідуванє (ст. 367-373), де росказано за одну жінку, як бідує за першим чоловіком-пяницею а за другим-старим. На старість і син йій не хоче помагати, і так вона бідує, що рада би вже й умерти, та "до неба високо, а до землі глибоко". Та се Ганнино оповіданє далеко гірше від першого, хоть і єго вона мала записати від людей, мабуть таки від тоі самоі жінки.
Нарешті, Украйінка родом, жінка нашого писателя, Івана Франка, Ольга Франко написала дуже цікаво про Карпатских Бойків та йіх родинне житє (ст. 217-230), де росказано за господарованє Бойків, а далі вказано на те, що там межи ними декуди й доси не діляться грунтом і не відокремлюються, тілько живуть і працюють разом, нераз навіть по кілька родин у купі, хоть, звісно, на тім не богато виграють молодші члени роду, особливо жінки, бо се ще старосвіцка спілка, де верх мають батьки та старші мущини в роді. Завважаємо, що се єдина наукова річ, написана Украйінкою.
От тілько й усего за самих наших робітних людей. Коли взяти сюда й Кіндрата Бажанскоі, то все се займе тілько одну третину всеі книжки. Правда, за робітних людей нераз ізгадано і в інших працях, що в "Вінку", — бо єго плели самі прихильні до робітних людей жінки, — тілько ж далі росказано головно за наших і не-наших людей з висших станів.
Найбільше оповідянє з житя людей висшого стану на Украйіні написала учена Украйінка, Олена Пчілка, під назвою Товаришки (ст. 231-359). Се оповіданє займає другу третину всеі книжки, і росказано в нім головно за житє одноі Украйінки. Любки, що вивчилася за границею на доктора. Сама справа дуже принадна, в оповіданні практично показано, що жінки спосібні і до найвисшоі науки тай практики, навіть такоі тяжкоі, як лікарска; показано безграничне Любчино чоловіколюбство, що помогає бідним людім у слабости; виведено чимало цікавих осіб і в загалі видно писательский талант. Але на міру того таланту, само оповіданє дуже необроблене: воно йде дуже довго та млаво, не сагаючи в глубінь людскоі душі ані громадского житя, словом — не зібрано в нім людске житє, як непричком у склі сонішне промінє. А без сего, чи то без іскусности, без порядного обробленя, ніякий письменский твір не зробить межи людьми того, що би зробити міг. Нарешті в "Товаришках" головна особа, Любка, чуєся Украйінкою, а тимчасом в ті часи, коли се мало діятися, т. є. коло 1860 р. а то ще й далеко пізнійше, студентки росийскі до украйінства загалом ще й не признавалися. Значить, оповіданє невірне в самім головнім.
Як раз не по такому написано оповіданє Галичанки, попівни Сидори Навроцкоі (тепер Палієвоі) під назвою Попався в сіть (ст. 418-455). Росказано в нім, як у одного попа зловили жениха для єго доньки Герміни, Степана, що й не думав із нею женитися, тілько що случайно попав до них до дому і старався Герміну просвітити. Зрештою, він любив іншу попадянку, Гермінину сусіду, Наталку. Свати загрозили єму, що, бувши в тім домі і знавшися з Герміною, мусить женитися з нею, бо після того ні-один піп не посміє за него віддати своєі доньки — і Стефан ледви виривався з того дому, тай йіде до Львова і висвячуєся без жінки. В оповіданю сказано, що так у тих сторонах, з котрих воно писано, богато ловлять женихів і "добре на тім виходять". Головно в оповіданю показано, що власне всі паничики-семінаристи, тай світскі, котрих знала або за котрих чула Наталка — школярами богато балакають за простий народ та за єго добро, але потім, для грошей чи чого, покидають своі думки, ба навіть стають ворогами народу. На кілько ж висше від таких вітрогонів стойіть Наталка — після Пчілчиноі Любки в загалі найлюбійша світла дівчина в цілій книжці, хоть, на лихо, не кінчила висших шкіл! Вона братаєся з селянками, учить йіх письма та всякоі роботи, лічить селян хоть зілєм, закладає в своім селі читальню і щиро нею займаєся, хоть за те та за єі розум і правдолюбство, не-робітні Русини єі всяко обмовляють. Та се все йій байдуже. Вона не падає духом навіть після того, як розчаровуєся на деяких паничиках, що то колись так гарно говорили за народ. Ба, вона, бачивши Степанові хиби — брак сталого характеру, думала єго піддержати в любі та праці для народу, якби була єго жінкою. Таких панночок у нас іде дуже-дуже мало.
Оповіданє Навроцкоі іде так живо, якби діялося; вона бере житє так, як воно справді йде, і через те у неі само собою виходить не одно таке, що навіть тяжко назвати по імю. От напр. який вірний, хоть і який лячний сумогляд, що відограєся між Наталкою і Степаном: вони майже від першоі хвилі любляться, сходяться в думках і чують, що одно без одного жити не може, а Степан навіть не знає, що Наталка єго любить, ані Наталка не знає, що він любить єі! Загалом сказавши, оповіданє Навроцкоі іде найспосібнійше, найживійше і найнатуральнійше з усіх оповідань у "Першім Вінку", і був би великий жаль, якби вона за мужем покинула таке писати. Незвичайний у неі дар підхоплювати людске житє.
Та безперечно найперше місце в книжці займають праці П. Кобринскоі, доньки посла до Ради державноі, о. Івана Озаркевича, вдовиці по попові. Кобринска взялася писати аж після смерти свого мужа, 1882 р., і першу написала повістку Пані Шумінска, що й надрукована в "Першім Вінку" на ст. 177-1955). Тут ніби сама Шумінска, стара попадя, розказує над панчохами, як то все в єі житю вийшло не так, як собі була наперед уложила. Йій здавалося, що понад попівский стан нема й не повинно бути нічого, а тимчасом уже єі найстарша донька не схотіла піддатися за богатого поповича, а одружилася з мужицким сином, і то з люби (Шумінска пішла була за-муж, не любивши свого чоловіка.) Далі старший син Шумінскоі не схотів бути попом, а пішов на учителя, хоть на перед знав, що буде бідувати. Молодша донька Шумінскоі також не злюбила попівского стану, ще й стала читати світскі книжки; молодший син пішов на урядника, а ще гірше, що не вірив у Бога, а натомість став говорити такі страшні для Шумінскоі слова, як: народ, рівність, воля й таке инше. Та просто грім упав на Шумінску через онучку Галю, котра якось то ні сіло ні пало заявила бабці, що мусить іти до більших шкіл, учитися на учительку, щоби самій заробляти на хліб. Шумінска аж крикнула на неі з дива, так була здавна навикла до готового печеного й вареного в попівстві; тим то йій не могло поміститися в голові, що й попадянка повинна сама на себе заробляти. Одним словом — навкруги пані Шумінскоі, — як і навкруги більшости нашого попівства, — усе повалилося, повіяло іншим духом, наставав якийсь новий лад, котрого Шумінска, як і подібні йій старші попаді, ніяк не могла зрозуміти. В сім оповіданю Кобринскоі в загалі повно готових образів; воно й оброблено добре, видно, що над ним довше працювала.
Далеко слабше друге єі оповіданє Пан судія (ст. 375-395), хоть і се справа дуже цікава. Розказано тут за одного з таких Русинів-урядників судових, що то довго борються та вступаються за народом, але врешті, задля родини, таки пускаються на слизьку дорогу: живуть людскою кривдою, а потім уже тілько в ряди-годи згадують, що колись думали тай поступали чеснійше. Таких Русинів серед нашоі світскоі інтелігенціі чимало.
Та, в "Першім Вінку" сила Кобринскоі не в отсих оповіданях, а в наукових річах за жіноцтво. Вона йіх написала аж пять. Найцікавійша з тих річей Руське жіноцтво в Галичині в наших часах (ст. 68-102.) Тут зараз на початку не забуто й за наші селянки; росказано, як вони декуди господарюють, при чім додано, що долами наші селянки навіть більше працюють, ніж чоловіки та парубки. А про те наше робітне жіноцтво по селах і місточках, не має пошановку від чоловіків та парубків. Селяне часто не вважають навіть на жіноче право до маєтку, вигонять удовині з грунту; над жіноцтвом старшують і батьки, і чоловіки, і старші брати, і навіть старші сини, над мамами. До відданя доньки часто силують бійкою, чоловіки обходяться зо своіми жінками грубо, бють йіх та ще й думають, що так повинно бути. Доля наших селянок тим тяжше, що вони темні і селяне загалом переконані, що ді жіноцтву й не треба науки!
Після сего, Кобринска обширно розказує про незавидну долю галицких попадянок: як вони давнійше дома господарювали, як потім училися по польски та відверталися від наших простих людей до польского панства; як самі "світлі" Русини не позволяли йіх хапатися висшоі науки та красше обходитися з простим народом, а казали йім сидіти в покоях, одягатися гарно та всяко приподоблятися мущинам, чи то йім ві всім підлягати; як незабаром Украйінці пхнули світлих Русинів галицких до простого народу, і як за ними й жіноцтво наше стало признаватися до Русинів, а врешті як руска інтелігенція в Галичині чи то попівство стало заводити для свого жіноцтва власні школи й заклади під доглядом руских монахинь та епіскопів — щоби відтягнути наше жіноцтво від польского панства та латинского попівства. Та хоть так нарешті й дбаєся у нас трохи за жіночу просвіту, то таки світлі Русини загалом іще не шанують такоі Русинки, що трохи більше вчена, бо, кажуть, що-ді така не може бути доброю жінкою, матерію, господинею. Через те світлі Русини женяться звичайно з темними, та податливими Русинками, а ні то з Польками або й Німками. Се ж велика кривда для Русинок, бо й так наші поповичі та паничі тягнуть на науку з дому остатнє, ізза чого йіх мами та сестри не тілько що дома терплять, а й не можуть нічого путнього вивчитися і потім, після смерти голови родини, лишаються і без гроша і без ніякого зарібку в руках. Зрештою, наші попаді та попадянки і так загалом не беруться за годі до якогось зарібку, через що потім, осиротівши, страшенно бідують, бо запомоги не дістають і по 5 р. у місяць, а того навіть на селі за мало6).
За тим Кобринска розказує про тих немногих Русинок, що вже мають у руках який-такий заробок. Найбільше йіх є учительками по селах, є трохи й при почтах та телеграфах; инші знову від давна грають у руских театрах, і з того живуть. Аж від недавна деякі стали братися трохи до купецтва — закладати склепики то-що. Та то все без висших шкіл. Нa всю австрийско-угорску Русь доси тілько одній Софіі Окуневскій довелося здати ві Львові гімназіяльну матуру та вийіхати до найвисшоі школи, за границю, до Швайцаріі, вчитися на доктора, — бо у нас дівчат до високих шкіл не приймають. Та Окуневска має відки вчитися. Єі батько — рідний брат матери Кобринскоі — богатий (він є доктором у Довгополі, на Буковині). Сподіватися можна, що ся єдина у нас Русинка з найвисшою наукою, в свій час добре послужить рускій, а особливо жіночій-рускій справі в Галичині чи на Буковині. Доси загал наших "світлих" Русинок, як мало міг зробити для себе, так ще менше зробив що для Руси-Украйіни. Кобринска виписала майже все, що де яка Русинка зробила для громади. Того всего дуже а дуже мало, і воно майже все дуже слабе. Тілько деякі світлі Русинки з новійшими громадскими думками, займаються по селах і народною просвітою, закладають читальні, піддержують йіх, зичать селянам і селянкам книжочки, учать селянок читати та писати, декуди й роботи ручноі. Та такі Русинки можна почислити на пальцях.
Доля нашого "світлого" жіноцтва в Галичині тим незавиднійша, що між ними нема ладу. На всю Галичину, доси вони згуртувалися були трохи тілько в два товариства — Общество русскихъ Дамъ у Львові та Товариство руских жінок у Станіславові. Перше основано ще 1878 р. Воно зразу мало тілько прикрашувати церкви та бути на всяких церковних нарадах, і вже сама назва того першого товариства показує, що члени єго мають себе за щось висшого, панского, далекого від робітного руского жіноцтва. А таки товариство се скоро покинуло свою першу ціль і взялося до чогось кориснійшого для людей: члени товариства стали складатися та піддержувати тим по кілька бідних руских дівчат, що ходять до школи.
До товариства руских жінок у Станіславові дала принуку сама Кобринска, 1884 р., про що й написала в "Першім Вінку" (ст. 457—463). Станіславівске жіноче товариство зразу дуже гарно заповідалося; єго щиро привитали навіть поступовці в Росіі, а найліпший знавець історіі руско-украійнского жіноцтва, присвятив єму свою многоважну працю "Про шлюб на Руси-Украйіні в 15-тім і 16-тім столітю"7) з котроі документно видно, що в ті віки наше жіноцтво на Украйіні було зовсім вільне і в подружю, на котре у нас тоді брали слюб світский (цівільний) і в справі власного маєтку. Тодішний цівільний закон на Украйіні давав жінкам нашим повне право росходитися з чоловіками, коли би показалося, що вони до себе не підходять, і віддаватися на-ново за інших, так само як і чоловікам женитися з іншими. А про те тоді наші жінки більше любили своіх чоловіків, по крайній мірі далеко менче йіх покидали, ніж тепер, тай ті, що покидали, росходилися з чоловіками зовсім по людски і далі обопільно шанувалися, яко люде, чого тепер зовсім не буває. Присвята такоі праці про наше давнішнє жіноцтво на Украйіні, молодому жіночому станіславівскому товариству — була глубоко обдумана. Зразу можна було бути певним, що така почесть піднесе духа нашого жіноцтва в Галичині та що станіславівске товариство поверне долю нашого теперішного жіноцтва на нові дороги. Зpaзу воно так і показувалося, та незабаром вийшло зовсім не те. По думці Кобринскоі, станіславівске товариство мало за зложені гроші купувати добрі та правдиві книжки для своіх членів щоби бодай так просвічалися та підносилися тай розносили серед загалу нашого жіноцтва з висшого стану більше людскі, більше поступові думки, особливо в справі письменства. Тілько ж більшість жіноцтва, зібраного в станіславівскім товаристві, сему спротивилася. Вони хотіли тілько запомагати бідні дівчата, як і львівске товариство. Коли ж знову Кобринска сему спротивилася то товаришки, немов на злість йій, скінчили тим, що за товарискі гроші купили для наставшого власне тоді в Станіславові першого руского епископа, Пелеша, золоту чашу і після сего товариство зовсім розбилося. А жаль великий, бо, по нашому, власне почавши тим, що на перший раз могла порозуміти велика більшість товаришок, то є тим, чим тепер займаєся львівске Общество русскихъ дамъ, станіславівске товариство могло колись дійти й до того, чого бажала Кобринска і звязати одно з одним — бо прихильність до своіх біднійших сестер чейже не противна власній просвіті? Дуже сумно тілько те, що більшість членів станіславівского жіночого товариства дуже спротивилася новим думкам Кобринскоі, що ведуть до нового ладу, бо тим самим ті жінки стають у дорозі власній красшій долі...
Нарешті, в двох остатних річах — Замужна жінка середноі верстви (ст. 406—416) і Про рух жіночий в новійших часах (ст. 5-23), Кобринска сягає й глубше в жіночу справу. Вона слушно не стає з нашими мущинами до сварки за те, чи жінки та дівки — люде; чи у них менше мозку ніж у мущин, і чи вони спосібні, чи неспосібні до всякоі тоі науки та праці, що й мущини?? Кобринска ставить у нас жіночу справу практично. Вона виказує, що й серед рускоі інтелігенціі жіноцтво звисло тілько на батьківский та чоловічий заробок, котрого не стає на прожиток родини. Через те й Русинів чим раз менше жениться. Та, навіть хотьби й усі поженилися то таки ще богато лишиться дівок, бо й у нас, як і на цілім світі, — жіноцтва більше, ніж мущин. Не виходять же за-муж власне найбіднійші і звичайно найрозумнійші "світлі" Русинки. Отже ті всі, що неодружені та не мають притулку коло родини, мусять або вмирати з голоду або йти на роспусту, що як той червак скрізь точить людску громаду. Для прикладу Русинкам Кобринска вказує, що в других, просвіченійших краях само жіноцтво по містах давно вже почуло своє безвихідне горе і, при помочи деяких учених мущин та чоловіколюбців, громадно кинулося до всякого ремісла та до науки. За границею жінки, як де то добилися і до найвисших шкіл та служби громадкоі: поробилися докторами, урядниками, вченими, писателями, послами і в загалі майже всім тим, що й мущини. І показалося, що так само добре з усім справляються як мущини, ба нераз навіть йіх переходять, дарма, що більшість таких жінок замужна і має ще й дома богато роботи, а котрого, мимохідь сказавши, справляєся скорше і практичнійше, ніж переважна більшість тих замужних жінок "висших станів", що йіх батьки та чоловіки так ревно держать з-далека від усякоі науки тай громадскоі служби. Кобринска докладно вичислює й жіночі товариства в других краях, що собі до всякого заробку та до всякоі науки самі помагають — і від того тим лячнійше відбиває наша жіноча мізерія. Мізерія та, для просвіченого та чесного Русина тим прикрійша що чейже ж і у нашого жіноцтва таке саме тіло і така сама душа, що й у жіноцтва на заході Европи...
В загалі треба сказати, що з усіх австрийско-угорских Русинок, Кобринска очивидячки найбільше знає за жіночу справу, тай доси для неі таки найбільше й зробила. Вона задумала й "Перший Вінок", увела єгo в нашу громаду Передним словом (ст. 1-13), прояснила бодай трохи долю галицко-руского жіноцтва і перша яснійше вказала, до чого би єму йти. І в цілім "Вінку" праці Кобринскоі ведуть перед у думках за жіночу справу, і дають так толк усій книжці. Отим то й шкода велика, що більша половина тих праць, і то власне найважнійших для жіночоі справи, написана найнезрозумілійше на всю книжку. Мова Кобринскоі в наукових річах дуже тяжка, іде вона на чужий, головно польский лад, богато і в ній чужих, незрозумілих слів тай оборотів, через котрі маловченому тяжко дібратися до суті річи.8) Тимчасом, де як де, а у нас за жіночу справу треба би писати як найзрозумілійше, бо й тут наша сила таки в робітнім жіноцтві, а зрештою й наші Русинки з висшого стану загалом ще малописьменні. Тим то й не слід було, по нашому, й иншим писателькам набивати своі писаня чужими, незрозумілими словами. От, хотьби й назва книжки — Альманах: чи жіноцтво наше загалом ізрозуміє, що воно таке, особливо, коли зважити, що та ж книжка названа "Перший Вінок" а в передмові Кобринска каже про неі: "так лети ж, наш соколику"?!! Та се в працях Кобринскоі тай инших не така то вже хиба, котру би на далі годі було направити.
В додатку до оцінки правдивоі ваги "Першого Вінка", вкажемо ще й на те, — на що вказує й сама Кобринска — що в сій книжці Галичанки та Украйінки вперше стали до спільноі праці. В головнім та йіх працях дише одним горячим духом, іде до одного — до того, щоби жіноцтво наше, по всій Руси Украйіні, єдналося та добивалося так красшоі долі. Та, зрештою, в "Першім Вінку" Галичанки та Украйінки виходять не однако. Всіх наших дівчат та жінок попрацювало над "Вінком" 17, та с того аж 11 Галичанок, а тілько 6 Украйінок, хоть на Украйіні Русинів майже 7 рази більше, ніж у Галичині. Всіх штук писаних, поміщено в книжці 49, з того Галичанки зложили 32, Украйінки тілько 17. Найбільше зложили Украйінки віршів, бо аж 12, а тілько 3 оповіданя та одну наукову річ. Галичанки, правда, також чимало зложили віршів, бо аж 15, але за те написали 8 оповідань і аж 9 наукових та народописних річей. Велико росходяться Галичанки та Украйінки і в віршах. Окрім Олени Пчілки, у котроі нема поетичного таланту, та Людміли Старицкоі — майже всі инші украйінскі вірші написані прехорошою народною мовою тай дуже плавно. Правдивий поетичний талант видно особливо в деяких віршах Дніпровоі Чайки та Лесі Украйінки. Тимчасом, навіть у найліпших галицких поеток — у Юліі Шнайдер (Уляни Кравченко, тепер Німентовскоі) тай у Поповички — вірші йдуть уже не так плавно, тай мова йіх віршів далеко гірша. Натомість і в віршах ті Галичанки переважують Украйінок тим, що вже зачіпають власне самі громадскі, суспільні справи, коли тимчасом найвисша думка в украйінских віршах у "Вінку" ще тілько тота, щоби признаватися до Русинів чи Украйінців. І не диво, бо в Галичині вже власне всі наші жінки й дівчата з висшого стану признаються до Русинів, а то й чуються Русинками; черезте передовим Галичанкам ніщо вже так на сю справу натискати, отже вони вже ступили далі: стараються показати, якими Русинками бути, або радше — чим і як наше жіноцтво повинно служити руско-укрaйінскій справі? На таке, як звісно, ще більшу вагу кладуть поступові Галичане, котрі не менше других чуються Русинами-Украйінцями, тілько ж, що по йіхньому, самого такого почутя ще за мало, тим то вони й стараються заставити те почутє у всіх Русинів до справ суспільних на руско-украйінскім полі, до служби простому народови і тим що найкрасшого можна вибрати з історіі й теперішного житя руско-украйінского народу, і ще більше тим, що найліпшого, найпоступовійшого у просвіченійших народів, на заході Европи та в Америці, щоби тим способом розвити руско-украйінску народність до людей. Нa виворот, на Украйіні наших жінок та дівчат висших станів доси загортає Московщина: там вони і доси загалом чуються Росіянками (Москаликами.) Правда, що між Росіянками вже здавна чимало є світлих жінок та дівчат, що роблять честь усему своєму родови жіноцтву, ба й усему світові — дуже горяче прихильних простому, робітному народови тай волі, і за се вони в Росіі чимало терпіли і терплять. Та, у таких Росіянок на Украйіні власне тота хиба, що, не чуючись Украйінками, не знаючи навіть руско-украйінскоі мови, вони не можуть, як слід, наблизитися до украйінских робітних людей та прикласти до йіх житя своі світлі та чоловіколюбні думки. На Украйіні ще тілько денекотрі жінки та дівчата почуваються до Русинів, і то ще дуже слабо. Та власне у таких Украйінок громадске почутє далеко слабше ніж у названих Росіянок, і навіть — як бачилисмо й на віршах у "Вінку" — слабше, ніж у поступовійших Галичанок. Та, з початку ішакше може й годі, а далі, почутє украйінске у наших Украйінок і Росіянок на Украйіні певне зійдеся або крайнє зільлєся з почутєм поступово (прогресивно)-громадским, поступово-суспільним, як і у передових Галичанок.
Отсе росповіли ми що найголовнійше з тоі нашоі першоі жіночоі книжки і сям-там пододавали від себе деякі уваги, для розсвіченя нашоі жіночоі справи. Розумієся, що самоі нашоі росповіди про "Перший Вінок" за мало, і що кожда наша заміжнійша жінка і дівка повинна собі купити саму книжку тим більше, що гроші з єі росподажі призначені на инші подібні виданя для нашого жіноцтва.
Вже й з того, що в самім "Вінку" росказано про такі наші жінки й дівчата, у котрих ще нема ніякісінькоі думки про жіночу справу — про наші селянки, видно, що й серед них уже підіймаєся сила супереки з своім незавидним станом, і що вони сяк так стараються самі зарадити лихови, при чім одні падуть, як Рошкевиччина Марійка, та за те другі "перемагають", як Харитина. Ніщо й казати, що все наше робітне жіноцтво по селах чинить дуже гарно справлений грунт для проповіді людских думок про переміну жіночого житя: нагадаємо хоть наші жіночі пісні — загалом найкрасші, найніжнійші з наших простонародних пісень, — пісні, в котрих наші жінки й дівчата, чи раз то і чи від тепер, виповідали своє горе тай виступали протів несправедливих для них порядків. Виступали вони протів них і на ділі, тілько що то все було без провідних думок. Від не давна появились у нас, на Украйіні, а далі і в Галичині тай на Буковині і серед робітниць, і серед не робітних, такі жінки, що вже дуже ясно бачать хиби теперішного ладу для жіноцтва, як і для робітних людей загалом. Частину таких жінок та дівчат звели до купи Кобринска та Пчілка, для праці в "Першім Вінку". Праця, як на початок, випала дуже славно і, можна сказати, поклала підвалину до красшоі жіночоі долі у нас тим, що се перше більше почутє своеі кривди і перша принука до єдности супротів тоі кривди. Аби тілько се почутє огорнуло помалу все наше жіноцтво, а, найперше, аби ті жінки й дівчата, що вже як-небудь розуміють свою кривду, не то не розбігалися, як от члени станіславівского жіночого товариства, а чим раз більше горнулися до купи без огляду на особисті врази, чи що. Такими огнищами, навколо котрих могло би скупитися все наше більше тямуще жіноцтво, справді найскорше можуть бути видавництва, подібні до "Вінка", та при тім світлим Русинкам не то що не слід відриватися від Русинок робітних, а на виворот, власне йіх треба піднимати та пригортати до себе. Сим тілько й побідите!
1) Добродій Г. Ц. дуже захвалює нашим жінкам "Вінок" і уже годиться на те, що бодай тих дівчат, що не виходять за-муж, треба допустити до всіх тих зарібків і до тоі науки, що й мущин. Тим більший жаль, що сей свій допуст і ту захвалу сам власне касує своіми дальшими увагами та нечемними виступами протів нелюбих єму авторок чи протів того, що вони пописали, при чім або перекручує те, що написано, або просто не розуміє того, про що пише. Жаль нам також, що д. Г. Ц. таки не вдержався від доносу на тих, що перші серед галицких Русинів порушили й жіночу справу. Та се вже з давна такий галицкий звичай, що навіть писателі звичайно не вміють боронити своєі справи инакше, як бризкаючи болотом на тих, що з ними в чім небудь не годяться.
2) Кілька з тих проказаних Фенною пісень д. Франко помістив у своій книжці "Жіноча недоля в піснях народних" 1884 р.
3) Як мало ще у нас навіть писателі успособлені до правди (реалізму) в письменстві, видно найкрасше з того, що над першим оповіданєм Рошкевички, поміщеним у "Громадськім Друзі" 1878 р. під назвою Кума з кумою (фотографія), посміялася тодішня "Правда", під редакцією небіжчика В. Барвінского, з сего самого оповіданя єі. Таку вже Бог долю судив, не хотіли 1885 р. надрукувати в "Зорі", кажучи, що се "занадто велика хлопістика, з котрою й так би вже пора покінчити в нашім письменстві!" Коли ж то оповіданє було надруковано в "Першім Вінку", то сама "Зоря" єго росхвалила, в оцінці д. Г. Ц. Та за се треба подякувати тілько тодішному редакторови "Зорі" д. Григ. Цеглинскому, що яко ліпший писатель іде вже в письменстві далеко далі, ніж більшість наших галицких писателів.
4) Щоби видно було нечемність уваг д. Г. Ц., про котрі ми говорили вперше, скажемо, що він власне серед найбільшого для чесноі дівчини горя — серед людськоі осуди, завважує від себе, що у Xаритини таки мусіла бути нечиста совість, коли злякалася сови на йіх даху, що, по темному народному віруваню, має звіщати про нову покритку в тій хаті! А такі майже всі уваги д. Г. Ц., дарма, що він чоловік "просвічений" та ще й писатель!
5) Пізнійше була написана та скорше від Шумінскоі надрукована (в "Зорі" 1885 р. і осібною книжкою) дуже гарна і дуже добре оброблена повістка. Кобринскоі під назвою за для кусника хліба — про гірке житє вдовиці по попові.
6) З бідними попівскими сиротами питомці загалом не женяться, а не один із них кривдить і таких, що ще мають батьків та не мають богатого віна. Про таких то й д. Григорій Григорієвич зложив свою комедію "Аргонавти". Не думаємо боронити самоі штуки, бо вона має бути дуже слаба, то є неправдива (нереальна), але мусимо завважати, що дуже погано прислужилися власне попівнам ті, що закричали на саму думку — порушити прилюдно сю болючу для самого нашого духовенства справу. Як то, живучи тілько лайкою такоі "Червоноі Руси" й инших наших газет, можна втратити всяке людске почутє навіть для найбільше покривджених у своім власнім стані! М. П.
7) Ся праця надрукована в "Зорі" 1885 р. в чч 13-18.
8) У Кобринскоі в загалі та хиба, що вона мало звертає уваги на форму, котра особливо в іскуснім творі — добра єго половина. У Кобринскоі ролю грають власне тілько думки, образи, факти. Та єі письменска праця в двоє живійше будила би людей, якби йій ще так викінчена, скусна форма. Як славно напр. вона збиває осуд Г. Ц. на "Перший Вінок" у надрукованій 1888 р. в Чернівцях книжочці п. з. Відповідь на критику жіночого Альманаха в "Зорі" з р. 1887, — та яка й тут мова, який склад!
[Народ]
15.02.1891