(Володимир Дорошенко: "Життя і Слово". Статті на літературно-громадські теми. Львів—Київ 1918, ст. XV.+163+1, ціна 12 кор.)
"Заохочений приятелями, видаю цю збірку, хоча й не багато довелося написати такого, що варте передруковувати" — починає В. Дорошенко передмову до своєї книжки. "Спершу я думав зачекати, аж набереться трохи більше подібних статтей, а не нехай буде й так, як є. Для мене ця збірка буде за памятку мого еміґрантського життя, повного матеріяльних і всякого роду инших злиднів, які досить причинилися до того, що отся книжка виходить така щупла. Аджеж писати приходилося по тяжкій праці задля шматка хліба, в ті розмірно короткі часи дозвілля, які у инших, щасливіших людей ідуть звичайно на відпочинок. Писати прихапцем, поспішаючися, щоб на час дати до журнала."
Цим журналом був "Літературно-Науковий Вістник", найважніщий орґан українського літературного життя перед війною. Нариси В. Дорошенка друкувалися в річниках 1910—1913.
До окремого видання вибрав автор такі статті: 1) "До питання про характер і зміст української літератури й методи її історичного дослідження", 2) "З нашої літературної критики", 3) Евген Гребінка, 4) Михайло Комаров, 5) Борис Грінченко і 6) "Нові книжки по історії української літератури".
Признаючи згідно з автором усі гіркі боки еміґрантського життя і звязані з цим безупинні колоди для письменської творчости, я думаю, що в Наддністрянщині людину, яка хоче віддатися духовій праці, літературній, науковій, мистецькій тощо, стрічає ще щось безмірно тяжче — майже повне духове сирітство. Недостача ширших гуртків людей з якимись духовими інтересами, повна апатія до всяких проявів рідної культури у широкого загалу української інтеліґенції, уважання з боку загалу заняття виключно літературною, науковою чи мистецькою працею за наслідок інтелектуального збочення і таке инше заставляють у нас кождого робітника на цьому полі бідувати ціле життя, трактувати те заняття, що родиться з найчистіших понук людини, як побічне, або в найкращому разі заробляти собі своїм любим заняттям на хліб, але у сусідів (нпр. Франко).
Книжка В. Дорошенка появилася саме в той час, коли зразу західний, а незабаром і північно-східний імперіяліями грізною хмарою наcyнулися на нашу землю. Цим хиба й пояснюю собі, чому досі ніхто не заговорив про його збірку, якої чейже не можна обійти мовчки. Одначе Наддністрянщина протягом цього часу взагалі виставила собі сумне свідоцтво про свої духові інтереси. Більше пів року мав уряд Наддністрянщини власть на значному шматку широкої української землі й чи не потверджує повної апатії Наддністрянщини до свого видавничого руху той факт, що за цей час жадна філія "Просвіти" не випустила ніодної книжечки, що навіть на таку розповсюднену й пошукувану книжку, як калєндар, не здобулася жадна філія, ні станіславівська, ні стрийська, ні тернопільська, ні коломийська або яка инша.
Я відбіг від теми. Але справа дуже важна. Нація мусить жити якимись культурними інтересами; коли не живе своїми, то живе чужими, а чужі культурні інтереси, тим більше імперіялістичної нації, ведуть зі собою винародовлювання нації без власних культурних інтересів.
Вертаю одначе до збірки В. Дорошенка. По передмові йде в ній стаття, написана з приводу "Історії українського письменства" С. Єфремова під зaг. "До питання про характер і зміст української літератури й методи її історичного дослідження". Ніхто більше, під повним іменем і всякими криптонімами та псевдонімами, не написав рецензій і заміток про історію літератури С. Єфремова по всяких журналах і часописах, ніж В. Дорошенко. Загальний тон усіх їх був прихильний. Що при цьому він указував на слабі місця книжки Єфремова, цеж і є завдання рецензента. Зайва полєміка Єфремова викликала репліку В. Дорошенка в передмові. Ні один ні другий не змінив свого становища, бо й обидва говорять ріжними мовами про ту саму справу. С. Єфремов, як белєтрист і вправний та зручний публіцист, з гарною мовою, плавним стилем, і в своїй історії літератури лишається белєтристом і мистецьким публіцистом. А що дає "огляд українського письменства, як визвольного в широкому розумінні руху, що всіма сторонами обхоплює життя українського народу й проказує йому раз-у-раз стежки до кращої будучини", що провідною думкою своєї історії кладе "прінціп громадського слугування письменства народови", звідсіль походить велика роля книжки Єфремова в національному освідомлюванню.
Таке становище Єфремова не може одначе не повести до деякого викривлення зepкала української літератури в поодиноких періодах і представниках її, до натягань в її змісті й характері та методі її трактування, а в звязку з цим до пропусків і такого иншого.
Тому кождий, хто читав історію літератури С. Єфремова з цікавістю перечитає критику В. Дорошенка, в якій він саме розглядає згадані хиби книжки С. Єфремова.
Ідеї літератури залежні у великій мірі від середовища, з якого походить письменник, і ступня освіти останнього. Боротьба станів за провід у національному життю відбиваєть ся і в літературі нації. З переходом літературного авторства від одної суспільної кляси до другої звичайно зміняються й літературні памятки що до свого змісту, характеру й ідей.
В деякій мірі бачимо це й на літературній творчости Евгена Гребінки з дворянського періоду нашої нової літератури й Бориса Грінченка, що походив з дрібнопанської помосковленої родини. Стаття про Гребінку написана з нагоди столітніх роковин уродин знаменитого автора Приказок. Одначе захоплюючися високою літературною стійкістю приказок Гребінки, історик української літератури — з цим не можна не погодитися з В. Дорошенком — не може поминути й Гребінчиних писань в московській мові, в першій мірі тих, що торкаються українського життя або вносять якісь нові риси в характеристику Гребінки.
З великим теплом написаний нарис про Бориса Грінченка. Його симпатична постать з невсипущою діяльністю на полі літератури, науки, публіцистики й яко громадянина стає перед нами на повний зріст. Схарактеризувавши загально діяльність і значіння Грінченка як автора ориґінальних поезій, оповідань, повістей і драм, як талановитого перекладчика, В. Дорошенко спиняється довше над провідними ідеями Грінченкової літературної і публіцистичної діяльности, на його програмі, як українського діяча та взагалі представника українського життя тодішнього часу. Слідячи пильно за розвитком поглядів Грінченка на громадські та суспільно-політичні справи, автор констатує безупинний поступ Грінченка, що зрештою малу вагу прикладав до слів, а всю увагу звертав на боротьбу й реальні справи.
Як в инших нарисах, так і тут спеціяльно В. Дорошенко зраджує талант і залюбування до досліду громадського, з окрема політичного українського життя.
Побіч свого всеукраїнського значіння як письменник, учений, публіцист і громадський діяч, Грінченко має для Наддністрянщини ще своє окреме значіння як одно з міцних кілець у ланцюзі зносин розділених перед війною політичним кордоном наддніпрянської й наддністрянської України. Від свого виступу на літературне поле до подуву весни на широкій Україні Грінченко головну частину своїх праць містив у галицьких і буковинських виданнях, а це довело до особистих звязків з наддністрянськими Українцями. Подібне значіння має й Михайло Комарів, сильветка якого є також між нарисами В. Дорошенка. Перекидаючи річники "Зорі", "Правди", "Діла", бачимо, як пильно дбав М. Комарів про тісні звязки розірваних українських земель, як спішився про все поінформувати відтяту від головного пня західну галузку української нації, як забирав голос у ріжних справах, містив тут літературні й історичні статті, переклади (між иншим йому належить переклад "Богдана Хмельницького" М. Костомарова для "Української історичної Бібліотеки"). Тут також видав Комарів під одним з своїх псевдонімів — Уманець найбільший твір свого життя — російсько-український словар.
Останні два нариси в збірці В. Дорошенка написані з приводу нових книжок з літературними сильветками й історією української літератури. Під заг. "З нашої літературної критики" подає автор свої думки й вражіння з приводу знижки передчасно помершого талановитого молодого критика М. Евшана (М. Федюшки) "Під прапором мистецтва", а під заг. "Нові книжки по історії української літератури" розглядає праці Б. Лепкого ("Начерк історії української літератури", І—II), І. Франка ("Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р." й "Молода Україна") й Грушевського ("З сучасної української літератури").
Зміст нарисів, живість і теплота викладу гарною літературною мовою роблять книжку В. Дорошенка милим набутком для кождого Українця, що цікавиться історією рідної літератури та громадського життя взагалі й для дорослої молоді з окрема.
[Вперед! 11.02.1920]
11.02.1920