І.
Шалений рух. —
Крикливі гасла. —
Бунтарні співи. —
Загальна руїна. —
Це Червона Революція...
Патетичні вигуки. —
Засідання. —
Наради. —
Постанови. —
Це "пролєтарська творчість"...
Чекання. —
Зітхання. —
Запобігання. —
Нарікання. —
Це "сучасне мистецтво"...
Місто конає в безконечних чергах за хлібом, а село — гине в безпросвітній темряві. І в місті і на селі панує дух руїни, поширюється страшна зненависть друг до друга, неймовірно зростає бандитизм, поближається царство дикунства. Ще трохи такого руху і ми досягнемо останнього щабля, — того щабля, за яким починається безмежність первісного життя.
Але, — вибачайте мені за наївне питання, — чи потрібно нам це все? Мені, наприклад, невимовлю боляче говорити про це, але очевидні факти занепаду людського духа настирливо спонукують до цього. Цікавить мене становище нашої творчости — взагалі, а мистецтва — особливо. Наскільки я помітив, — обминаючи цілком самостійного Тичину, — наші препрославлені "сучасні поети" довели розвиток поезії до звичайнісенького ремесла:
"Хай оболещує (?!) її,
Брехає (?) суд над нами —
Були ми з роду палії
І будем паліями". —
Автор цих "поез" сміливий хлопчик. Він ходить в універсальнім френчі, носить анґлійський проділ, співчуває одній, модно-революційній партії, а тому вважає зайвим учитися якоїсь там "рідної мови" і притьмом преться на Парнас. Самоупевнивши себе в своїй "ґеніяльности", він гордо повчає: — "Поезія теж ремесло"...
Тільки біда в тому, що його наука ні до чого — надто мало в "оболещуванню" науки, але багато незнання. Отже, нехай вибачить мені самовпевнений поет і нехай трошки подумає над тим, що вирікає:
"Плакаймо, плакаймо, плакаймо,
Небо запалося трунами"...
Мушу признатися, що це мене зовсім не лякає й не зворушує, а тому я спокійно кидаю подібні "поези" в "пещь огненную" і нехай вона там собі "сплакаються", хоч би їх писав "музаґетський" п. Володимир Ярошенко...
II.
"Страха ради юдейського". —
Ви розумієте, що це значить?...
Була видрукована така маленька й чепурненька книжечка п. н. "Мара" (пам'ятка червоного року), і коштувала вона всього 12 гривень.
Як бачите, ціна невеличка, а книжечка досить цікавенька.
Автор її безперечно справжній громадянин. Громадські мотиви створили музичний звук, болючий протест проти суворої дійсности. Цілком щиро виливалися рядки сердечної скорботи:
"Дзвонить гомін стоголосим стогоном
Від Чорного Моря до Прип'яти...
Давнішнім ворогам, північним вороном,
Серце встосотнє розіпнуто"...
І ростинався зойк:
"...Насунули з півночі гості.
Села в огні...
Спаси нас, помилуй нас, Господи,
В ці божевільні дні!"...
Так виявлялися настрої торік, инакше виявляються вони зараз. Що робив автор в часи комісарського "самодержавія" невідомо. Але відомо, що:
1. Книжка його в "часи Петлюри" продавалося з під поли на Хрещатику, як бібліоґрафічна цінність, як пам'ятка червоного року.
2. Автора книжки "жовтоблокатники" славили, а червоні загрожували йому "чекою"...
Скоро зникли "часи Петлюри", як на Терещенківській вулиці, в будинку "Червоної преси", з'явилася якась людина, яка нагадувала собою автора "Мари" і яка співала:
"Коли в кешені ні шага, —
Куди піду? Де дінуся?
Як тяжко йти до ворога
З "прийдіте, поклонімося"...
Де-хто йому співчував, а инші завидували: — Криця, а не чоловік! — казали. Зігнута постать якоїсь людини ніяково ухилялася в бік, не бажаючи користуватись заслуженою словою. І все це робиться "страха ради"... Раз співав торік, так співай і зараз, бо на де-ж ти й Дмитром Загулою називаєшся...
III.
Чуб їжаком. —
Очі веселкою. —
Голос сурмою. —
Рухи — експресія. —
Словом модна людина...
Модна, бо легко сполучає в собі революціонера, поета-хутуриста і кидається на всі боки "сумой переметной". —
Колись у Франції говорили:
"Фіґаро тут, Фіґаро там?..
Зараз на Вкраїні шепчуться:
"Семенко в комуністів, Семенко в боротьбістів"...
А про те й забули, що він-же і у "Відродженню".
Властиво, для наших ганебних часів усе підійде. Тим більше, коли людина "хутуристичної віри"...
Добре жиється такій "рогатій" людині: гроші тут, гроші там... А взагалі це робиться за для "мистецтва". — Цілком шляхетна справа. — Що можна мати проти цього?.."
Хай жиє "Михайль Семенко!" — Хай жиє "Мистецтво!" — Хай жиє, заким не "обнародообразиться!.."
Але, чогож мені так сумно?.. —
Ах, чи знаєте ви те, що цеї зіми на Вкраїні стало пусто, як у домовині?..
1920. 20. XII.
[Воля, 29.01.1921]
02.02.1921