Ще в первісні часи людина на всіх ділянках свого розумового розвитку і при ріжних обставинах соціяльного життя, починала виявляти свою творчу силу й вишукувати засобів для задовольнений своїх духовних потреб. Ще в передісторичні часи, сотні й тисячі літ тому, маса, кланяючись золотовусому Перунові, чи світлоокому Ярилові з ентузіязмом творила свою першу пісню в честь краси всеплодючої матері-землі й побожно схиляла свою голову перед блискавичною музикою громових хмар, чуючи в них голос самого могутнього Бога. З того часу ми знаходимо в могилах богато зразків мистецтва й слідів культурного розвитку наших предків.
Безліч малюнків і узорів покладено певною рукою первісного колективного майстра на знаряддях боротьби за своє істнування, але ні один з тих малюнків не міг задовольнити масу, бо кожде нове наступне століття ставило перед нею нові запитання физичного життя й нові вимоги духа, що заставляло масу рухатись і шукати. Малюнки на стрілах, мечах, ножах, сокирах та глинянім посуді, не дивлячись на всю свою примітивність, — вражають нас тонкістю лінії та виразом руху. Око предка творця було дійсно мистецьким. Полюючи в лісі лісову сарну, він знав і відчував кождий рух її тіла, кождий намір і скік. Робити на підставі тих зразків якісь остаточні висновки дуже важко, але можна думати, що основою тієї творчости передовсім були умови побутового життя, а потім буйна фантазія первісної людини, яка легко сполучала в одну лінію Перунову блискавку з рухом лісової сарни і представляла те все в реалістичній обстанові свого класного життя. Пізнійше в основу творчости входить реліґія і до мистецьких рисунків добавляються такі зразки творчости, як — історичні перекази, казки, лєґенди, думи й пісні, які в ріжні часи набірають ріжного напрямку й відбивають у собі настрій самої доби. Паралєльно з цим усим творилась музика, яка й була звуковим джерелом мови первісної людини. Про це все, як воно складалося й творилося, докладних відомостей не маємо, але читаючи наукові досліди ріжних вчених, можемо лише до де-чого домислюватися.
Розвиток людства в певній мірі завжди залежав від ходу подій життя, які в певнім часі висували з маси натхненного творця, душа якого була душею самої доби й виявляла настрій самої маси. Таким чином стала народжуватись творчість індівідуальна, яка згодом відсунула на бік творчість колєктиву, себ-то, маси. Маса взялася за більш буденні річі, залишивши за собою природне право приймати, чи відкидати запропоновані їй індівідуальним творцем нові форми мистецтва.
Загальність первісної творчости якоїсь народности, чи племени, завдяки ґеоґрафічним умовам занятих нею земель, починає набірати свого особливого характеру, що відповідало фізичному й духовному життю даної народности, чи племени. І так з'явилася творчість національна. Для чого це сталося так, а не инакше, говорити тут не приходиться, бо непереможний закон біольоґії, який являється найбільшою причиною державних руїн і перебудов людського життя, ще й досі диктує свою волю.
Нарід український, яко з'орґанізоване національне єство, з'являється на історичному виднокрузі лише в початку IX. віку, коли було засновано київську державу. До того часу, нарід український мав культуру первісного характеру, яка, однак, як можна догадуватись зі слів автора "Слова о полку Ігоревім", була досить значна й мала ознаки національні. Культ віруванння в поганських богів відогравав у ній величезну ролю, а тому-то, як каже автор "Слова", замисли Боянові були подібні "буйному соколові під небесами, сірому вовкові, що стлався туманом по долині" ...
Коли на Україні стала пануючою христіянсько-византійська культура, то культ поганських богів відійшов у нетрі та пущі лісів, а разом з ним відійшла й первісна культура і тільки одна порожня слава довго ще гула по світу, вихваляючи невідомого нам поета первісної доби, українського Гомера — віщого Бояна.
Нарід український, то нарід гречкосій. Це передовсім тихий та мирний господар, який вміє берегти цінну спадщину віків і який зумів створити про своє життя найбільшу пісню в цілому світі.
В українськім письменстві влучно з'єдналися творчі течії духа, як індівідуальні, так і колєктивні. Звідси повстає сила чисто народньої творчости, яка поруч з "Повістями временних літ" дала величезну кількість апокрифів. Ця, чисто народня творчість у наші часи уявляє собою невичерпане море мистецьких богатств. На сучасній мові, кажемо, етноґрафія нашого народу є чи не найбогатшою в світі. Про неї вже написано чимало товстих фоліянтів, але вона ще й досі залишається не вивченою і не дослідженою настільки, наскільки цього потрібують вимоги сучасного духовного життя.
Українське ткацтво, килимарство, гончарство, різбарство та вишиванки свідчать нам про той високий естетичний смак, що так властивий нашому народові. Отже, дякуючи цьому, нею цікавляться найбільші наукові сили і, разом з тим, вона приваблює до себе найліпших письменників, поетів, які захоплюються богатством її форм і вартістю естетичною, що являється характерною ознакою кождого різбарського, малярського, чи письменницького, народнього українського твору.
Сучасні шукачі нових мистецьких форм, усякі кубисти та футуристи, що так одверто зрікаються клясичних форм патентованої культури західньої Европи, все-ж таки не можуть зрікатися самого звичайного примітивного народнього рисунку, в чому добачають майбутній розцвіт культури духа, що виникне після революції. Вірять і наші новатори, що українська духовна творчість огнистою трояндою вплететься у вінок загально-людської культури.
В наші сумні часи боротьби й зневаги, коли все порушилось зі свого певного місця, коли, здається, не зосталося нічого святого, — народня творчість зосталася вірною собі, і зараз ми бачимо й чуємо, як творяться нові форми, нові барви, думи й пісні, які стануть великим історичним добром для майбутніх поколінь.
Душа народу стала тим фокусом, що відбиває й переломлює в собі проміні подій сучасного життя з усими його добрими й лихими сторонами. Дві, цілком протилежні, думки знаходять у народній творчости такий, безпристрастний, мистецький вираз:
"Гей, високая директорія,
А де-ж твоя терріторія?".'..
І далі:
"Православні мужики ми,
А ви комуністи,
Ми сіємо та оремо,
Ви-ж хочете їсти...
Православні мужики ми,
Ще й доброго роду,
Ми посіємо й зберемо,
Ви-ж зїсте хворобу" .. .
Тут бачимо, що нарід іронізує над спробами "директорії" створити наскоро державу і, разом з тим, рішучо відкидає від себе всяких експеріментаторів від східнього соціялізму, ставлячи своє сучасне і цілком природне "православні мужики ми" вище всяких нав'язаних з гори ідей.
За теж як серіозно ставиться він до того, що дає йому надію на мирне поступовання життя та праці. Змагаючись з ріжного роду наїздниками, селянство, як і колись його прапрадіди характеризували своїх вождів у боротьбі з кримськими ордами, співає:
"Гей, ідуть гайдамаки,
Ще й з Петлюрою,
Розпрощайтесь, комуністи,
Та із шкурою"...
Революція й вимоги сучасного життя спочатку були спантеличили наші народні маси і довгий час вони не могли знайти собі тих шляхів, на які моглиб певно ступити. Цей час український футурист Михайло Семенко малює таким кінематоґрафичним засобом:
"...Застукало, зататакало коло Ромодану.
Заклопотано чухали потилицю: "Наступає!...
Стонадцятий раз перегортали "Історію Грушевського", —
"Немає"...
Розвиток революції на Україні иноді набірав таких дивовижних форм, що годі було збагнути й зрозуміти їх широкій селянській масі. Відірване від революційних центрів і покинуте на керунок долі своїми проводирями, селянство опинилося на широкім розпутті революції цілком самотнім. В той час, як з міста в місто переносилися ріжні влади й ріжні гасла боротьби, селянство стояло осторонь від цеї боротьби й було мовчазним свідком все нових і нових подій. Але згодом, коли луна цих подій стала відгукуватись безпосередньо на селі, селянство заворушилося й вирушило само собі шукати своїх шляхів. І от, ми бачимо декілька ґрандіозних вибухів його одностайної волі, чим було зірвано в повітря Скоропадщину та Деникинщину і чим весь час страсається на Україні "влада рад".
Звичайна річ, що до повстання тих вибухів були певні політичні причини, які складалися не тільки з чисто економічних підстав, але й з псіхичних факторів духовного життя селянської маси. Таким чином обидва вибухи селянської волі пройшли під знаком високого духовного піднесення й навіть натхнення. Але, поза тим усим, в селянській масі була ще й певна кількість т. зв. здеференціованого партійного елєменту, того самого елєменту, який "заклопотано чухав потилицю" і "стонадцятий раз перегортав Історію Грушевського", надіючись знайти там відповідь на ті питання, що ставило перед ними життя. Наростали нові події, ширшала революція, будилась душа народа.
Серед могил і руїн, серед огню і крови забренів новий мотив. Високо інтеліґентна натура українського народу ще раз виявила себе в творчости сучасного, як виявляла в творчости минулого. Після історичної думи та пісні, після старої лєґгенди й казки, селянська маса підсвідомо творить повість сучасного, складає зміст майбутнього. Кабаретове московське "яблочко" котиться по всій Україні, набіраючи цілком місцевого характеру. Життя, повне контрастів і парадоксів, не дозволяє богато й довго думати, а потрібує скорого зафиксування якось моменту, чи події. І, от, чується:
"Я на бочці сиджу,
А під нею качка,
Мій муж большовик,
А я гайдамачка"...
І паралєльно з цим легковажним бренить серіозне:
"Нам не треба ні пана гетьмана,
Нам не треба царя і Москви. —
Хай жиє від Кубані до Сяна
Український народ трудовий!"...
Політичні події на ґрунті боротьби за незалежність створили не одну траґічну сторінку в історії нашого життя. В характері кождої події лежить одно: безмежна туга над загальним безталанням Вкраїни і глибока віра в майбутність. Остання військова катастрофа на Вкраїні викинула була за Збруч чимало тих, що вже богато зазнали й вистраждали в імення волі своєї Вітчини. За для того, аби "сонце засяло колись", ці вірні діти свого краю, цілком свідомо самоофірували себе великій ідеї самостійности. Одне діло, коли за цю ідею змагається інтеліґент, і зовсім инше, коли її обстоює син землі, гречкосій. В той час, як в міркуваннях інтеліґенції досить т. зв. "метафизики", в думках селянина, чи козака сама лише життьова правда.
"Історія повторюється"... — сказав Бласко Ібаньєс і це правда. Події в минулому, які створили нашу думу, зараз знову творять її. Для прикладу наведу твір невідомого автора п. н. "Стасік", якого надіслав мені "козак закордонець Михайловський" (як він сам себе називає). Цей "Стасік" являється улюбленим твором наших козаків і переходить по їх руках в безчисленних списках і в ріжних варіяціях.
В той час, як в Европі, під накриттям раціональної культури, розвивалась моральна роспуста, наше селянство інстиктивно боронило незалежність своєї душі. Культура Европи, що полонила Росію й привела її сабаш "мракобєсія", захопила й наші міста, чим викликала зненависть і ворожнечу нашого селянства до всього, що йде з міста. Раціональна культура, що користала все з практичности діла та надсолоди розваги, що поруч Едісонового ґрамофона і Круповської гармати ставила Д'Анунцієвське "Солодострастя" та Арцибашевську "Заздрість", звичайна річ, не могла знайти виходу з того закутка, в який її запровадили міркування великих дипльоматів — з одного боку, і захоплення кафе-шантанним "Танґо" — з другого болу. Настала кріза культурного розвитку людства, а разом з тим і упадок духа.
Нарід села, підпадаючи впливові міста, переймав зразки цеї культури постільки, поскільки це було практично. Тому-то, хоч і не охоче, але приймалися на селі торговці дрібним мистецьким крамом міста, переважно фабрична тендіта, лубочні картинки Губанова та Ситіна.
І так, вже перед війною, суроґат раціональної культури в де-якій мірі захопив і наше село. Демократично думаюча українська інтеліґенція марила патріотичним вчинками й провадила дрібязкову боротьбу з московськими жандармами, а про це й не думала, щоб дати цьому новаторству якийсь певний хід і напрям. Тому-то чисто фабрична "дрібушечка" мала тенденцію витиснути стару мелодійну пісню, від чого врятувало її те пробуждення, що сталося в часи розвитку революції на Україні.
Старі демократичні пісні про "червону калину" та "молоду дівчину" приїлися й остогидли. Та інтеліґенція, яка бачила більше світа, як у тісному демократичному вікні — стала прагнути чогось иншого, більш живого, більш захоплюючого, більш змістовного.
І так пісні Руданського, Грінченка, Манджури та Грабовського на якийсь час замінилися піснями Олеся, Чупринки, Вербного, Карманського та Лепкого. Здавалося, що настає передранкова доба, а там зійде нове сонце. Голословні "маніфести" "Молодої Музи" і дерзання "Української Хати" стрівожили непорушну товщу гоп-патріотів і наробили шелесту серед доморослих критиків.
"Свежо преданиє, а вериться с трудом"... Зараз, коли ми маємо таких критиків, як М. Зеров та Міяковський, навіть не віриться, що у нас, ще не так давно, вся критична думка була монополізована маловихованою в штуці українською обивательщиною. Ця обивательщина спершу лаялась, а потім поробила "королями поезії" майже всіх тих, що так, чи инакше були звязані з "Молодою Музою", або "Українською хатою". Отже, вже перед самою війною, скрізь і всюди можна було чути одно : — Ах, Олесь!... Ах, Чупринка!... Ах, Карманський!...
Так, приблизно, виявлялося "обивательське" розуміння нових поетів. Спромогтися на щось більше ніхто ще не міг. Було одно: — Ах, чудово!...
Нічого дивного в цьому! "Критика" писалася всякими ветеринарами, аґрономами та дяками, а тому-то й сталося так, що "королі поезії" скоро стратили свою "королівську" величність і, в угоду "широкім масам", заспівали на катериночний мотив про "свій народ, смішний без краю", та про "рідну мову в рідній школі"... Коротко кажучи, ці "королі поезії" з величезними зусиллями спромогалися тоді на те, на що так легко зараз відповідає який небудь Демян Бідний, складаючи на замовлення "Пролєткульта" революційного пляката.
Однаково, ці "королі поезії" з'уміли розбудити де-яку частину маси, про що можуть свідчити довгі низки ріжного роду своїх наслідувачів. Зароїлися на Вкраїні маленькі Олесенята, Чупринчинята та Карманчинята. Хвалилася та славословилася "божественна інтуїція", збільшувалась кількість "Божою милостю" поетів. Безоглядний песимизм та штучне декадентське голосіння загинули від першого голосу війни. Де-хто пішов до війська, де-хто втиснувся в "земгусари", а на українському Парнасі залишилися лише одні "королі", якім теж не було чого робити...
Довга доба духовного присмерку скінчилася лише тоді, коли залунали непереможні звуки марсел'єзи. Могутній рух революції покликав до життя нові сили, які ще до війни стояли осторонь від загального громадського гармидеру, або пробували цілком самітні й неприступні. — Вони не провадили дрібної боротьби з московськими жандармами, але й не поступалися їм, як то робили деякі "патріоти".
Величаві явища революції вимагали свого виразу. Настрій многоустих юрб прагнув пісні. Марселєза задовольняла лише на барикадах, а на переможнім святі вона робилася блідою і безбарвною. Звідсіль російський мотив Натана Венгрова:
"Радуйтесь! — Лица какие!...
На улицах какие лица!...
Крутогорбый вздымает Киев
Революции новую столицу!"...
Зі сходу, з кождою новою хвилею революції, котилися нові думки, нові, пісні... Обмежена "черноземністю" українська поезія не могла зачарувати натхненних борців революції. Борці за Самостійну Україну з більшим захопленням читали проклямації якого небудь "ревкома", ніж довжелезні "маніфести" Чупринки, або заклинання Олеся. Стеоретипно римовані рядки й кваліфіковані фрази робили вражіння лише на якого небудь Рудого Панька з Кобиляк, але ні в якому разі не могли зворушити й захопити українську молодь і ту інтеліґенцію, що вернулася з чужих таборів до рідного ґрунту. Остання в розумінню національної свідомости хоч була й відсталою, але в загально культурнім розумінню стояла значно вище тієї маси, яка досі виховувалась на такій літературі, як "Розмови про сухоти на рогатій худобі" та на безпорадних переспівах — коли не Шевченка, так Олеся і Чупринки.
В кінці 1917 року, себ-то, в часи найбільшого революційного напруження й політичної пристрасти, забреніла струна нової поезії. На зміну "королів" та "королинят" прийшли нові співці. Скромно, просто, без "артистичних поз", без усякого зовнішнього патосу задимлені димами війни, натхненні революцією колишні самотники й опортуністи з'явилися з власною акцією. Виступили нарізно, кождий сам по собі, але спільність духовної акції була настільки очевидною, що де-які патріот-політики домислювались до того, що мають справу з якоюсь новою літературною партією.
Майже одночасно з'явилися нові твори Михайла Івченка, Олекси Слісаренка, Павла Тичини, Якова Савченка, Дмитра Загула, Клима Поліщука, Володимира Ярошенка, Василя Еллана, Гната Михайличенка, Василя Чумака і Зорева.
Сторінки місячників "Шляху", "Літературно-Наукового Вістника" й "Універсального Журналу" віджили й викликали жваве зацікавлення навіть серед чужинців. Окремі збірки поезій цих авторів приводили в ніяковість "критиків" з "Книгаря" і заставляли їх подумати над тим, що писалося ними.
Цілком зрозуміло, що "критики" веселої Наддніпрянщини, виключаючи старого і поважного Сергія Єфремова, мали дуже обмежений світогляд, а тому й инакше не могли собі уявити футуризму, як "божевільства", а імпресіонізму та сімболізму, — як "ненормальности". До того-ж їх збивав спантелику росхитаний ритм, перебійчатий метр і взагалі нові форми поезії, які були для них справжніми "новими ворітьми", на які вони могли лише дивитися, але не розуміти...
Інакше поставились до нових мотивів української лірики московські критики та поети. Найбільш оріґінальний новатор-сімболіст Павло Тичина був для них справжнім відкриттям. Його "Соняшні кларнети" відограли високо-шляхетну ролю провідника в глибинь старої української поезії — думи, до якої пішов московський поет — Еренбурґ і жидівський поет Квітка.
Початок 1918 року був крівавий. Боротьба за визволення з большевиками, змагання з московською ґетьмано-німецькою реакцією, як я вже згадував ранійш, закінчилася тим, що серед української інтеліґенції роспочались партійні деференціяції і дезертирства за кордон. Кождий член людної революційної партії, як що він не марив міністерським портфелем, або міліончиком гривень, то робився яким небудь отаманчиком і під накриттям прапора боротьби за державність сіяв смуту в масах і обробляв свої особисті справи. Особливо огидливих форм набрало це "отаманство" в літку 1919 року, коли уряд директорії мусів користуватися цим усим, як одним з певних засобів боротьби. Тим часом це була страшна помилка, яка виявила себе в таких сумних результатах, як Любарська зрада Волоха й Старокостянтинівська траґедія...
Нарід-же в той час, як не був обманутим і покинутим своїми "батьками", — був збаламучений до того, що й не знав — на яку ступити. Політичні обрії закривали тумани невідомости, а нарід проте прагнув, бо жив...
Непорушними зостались на своїм творчім ґрунті новатори. Вони не тільки що не втікли від народу, але ще й самі стали будити його. Бажаючи зміцнити свої культурницькі позіції на національнім ґрунті, піонери нового мистецтва зовсім не хваталися за демократичність, або соціялістичність, а передовсім поставили свою творчість поруч творчости народа. Футуризм — примітивний народній рисунок; кубізм — зіґзаґовидна лінія шукання і ґеометричність фиґур; сімболізм — вічність думки старої, як вічна й стара Біблія.
Нові напрямки в українській літературі і мистецтві взагалі стрінулись з сучасною творчістю народа, об'єдналися з нею і перейшли до спільної творчої акції. Як орґанізоване духовне єство українського народу, письменники нових напрямків знайшли собі прихильників серед чужинців, з якими можна було боротися з "чужими ворогами" і "своїми приятелями"...
В силу цеї боротьби виникло ряд літературно-мистеццких орґанізацій, які мали об'єднати в собі професійні та ідейні інтереси кождої окремої групи мистців.
Таким чином у Київі з’орґанізувалося Т-во письменників молодшої ґрупи "Музаґет", ґрупа письменників лівого напрямку "Боротьба", ґрупа письменників футуристів "Флямінґо", "т-во письменників з народу "Гречкосій". Всі ці т-ва й групи об'єднувалися "Мистецьким Цехом", в який входили — театральне т-во "Молодий Театр" і Київська професійна спілка артистів-малярів.
Проводирями були: "Музаґету" — Дмитро Загул і Павло Тичина; "Боротьби" — Василь Еллан і Гнат Михайличенко*); "Флямінґо" — Михайло Семенко; "Гречкосій" — Клим Поліщук; "Молодий Театр" — Лесь Курбас і Бондарчук; Київська проф. спілка артистів-малярів представлялася проф. Державної академії мистецтв — Георгієм Нарбутом, Мих. Жуком і М. Бурачеком.
Паралєльно з "Мистецьким Цехом", який у своїй орґанізації мав чисто ідейний характер, — істнувала загальна орґанізація письменників т. зв. "Київська професійна спілка мистців слова", в склад якої входили орґанізовані ґрупи письменників українських, московських, жидівських та польських. Спілка поділялася на чотирі національні секції й управлялася Виконавчою Радою, яка вибіралася секціями.
Спілкою було з’орґанізовано декілько прилюдних читань з дискусіями на такі теми, як "Колєктівизм і індівідуалізм у мистецтві", "Мистецтво національне і загальнолюдське" та "Пролєтаризація мистецтва".
В цих дискусіях з московського боку брали участь члени московського "Пролєткульту" — Натан Венгров, Рожицин та Макавейський, а з українського — Іванів-Меженко, Дмитро Загул, Володимир Ярошенко та Коряк. Суперечки й ріжні складні питання вирішалися голосуванням присутньої публіки. — Цей засіб рекомендували письменники-пролєтарі, як один з найпевніщих засобів вивідати настрій маси.
Однаково, настрій маси майже завжди був на боці представників українського мистецтва, про що свідчить факт надгороди першою премією поета з "Музаґету" Володимира Ярошенка, коли він виступав на т. зв. "Турнірі Поетів"
Разом з тим, Спілка мистців слова заклала "Майстерню мистецького слова", яка стягала до себе платних слухачів не тільки з інтеліґентних кол, але й з широких кол київського пролєтаріяту. Поруч "Майстерні" істнував ще й літерат.-артистичний клюб "Спілки" під назв. "Хлам", в якому членами спілки раз у раз впорядковувалися московсько-українські вечорі поезії, на яких українські поети користувалися особливими симпатіями самої ріжнородньої публіки.
Незалежно від "Спілки" працювала літературно-мистецька Студія "Музаґету" і артистична Студія "Молодого Театру". В Студії "Музаґету" брали участь майже всі літературні ґрупи й представлялися майже всі літературні течії, до футуризму включно.
Навала московських культурницьких сил на Україну стрінула опірну культурницьку силу українську. Самовпевнений спів Андрія Бєлого:
"Россия, Россия, Россия,
Месия грядущаго дня! —
Стрінувся з суперечливим Тичинівським:
"Воздвигне Вкраїна й свойого Месію, —
Не може, не може-ж так буть!..."
Необачна заява офіціяльного представника московського "Пролєткульту", поета Натана Венгрова про те, що "Украинская литература представляет собою чисто этнографический матеріал", — викликала енерґійні протести не тільки з боку українських письменників, але й жидівських.
Пляни й заміри "просвещать" Україну по московському шабльону нагло рушилися. Культурно-творчим чинником на Україні цілком природно стає представництво нових літературних течій. Таким чином з боку московських культурників цілком одверто було визнано право культурницької самостійности й уступлено такі офіціяльні інституції, як "Всеукраїнський Літературний Комітет", "Всеукр. Музичний Комітет", "Всеукр. Театральний Комітет" і "Всеукр. Мистецький Комітет", що творили собою Відділ Мистецтв Народнього Комісаріяту Освіти.
Про боротьбу молодих українських письменників з досвідченими лисами московської прогнилої культури говорили в Київі навіть політичні діячі і називали "украинской культурной опозицией"...
Як письменники, так і актери нового напрямку були тісно звязані єдиними вимогами революції і чудово розуміли їх. Иноді де-яку суперечливість та незгоду вносили відгуки "отаманського" політиканства, але справа тим не обмежувалася.
Музаґетці роспочали свою працю "Літературно-Критичним Альманахом" ще в часи гетьманщини, а вже в часи "советов" виступили в світ з великим і серіозним літературно-мистецьким місяшником "Музаґет".
Письменники "Боротьба" заявили себе "Зшитками Боротьби".
Праця всіх сполучалася на сторінках великого літературно-мистецького тижневика "Мистецтво", який видавався офіціяльним "Відділом Мистецтв".
Актери, конкуруючи з письменниками, переконструовували театральну справу. Як у Київі, так і на провінції було закладено ряд театральних товариств, які, маючи державну допомогу, проводили в життя результати творчої праці студії "Молодого Театру".
Завдяки цьому, за самий короткий час у Київі було створено "Українську Оперу". До цеї справи чимало приклали рук і відомі московські театральні діячі, як режисер Загаров та теоретик театральної справи Станіславський. Було поставлено "Майську Ніч" і "Черевички". Готові до вистави "Тарас Бульба" та "Аскольдова Могила" на кону не з'явилися тому, що на Київ насунули нові події.
Деникиншина поклала всьому край. Проти Українців, а особливо проти культурників, було роспочато шалений похід. Як письменники, так і артисти не були матеріяльно забезпеченими настільки, щоб могли спокійно собі сидіти в "підпіллі", як сиділи партійні ґешефтяри, а тому пішли під захист Уряду Директорії, до глухого Камянця...
У Камянці, як відомо всім, для розвитку штуки не було ні вільного повітря, ні певного ґрунту. — Тут саме роспочинались політичні інтриги, серед яких культурникам робилося тісно і душно...
Спочатку енерґія й завзяття не зоставляли їх і тут, але згодом, як на сторінках "України" стали пишатися красочні пашквилі Стаха, зробилось ясно, що Кам'янецьку кам'янолобість не перебороти... і в той час, як поети "ради хліба куса" "строчили" для офіціяльних ґазет "передовиці", а актери займалися в полоненому ес-ерами "УТА" репортажем, Київ могутньою силою величезного маґніта притягав назад до себе живі сили і вони йшли туди, хоч там лютився білий терор...
Тюрми, контр-розвідки, розстріли, холод і голод стали на перешкоді дальшої праці наших новаторів, але ніхто з них ще не поклав свого меча — (як що висловлюватись по військовому), — а всі вони зараз готуються до одностайного й рішучого виступу, хоч роскидані по всій Україні і знаходяться далеко друг від друга. Спільність ідеї і розуміння сучасного міцно в'яже їх в одне ціле і многогранне духовне єство нашого народу.
Переказуючи в коротеньких рисах про боротьбу й орґанізацію цих творчих сил, варто сказати де-що й про їх мистецькі угруповання. Передовсім їх поділ, який представляється так: декаденський сімболізм і просто сімболізм, імпресіонізм, кубизм і футуризм. — Є ще течія і маґінізму, але вона ще досить бліда і не виявила себе остаточно. — Романтизм, як це не дивно, те-ж має своє місце, хоч його представник Максим Рильський весь час тримається в затінку, осторонь від инших.
Ліпшими представниками сімболізму є — Яків Савченко, Павло Тичина і Дмитро Загул; імпресіонізму — Михайло Івченко, Володимир Кобилянський, Гнат Михайличенко та Василь Чумак; кубізму — Роберт Лісовський, та в деякій мірі поет і артист-маляр Мих. Жук; футуризму — Михайло Семенко та Анатоль Петрицький. Що до поета Володимира Ярошенка, то хоч талановитість його й очевидна, але він ще це встиг виявити себе настільки, щоб його можно було кваліфікувати якоюсь певною течією.
Молоде народнє колективне сполучилося з таким-же молодим інтеліґентським індівідуальним в одну творчу цілість. Старе зруйновано й розбито, а на місці його стає нове й молоде. Таким чином приходиться в де-чому погоджуватися з футуристами, коли вони кажуть, що старі форми не є в силі вмістити в собі рух і настрій сучасного життя, а тому відкидають їх і переходять до первісного примітиву, як самого певного засобу розбудити духовну чуйність маси й заставити її творити. Італійський футурист Маріянетті пробував це перевести в життя через театр, а московський футурист Маяковський — намагався заставити творити масу на святочних революційних вічах, викликаючи своїми поезіями екстаз життя. Спроби їх ще не дали ніяких певних результатів, але факт, що український футурист Михайло Семенко своїми "Ревхутпоемами" та "Поезофільмами" зумів викликати серед широких мас таке обурення проти себе, що це саме обурення породило ряд "народніх" поетів, які, змагаючись з Семенком, намагалися "переконати" його своїми "чисто народніми творами". Для Семенка приємно було слухати всі лайки й обвинувачування, що звідусіль чулися по його адресі, бо він, як справжній творець, розбудив духовну чуйність маси і заставив її творити.
Творять одиниці — творить і маса. Зараз ми стоїмо перед фактом небувалого в часи національного поневолення творчого руху. Селянство, як казковий лицар, свавільним рухом одної руки відкидає від себе те все, що нагадує гніт давніх літ і, як первісний Боян, натхненно складає нові пісні. Політичні обставини й діячі можуть мінятися стільки раз, скільки вимагатимуть інтереси шлунка, але творчий дух нації, що почуває в собі щось певне своє, — лишиться вірним собі. Не треба тільки забувати слів поета, який казав:
"Вірте у ґеній народа
І силу духовну його!..."
Цілком певний в тому, що нарід наш більше неволі не стерпить, а через те саме вірю, що відродженний Дух Нації не тільки переможе всі перешкоди, але піде у Всесвіт із своєю оріґінальною творчістю; його радо привітають.
А зараз лишається одно. "Тільки встати!.."
*) Розстріляний деникинцями в осени 1919 року у Київі. К. Л.
М. Могилів на Поділлю, 1920 року, 5. листопада.
[Воля, 22.01.1921]
22.01.1921