Краса в науці

Міждисциплінарний полілог-розмова науковців про красу в науці (довкола праць Вернера Гайзенберга «Значення краси у природничих науках» та Субраманьяна Чандрасехтара «Краса і пошук краси у науці»), проведений у Центрі Шептицького Українського католицького університету 21 лютого 2026 року

 

 

Учасники:

Тарас Банах – математик, професор, завідувач кафедри алгебри, топології та основ математики Львівського національного університету (ЛНУ) ім. І. Франка

Юрій Головач – фізик, академік НАНУ, головний науковий співробітник Інституту фізики конденсованих систем ім. академіка І. Юхновського НАНУ

Григорій Дмитрів – хімік, професор, декан хімічного факультету ЛНУ ім. І. Франка

Тарас Добко – філософ, ректор Українського католицького університету (УКУ)

Віктор Жуковський – богослов, завідувач кафедри богослов’я УКУ

Ігор Завалій – хімік, академік НАНУ, директор Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток, завідувач відділу водневих технологій Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка НАНУ

Михайло Зарічний – математик, письменник, професор механіко-математичного факультету ЛНУ ім. І. Франка

Василь Косів – графік, мистецтвознавець, професор, ректор Львівської національної академії мистецтв

Роман Лесик – хімік-фармацевт, професор, завідувач кафедри фармацевтичної, органічної та біоорганічної хімії Львівського національного медичного університету

Ярослав Притула – математик, перший проректор УКУ

Богдан Тихолоз – філолог, літературознавець, директор Національного музею Івана Франка

Маркіян Фецич – онколог, мамолог, хірург клініки «Експерт»

Дмитро Цолін – лінгвіст, професор кафедри біблійних наук УКУ

Богдан Чума – історик, перекладач, керівник магістерської програми «Майбутнє спадщини», доцент кафедри історії УКУ

 

 

Модератор та укладач текстів: Олег Яськів – фізик, кінознавець, професор, директор Центру Шептицького УКУ, радник ректора з питань науки і культури

 

 

Тарас Добко: Вступне слово

 

Я мріяв про такі події, коли ми зможемо у дуже спокійний, критичний, уважний та методичний спосіб говорити на теми межові: наука і релігійний світогляд – як вони можуть обмінюватися своїми рефлексіями, досвідом, дарами. В мене з моїм математичним і філософським бекграундом та з моїм релігійним світоглядом оце все крутиться в моїй голові постійно. Тому, думаю, дуже важливо, що твориться середовище, де люди можуть ділитися своїми думками, а інколи навіть відчуттями, на які ці думки хочуть перетворитися.

 

Хотів би сказати декілька слів як філософ на ту тему сьогоднішнього обговорення. Тему дуже непросту. Я до краси маю відношення досить далеке. У мене дружина «по красі», бо вона художниця. Я завжди подивляв і подивляю тих людей, які вміють ту красу збагнути, її творити, її передати. Коли переглядав пропоновані на обговорення тексти, мені прийшли в голову три думки, якими я хотів би поділитися.

 

Був колись такий протестантський теолог і трохи філософ – Рудольф Отто. Ще на початку XX століття він написав книжку "Das Heilige" ("Про святе"). Фактично, це книга про феноменологічний опис релігійного досвіду. І серед усіх аспектів релігійного досвіду божественного він виділив два основних. Він їх передає латинськими словами:

 

1. Mysterium tremendum – це такий трепет, тремтіння від зустрічі з величчю Божественного.

 

2. Mysterium fascinans – це щось зачаровуюче; непереборне тяжіння, що виникає до Божественного.

 

Власне, цей аспект захоплення Божественним – це те, що в релігійному досвіді можна назвати пережиттям краси. Є ще один автор, я його значно менше знаю, – це Ганс Урс фон Бальтазар, який по суті своє богослов'я вибудував на релігійному досвіді краси. Навіть створив те, що називають теологічною естетикою. Його думка була дуже проста, закорінена в грецькій філософії: він вважає, що якщо зникає краса, то люди перестають бачити і реагувати на істину і добро. Що є великим ризиком, бо тоді будь-яка моральна система перетворюється на щось дуже холодне – вона перестає притягувати, перестає захоплювати людину.

 

І те, що говорив Отто, і те, що казав фон Бальтазар, я у своєму житті як математик також пережив. Ще коли вчився (я зараз не є математиком), я пригадую відчуття метафізичного трепету, коли вдавалося довести якусь теорему і розуміти її від початку до кінця. Кожен крок. Ми з одним моїм колегою мали такий "спорт": був предмет “Математичний аналіз”, і ми читали певні теореми, де не відображалися всі кроки. Ми сідали і казали: "Ми мусимо від А до Я це зрозуміти". Проходили весь ланцюжок доведення і потім відчували якесь неземне задоволення.

 

Потім я знайшов у філософа Лешека Колаковського твір "Математики і містики". У цьому творі він пробує осмислити притягальну метафізичну силу математики й опирається на те, що об'єднує математику і містику. Обидва йдуть до основи, до чогось остаточного, що є в основі світу. Він каже: якщо математик займається сублімацією абстракції, то містик займається сублімацією досвіду, іде до остаточних його підвалин.

 

На завершення я би хотів пригадати греків з їхніми поняттями – Агатон і Калон. Це два поняття для добра. На мою думку, це можна проінтерпретувати як два аспекти, під якими нам може з'являтися добро: Агатон – це більше про корисне. Коли греки говорять про евдаймонію (сповнене людське життя, яке вдалося, процвітання), то кажуть: "Оце те, що сприяє тому сповненню, це є Агатон". Добро дане як щось корисне, що відповідає людській природі. Але цього замало. Другий аспект – це Калон, тобто краса, добро шляхетне. 

 

Іншими словами, я можу йти за чимось добрим, бо воно добре для мене, воно мене вдосконалює (Агатон), а можу йти за добрим, бо воно шляхетне, красиве і саме собою добре (Калон). Калон означає, що воно добре в будь-якому разі, незалежно від мого ставлення. Важливо прожити добре життя (Агатос), але ще важливіше прожити це добре життя гарно (Калон). Оце поняття краси пронизує всю сферу людського життя. Треба навчитися ту красу бачити не тільки в творах мистецтва, а й у моральній шляхетній поведінці та в релігійному досвіді. Ось такими міркуваннями я хотів поділитися з вами. Дякую.

 

 

Григорій Дмитрів: Мені найбільше сподобалося у цих текстах про красу те, що простота – це печать істини. Коли ми говоримо про мистецтво, то те, що є прекрасне, воно має бути простим. Але простим не в розумінні простого як односкладного, а воно має бути простим, що воно легко описується і легко розуміється. Воно може бути складне, але то складне легко зрозуміти. Якщо оце складне легко зрозуміти, то воно є красиве. Але також хочу додати, що не можна розглядати красу в сумарному, якщо вона не є красою в елементах, бо якщо один елемент випадає, то руйнується ціла краса об'єкту в цілому.

 

 

Тарас Банах: Видів краси є багато. Так само як видів Львова, наприклад. Так-от, так само з красою все дається у відчуттях і в сприйняттях. І, як на мене, вона мала би теж класифікуватися. Є краса візуальна, коли ми бачимо якийсь образ симетрії перед нами, є краса музична, коли ми чуємо якусь красу. Є краса дотикова, коли ми якісь форми можемо помацати – округлі, наприклад. І, нарешті, є краса, коли ми сприймаємо платонівський всесвіт. Математика – це лише один з інструментів, щоб просто помацати таку красу десь там в ідеальному світі через зв'язок з Богом. Ну, власне, тема в нас сьогодні: краса і Бог. Я, чесно кажучи, Бога у текстах не дуже багато зауважив, але, знову ж таки, є анекдот про Штейнгауза – на питання, яка мінімальна кількість людей на лекції, коли він готовий продовжувати читати лекції, він відповів: "Три". І коли прийшов до нього всього один студент, Штейнгауз почав читати лекцію. А студент питає: "Ви ж казали, що має бути три". І Штейнгауз відповідає: "Так нас і є три. От ви, я і Господь Бог з нами». Так що Господь Бог, він присутній насправді в тих всіх текстах. Так-от, дуже мені як математику приємно, коли виявляється, що математика комусь потрібна, бо ми досить таки герметичні, математики всередині себе, і маємо відчуття, що математика –  закисла і невідомо на що потрібна. Це просто фантастика!

 

 

Роман Лесик: Я би хотів повернути математиків та фізиків до лона хімії, бо вона теж є цікава і у ній багато можна знайти гарних речей і знайти красу. Насправді мені здається, що кожен науковець, який робить якісь дослідження, він, можливо, не так шукає якогось результату, як шукає красу в тому, що він робить. І тут для того, щоби досягнути цієї гармонії, на мою думку, має бути поєднання духовного начала і матеріального. І воно, власне, приводить до певної гармонії. Для школи Піфагора поєднання математики і музики відігравало важливу роль – Піфагор зробив знамените відкриття, що вібруючі струни видають гармонійний звук, якщо їхні довжини знаходяться в простому раціональному числовому співвідношенні. І знаєте, я хоч не Піфагор, звичайно, але в моєму житті був такий цікавий момент. Я як хімік отримав дуже цікаву структуру і хотів пояснити, як воно утворюється. Насправді ідея прийшла до мене на концерті "Плачу Єремії". Я побачив: два реагенти, які у мене були, можна розташувати у формі нотного стану. Трошки маю музичну освіту. І такий підхід привів мене до простого вирішення складної проблеми стереохімії тандемних реакцій. Тобто, власне, науковцю потрібне так само якесь певне духовне начало, потрібне якесь натхнення для того, щоби зробити щось дуже цікаве.

 

 

Ігор Завалій: Я почув тут цікаві сентенції про “Mysterium tremendum” та “Mysterium fascinans”, що означає “божественне захоплення”. От це власне і лягає в ті речі, над якими я думаю вже тривалий час. Відносно недавно я почув теорію про оце “божественне захоплення”, але, власне кажучи, не стільки про це, а скільки про еволюцію того, що відбувається з мистецтвом і з “божественним захопленням”. Хочу запропонувати, щоб ці категорії, які тут аналізуються, розглядалися ще з точки зору еволюції, з точки зору розвитку. Тому що те, що відбувається з розумінням краси, з мистецтвом і взагалі з емоційним пізнанням світу, це є щось таке, що не вкладається в класичні категорії “Mysterium tremendum” чи “Mysterium fascinans”. До прикладу, я чув цікаву теорію одного відомого кінорежисера, не буду називати прізвище, що на початку XX століття відбувається перехід від мистецтва, де основою є вже згадане вище “божественне захоплення”, до іншого типу емоцій, а саме до емоції здивування. Тобто на перший план виходить не викликати захоплення, а здивувати. Я також читав, що найвідомішим твором XX століття мистецтвознавці, куратори та галеристи проголосили "Пісуар" Марселя Дюшана. Це є підтвердженням того, що мистецтву “Mysterium fascinans” приходить на зміну інше мистецтво. Воно також побудоване на емоції, але це вже інший тип емоцій.

 

 

Богдан Чума: Я маю одне ствердження й одне запитання. Ствердження полягає в тому, що все в цьому тексті базується на ідеї гармонії. Так, ми знаємо, що ідея гармонії – це ключовий доказ від античних часів і до наших днів на користь існування Бога, який використовується, зокрема, багатьма авторами-богословами. Так і в темі нашої розмови гармонія в багатьох випадках підказує нам, де є цей зв'язок між наукою і красою. І моє питання, бо дуже хочу почути думку колег: де знаходиться ця краса в науці, чи краса існує сама собою, чи це та краса, яку ви знаходите в наукових дослідженнях, творячи науку? Тобто чи ви свідомо хочете створити гармонійну формулу або красивий винахід? Сьогодні багато говорять про те, що треба шукати ідею, концепти, але чимало критиків говорять також про те, що найважливіше в розумінні сучасного мистецтва є контекст та історія творення. Без розуміння контексту та історії творення сучасного мистецтва не зрозуміти. Із цим приходить щось зовсім інше, зовнішнє. Існує не просто твір як мистецький твір або як теорема, яка сама собою красива, чи хімічна формула, яка сама собою красива. Існує процес: як їх створено? В якому контексті? Якщо беремо цей приклад розуміння сучасного мистецтва і переносимо на розуміння science, тоді ми можемо говорити про те, що науковці також свідомо творять науку красивою. Але питання залишається – чи наука красива сама собою?

 

 

Богдан Тихолоз: Дякую за насолоду знову бути з читанкою з теоестетики, в якій я як літературознавець чекав кульмінацію. Але не скажу, що дочекався, бо якось дуже рівною вона мені цього разу видалася і якоюсь благостною. Може то й пасує, коли говоримо про Бога. Я трохи ризикую випасти з тону того, про що йшлося перед тим, і скажу про те, чого мені забракло. Воно інспіроване цими першими двома текстами також, бо Гайзенберг говорить про визначення, на яке потім покликаються наступники. І не раз Гайзенберга потім цитують – про красу як правильну відповідність частин одна одній і цілому. Таке Шлеєрмахерівське визначення. З іншого боку той таки Гайзенберг цитує відому фразу з Федра Платона про те, що душа лякається краси. І краса може не тільки заспокоювати і давати рівновагу, насолоду, але вона може тривожити і шокувати. І мені, читаючи тексти фізиків передусім, трохи забракло ось цієї кульмінації, ось цієї іншої краси. Краси, яка не заспокоює, не задовольняє, не дарує насолоду і внутрішню гармонію. А краси дисгармонії, краси, яка шокує, краси, яка провокує, краси, яка є часом неконвенційна і виходить за межі правильності. Мені здається, що коли Платон говорив про те, що краса здатна шокувати, то вона шокує не тому, що вона геометрія, і не тому, що вона правильна, а тому, що вона може бути не канонічною, апокрифічною, виходити за межі. І мені було б цікаво в контексті дальшої бесіди зосередитись також не тільки на красі, як красі пропорцій. А як у критерії Бекона, який говорить, що немає такої краси, яка б не мала якоїсь дивності в пропорції. Мені здається, що нам дуже важливо, щоб наша бесіда не була занадто красивою, занадто солодкою і правильною, коли ми говоримо про красу. Бо говорити про красу в таку постнеканонічну епоху, в епоху постмодерну і постпостмодерну, напевно означає бути принаймні нечесними з собою.

 

 

Ярослав Притула: Пан Михайло Зарічний подарував сьогодні математичний календар. І перша ж на січень картинка – це про красу. Тому що тут є формула Ейлера, якою захоплюються математики. Тут є Мона Ліза, якою захоплюються багато людей. І хто на що дивиться, кому що є красою? І от краса не є абсолютна. Я додам, хоч я і математик за освітою, але буду трошки говорити як економіст. Принцип Гайзенберга – це принцип про невизначеність, неможливість виміряти частинку в русі. І це також про суб'єктивність до певної міри. Тобто ми не маємо абсолютної міри. В економіці таке саме є. Всім відомий нам Сорос має свою теорію. Він філософ за освітою. Він в Карла Поппера вчився. Тобто це його вчитель. І в нього є теорія рефлексивності, де він стверджує, що на її основі заробив свої капітали. Дехто сумнівається, чи це так, але ця теорія – це також про те, що суб'єкт є включений у вимірювання. Тобто ми не можемо в соціальних науках не мати об'єктивності через те, що ми є самі учасниками процесу. І коли, умовно кажучи, фондовий ринок зростає, де є реальність? Чи це якась фундаментальна цінність акцій, чи це є те, що в нашій уяві, і якщо вона зросла, це значить реальність є там? Сорос стверджує, що реальність є те, що люди думають, а не те, що насправді є. І він на цьому заробив грубі гроші. Він показав, як можна керувати реальністю.

 

 

Маркіян Фецич: Ця читанка далася мені важко, але у своєму сенсі. Було багато текстів, пов'язаних з математикою та фізикою, а мене весь час думки перетягували у мою професійну сферу – в медицину, в хірургію. І власне ці перші два тексти викликали в мене саморефлексію: у медичній науці дуже важливим є етичний вимір краси. Ми часто можемо чути такі фрази, як «гарна людина», або «гарний вчинок», або у моїй сфері – «гарний лікар». Пацієнти, коли рекомендують когось одне одному, то кажуть: «Звернися до цього, це гарний лікар». Що ми вкладаємо в це поняття? Це в першу чергу про красу внутрішню, про красу характеру, красу вчинків. Власне, дуже важлива роль у моїй професії – це певна порядність, турбота про пацієнтів. І це теж про красу. Тому я маю надію, що ми сьогодні цей вимір теж піднімемо на поверхню і зможемо про етичну красу поспілкуватися.

 

 

Юрій Головач: Мені дуже імпонує цей спосіб розмови. Недолік у тому, що до кожного з вас хочеться щось додати. Перевага – що територію не захоплює той, хто найбільше говорить, і тоді є змога почути інших. Я повернуся до тексту Гайзенберга. Це дуже гарний приклад, бо ми говоримо про красу. Теорія матриць була добре розроблена в математиці 19-го століття і до певного часу була певним ‘об’єктом в собі’, не маючи використання у пізнанні природи. І ось на початку 20-го століття вчені починають спостерігати явища, які в канони тодішньої науки не лягали – квантові ефекти. Для їх розуміння і кількісного опису застосовуються різні математичні формалізми – різні способи описати спостережувані явища і зрозуміти їхню природу, їхню внутрішню красу. Перше, елементарне, розуміння – вважати, що електрони рухаються навколо ядра як планети навколо Сонця. Це так звана планетарна модель атома, модель Бора, у якій вводиться певна симетрія. Наступний крок – хвильова квантова механіка, у якій опис ведеться на мові хвильових функцій і диференціальних операторів. І ось, зокрема завдяки Гайзенбергу, з'являється матрична квантова механіка. Те, що було дуже гарне і, здавалось би, не мало відношення до оточуючого світу – теорія матриць, виявляється, описує ті ж самі явища точно так само, як диференціальні оператори. І дозволяє побачили ще в один спосіб і зрозуміти красу того, що створене й існує. І ще я хочу повернутися до двох означень краси, які згадує Вернер Гайзенберг, апелюючи у своїй лекції ще до часів античності. Перше – це ‘краса як правильна відповідність частин одна одній і цілому’. Друге – це ‘просвічування вічного світла Єдиного крізь світ матерії’. Приклад із квантовою механікою, в моєму розумінні, належить до першого означення. Друге означення, знову ж таки, для мене – велика таємниця, і я сподіваюся на нашому семінарі почути ваші думки з цього приводу. До цього кожний з нас намагається доторкнутися різними способами. 

 

 

Михайло Зарічний: Чандрасекара запитують, з якої відстані слід споглядати твір мистецтва. Він каже, що насправді треба сприймати з різних відстаней. Пригадується картина Сальвадора Далі «Портрет мого мертвого брата», де з різних позицій ми бачимо різне. Підходимо ближче – бачимо деталі. Відходимо далі – бачимо середній план. Відходимо зовсім далеко – бачимо усе в цілості. Так само з Марселем Дюшаном. Всі кажуть: «Пісуар, пісуар». Але його твір називається «Фонтан». Там у ньому треба побачити фонтан. Краса дає можливість охопити все з загальної точки зору, побачити щось таке, що логічними кроками було б недосяжне. Я би сказав, що краса – це досягнення еволюції. Люди, які б тільки користувалися раціо, а не бачили прекрасного, можливо, і були б, але вони би програли тим, хто має естетичне відчуття. У математиці естетика дає змогу багато чого зробити. Наприклад, художники створили проєктивну геометрію. Малюємо рейки, які йдуть до горизонту. Там вони перетинаються, а в реальності – ні, бо була б катастрофа. Тобто там є точка, яку треба намалювати на картині, але якої не існує. Вона нескінченна. І тоді математики кажуть: «А чому ми маємо на нескінченне дивитися інакше? Це ж негарно. Будемо дивитися на нескінченне так само, як на скінченне». І ми одержуємо геометрію, де все гармоніює.

 

 

Василь Косів: Зібрані тут тексти говорять про красу як щось «божественне» – об'єктивне, остаточне, безумовне, істинне. А мені бракує «грішної землі» і суспільного виміру. Ми все ж таки живемо тут, творимо дуже різні суспільства. Упродовж історії мистецтва красу творили і сприймали по-різному. Умберто Еко це гарно показує в книжці “Про красу”. Те, що в один період було красивим, в інший період було зовсім некрасивим. Сьогодні щось здається вульгарним чи непристойним, але ще вчора це було красивим. Також є теорія П’єра Бурдьє про культурний капітал, в якій його наявність дає одне розуміння речей, а відсутність – інше. Хтось має відповідну освіту, хтось не має. Для когось опера – це вершина краси, а хтось не може цього слухати. Для когось багато орнаментів – це суперкрасиво, а для когось – вульгарний кітч. Тобто ми бачимо те, що знаємо. А якби ми знали інакше, ми би інакше бачили.

 

 

Віктор Жуковський: Я за першою освітою інженер, закінчив радіотехнічний факультет Львівської політехніки, тому фізика і математика для мене – базова вища освіта. Я не "чистий" богослов, але перш ніж ним стати, перейшов через фізичні гори. Хочу відштовхнутися від визначення краси в античності. Перше: краса як правильна відповідність частин цілому. Друге: краса як просвітлення вічного світла Єдиного. Для християнського богослов'я Єдиний – це Бог-Трійця. Осмислення краси для богослов'я неможливе без розуміння взаємин єдиного в Трійці Бога і множинного світу, у якому він “всюди є і все наповняє” (Молитва до Святого Духа). Це була головна інтрига мого наукового дослідження: з'ясувати, як християнське богослов'я інтерпретує цілісність простого і єдиного у трьох особах Бога і множинного та дуже складного сотвореного Ним світу, а також у якій площині проходить зв'язок між сакральним і профанним. У богослов'ї ця проблема розв'язується на багатьох рівнях: ким є Бог, ким є людина, чим є світ. Карл Шмітт у своїй книзі “Політичне богослов’я”, яка вийшла у 1922 році, стверджував, що всі вагомі поняття сучасної теорії держави – це секуляризовані богословські поняття. Тому з огляду на діалог між наукою і релігією варто подумати про те, що й богослов'я може бути охімічине, офізичине, оматематичене, опсихологічене тощо. І навпаки: кожна математична, хімічна, фізична, психологічна ідея, концепція, парадигма може бути обогословлена. Це дозволить дивитись цілісно на різні наукові проблеми і виклики, використовуючи всі можливі ракурси. Тому такий рух з обох боків надзвичайно важливий для творення нових, спільних парадигм бачення людини, Бога і світу.

 

Григорій Дмитрів: До краси в науці дійти іноді важко. Починатися може все з об'єктів некрасивих. Отримана сполука була сірою, банальною, нічого в ній гарного не було. Картина, отримана на дифрактометрі – набір точок, чорні крапки на сірому тлі. Але застосування математичних методів до цього некрасивого дало можливість створити модель кристалічної структури, яка є абсолютно красивою і співмірною з творами мистецтва.

 

 

Дмитро Цолін: Тексти Гайзенберга та Чандрасекара допомогли мені зрозуміти відповідь на питання з минулої зустрічі. Тоді ми обговорювали текст Ейнштейна, де він казав, що треба досліджувати божественне, але заперечував персоніфікацію Бога. Що є «божественністю» в уяві Ейнштейна? Власне, Гайзенбергів текст мені розкрив оце розуміння краси як гармонійності частин в цілому. Але тут виникає питання друге – те, про що згадував пан Юрій Головач, про інше розуміння краси як просвітлення світлом. Це питання богословське. І ось тут чого я очікую від нашої зустрічі. Оскільки наш семінар називається «Наука і релігія», то питання того, чи завжди краса приводить людину до визнання цього світла, тобто божественності. І в цьому сенсі мені хочеться згадати Климента Олександрійського, його термін «пролепсис», тобто вольове передчуття, яке він асоціює з вірою. Віра – це момент, коли людина свідомо переходить від споглядання краси до бажання контакту з її джерелом. Чи є це необхідним і чи завжди це викликає у людини бажання пізнати Бога як джерело всього? 

 

Ігор Завалій: Один і той самий об'єкт може бути об'єктом і науки, і мистецтва. У галереї ім. Возницького є скульптура Тараса Левківа – композиція з багатогранників, ікосаедрів. Це представлено як твір мистецтва. Але якщо піти на кафедру неорганічної хімії Львівського національного університету, ви побачите там точно такі самі ікосаедри. Тобто один і той самий предмет є об'єктом і науки, і мистецтва. І виникає запитання: «А може тут є ефект плагіату? А може тут є ефект якоїсь підміни?” Врешті-решт я дійшов висновку, що немає. Об'єкт один і той самий, але мотивація інша. У науковця мотивацією є записати раціональні зв'язки формулами, операторами симетрії і так далі. І ці оператори – також відображення краси. А в художника мотивацією є підкреслити та передати свою емоцію (яка викликана симетрією, тобто досконалістю) глядачам через сам об'єкт.

 

Роман Лесик: Поєднання краси, гармонії та дисгармонії часто є рушієм наукових досліджень. Цитату «Краса – це сяйво істини» можна також інтерпретувати, як «дослідник хоче досягнути того сяйва». Наведу один приклад з фармації. Талідомід – «красивий» препарат, біохімічно пояснена його заспокійлива дія. Але виявляється страшна річ – тератогенна дія, коли народжуються діти з вадами. Йде подальший пошук «краси» – і ми знаходимо фантастичний протипухлинний препарат, вирішуємо проблеми в онкології через нове красиве біохімічне обґрунтування.

 

Ярослав Притула: Якщо говорити про теорію фракції Сороса чи невизначеності Гайзенберга: є чудовий мистецький твір Веласкеса Las Meninas, який має ту саму рефлексію, коли через дзеркала Веласкес себе зображує в цій картині. І це чудовий приклад того, як краса має кілька вимірів. Сама картина – це краса, але сенси, які передані у ній, – це вже інший вимір краси. І ще дуже коротко про одне. Дивіться, зараз світ божеволіє від біткоїнів. Це є уявна річ, розумієте? Тобто вона не має жодної матеріальної цінності, а за це люди хочуть платити сотні тисяч доларів. Так, вона може стати дуже негативною, тому що багато людей втратять гроші. Тобто це як дві сторони однієї монети.

 

Богдан Тихолоз: Поняття краси сьогодні завузьке – краще говорити про категорію естетичного враження, яка включає естетику потворного. Наведу два приклади львівських кейсів. Скульптура Ксавера Моцарта роботи Швейкерта – вона дисгармонійна, але викликала колосальне збурення емоцій. На іншому полюсі – симетрична, врівноважена скульптура Василя Корчового «Впевнена», яка також викликала збурення. Обидва полюси працюють як драйвери. Щодо того, чи завжди краса веде до світла: церемонії, ритуали та айдентика нацистів мають дуже високий рівень естетичного, там багато красивого, що викликає захват. Чи вело це до світла? Питання риторичне.

 

Богдан Чума: Тут говорилося про мотивацію, і мені здається, що і в митця, і у вченого мотивація насправді однакова – пізнання. У кожному доброму курсі історії науки є Августин Блаженний. Його думка: якщо світ створений Богом, то беріть свої емпіричні методи, щоб пізнати те, що створив Бог. Це спільна мотивація всього справжнього. 

 

Василь Косів: Гайзенберґ читав свою лекцію в «Баварській академії красних мистецтв». Термін «красний» (красивий) з XVIII століття означав діяльність для естетичного задоволення, на відміну від ужиткового мистецтва чи ремесла, яке було для користі. У цьому вимірі, коли ми робимо щось для естетичного задоволення, то відчуваємо радість творчості. Це може бути зовсім не ужитковим і не відповідати універсальній характеристиці краси.

 

Віктор Жуковський: Для динаміки християнського духовного життя визначальним є наступне: перш ніж у повноті розкрити і цілісно споглядати зовнішнє, увійти у внутрішнє, у свій архетип. Це перегукується з Кеплером та Юнгом. Головна передумова такого споглядання – відкрити «очі душі» і «вуха серця», щоб побачити себе внутрішнього: цілісного і гармонійного, і тоді, як наслідок, споглядати і бачити максимально зрілим поглядом красу назовні. Це шлях від внутрішнього до зовнішнього, яку можна також описати класичною тезою онтології християнської духовності: “Бути, а тоді діяти!“

 

 

 

14.03.2026