Ігор МЕЛЬНИК

 

16 лютого 1856 року народився відомий свого часу галицький політичний і громадський діяч, економіст, меценат – отець-мітрат Тит Євген Войнаровський гербу Столобут. Нині його особа маловідома для широкого загалу, а у першій третині ХХ ст. його вважали "сірим кардиналом" галицької політики та "міністром фінансів" в неформальному "уряді" Митрополита Шептицького.

 

 

Народився Тит Войнаровський у родині отця Петра Войнаровського (1822–1894), пароха церкви Воскресіння Господнього села Ляцьке Шляхетське біля Станиславова (нині село Липівка Тисменицького району), та Францішки з Лопатинських. Греко-католицькими священиками Станиславівської єпархії стали також його брати Юліан (1852–1958) та Іван (1864–1908).

 

Багато біографічних фактів ми дізнаємося зі спогадів Т.Войнаровського, виданих у США після ІІ Світової війни. Дослідник Дмитро Богачевський писав у вступі до цих мемуарів: "Як бачимо з фактів та спогадів, то бл. п. о. Тит Войнаровський був особистістю непересічною, широкого світогляду, людиною повною розмаху, явище на галицькому ґрунті дуже рідке. І це було причиною, що він дуже часто не міг гармонізувати з тодішніми керманичами галицько-українського суспільного життя. Були це безперечно патріоти, щирі і високо ідейні, чудові організатори, вповні віддані українській справі, одначе вони виросли і працювали на галицькому загумінку, в середній інтелігентській верстві, то ж не мали і не могли мати широкого розмаху, всеукраїнського державницького зрозуміння, світогляду, а тим самим і повного політичного реалізму... А тільки дуже мало осіб могло розуміти автора цих споминів та поділяти повноту його розмаху й державницького підходу до поодиноких справ. До цих можемо зачислити митр. Кир Андрея, д-ра Е.Олесницького, проф. С.Смаль-Стоцького, М.Василька та декілька інших осіб. Загально є відомо і із спогадів блп. о. Т.Войнаровського бачимо, що його зв'язки сягали й поза східню Галичину. Він мав впливи не тільки в віденських колах, але і поза кордонами" ¹.

 

Вдома Тит Євген отримав початкову освіту, далі навчався у Станиславівській гімназії, де склав матуру 1874 року. У 1878-му закінчив духовну семінарію та теологію на університеті ім. Франца І у Львові. Був висвячений 18 січня 1881 року, а через місяць його призначили сотрудником церкви Св. Михаїла в Олеші біля Товмача. Перед тим одружився у 1880-му з Емілією, дочкою тамтешнього пароха о. А.Шепаровича. Та не мав щастя в родинному житті, бо восени 1881 року його кохана Емілія померла. Залишився вдівцем без сім’ї та потомства, тому й присвятив усе життя духовній опіці та служінню своєму народові.

 

У березні 1882 року перебрався на парохію церкви Св. Михаїла до Колодіївки біля Станиславова, де був сотрудником у діда своєї дружини Панкратія Шепаровича. А 4 квітня 1883-го Т.Войнаровського призначили вікарним священиком до кафедрального собору Св. Юра у Львові. Але сповненому сил і енергії 30-річному душпастиреві хотілося бути самостійним, і він виграє конкурс на парафію Св. Архангела Михаїла в Кулачківцях на Коломийщині. Тут він був адміністраторм у 1884–1887 рр., збудував нову церкву та парохію. Далі були парафії церкви Покрови в П’ядиках біля Гвіздця (1887–1891); церкви Успіння в Топорівцях біля Городенки (1892–1893). Врешті-решт перейшов Т.Войнаровський на парафію Введення в Храм Діви Марії у Балинцях на Коломийщині з філійними церквами Різдва Пресвятої Богородиці в Трофанівці й Св. Івана Богослова у Бучачках, де отець перебував у 1894–1910 роках.

 

На кожній парафії о. Тит Войнаровський намагався піднести національний, освітній і духовний рівень і добробут своїх парафіян, боротися з пияцтвом і деморалізацією. Маючи хист до господарських справ та добрі юридичні знання, парох активно займався парцеляцією поміщицьких земель і викупом її селянськими господарствами. Він сприяв звільненню галицьких селян від експлуатації польськими дідичами та жидівськими корчмарями та гендлярами, успішно домагався справедливої плати праці та вигідних цін на продукцію, впроваджував прогресивні методи господарювання. "Я бачив, як малоземельні селяни помимо всіх зусиль не можуть піднестися економічно, а навпаки стають предметом визиску, а крім того я запримітив, що коли наш селянин має стільки землі, що вона дає йому і його родині забезпеку, він держиться запопадливим, роботящим, ощадним, тверезим, приступним до культури, а що найважніше, стає релігійним. Не маючи власної рідні, я постановив собі жити для моєї ширшої рідні – для Українського Народу", –  згадував він ².

 

Навіть займався медициною: "В короткім часі мав я між селянами славу першорядного знавця недуг, та до мене сходилися за порадою не лише мої парохіяни, але також селяни з далеких сторін" ³.

 

Не цурався й політичної діяльності. Обирався віце-маршалком Коломийської повітової ради, а у 1907–1911 роках був депутатом Палати послів Австрійського парламенту. "Побіда української сторони при виборах до Повітової Ради під моїм проводом скріпила ще більше довір'я селян Коломийщини до моєї особи, але рівночасно викликала проти мене у ворожих мені таборах, москвофільськім і польськім, завзяту нагінку. Передусім накинулося на мене москвофільське духовенство в повіті з різними наклепами та інсинуаціями. В москвофільських і польських часописах появлялися напастливі дописи проти мене, пішли також доноси проти мене..." ⁴.

 

Мав також конфлікти з радикальними демагогами, які, згідно з соціалістичною ідеологією, вважали своєю метою пролетаризацію галицького селянства. Не завжди знаходив спільну мову з галицькими політиками народовецького спрямування, хоча й сам належав до Національно-демократичного табору. Його особисті конфлікти з Костем Левицьким шкодили спільній справі.

 

Зокрема, через це не дійшло до створення Парцеляційного банку, якому обіцяв сприяти австрійський прем’єр-міністр Ернст Кербер. Головним завданням цього банку було "закупити дві тисячі маєтностей великої посілости, розпарцелювати цю землю між наше населення, створити тисячі й тисячі самостійних сильних селянських господарств, а це мусіло б було потягнути за собою значне піднесення числа нашої інтеліґенції. З економічним подвигненням став би був і світогляд нашої інтеліґенції під кожним оглядом ширший, в 1918 р. прийшла девалюація австр. корони, отже при сплаті позички були б звернули в половині, а ґрунти були б запівдармо перейшли в руки нашого селянина. Що паралельним наслідком такої парцеляції був би також упадок політичних впливів польського елементу у Східній Галичині, це розуміється само собою. Мотивом, задля якого Кербер був задумав наділити нас концесією на Парцеляційний Банк і вивінувати його такими поважними засобами, був його намір ослабити політичну силу поляків в Австрії. Він бачив, що політика польських дідичів, які засідали в значній перевазі в «Колі Польськім» у Відні, не йде по лінії інтересів австрійської держави. Отже інтенцією Кербера було розпарцелювати більшу посілість у Галичині (оскільки це лиш можливе), позбутися з Кола Польського як найбільше дідичів, а на їх місце дістати до парляменту репрезентацію заможного українського селянства" ⁵.

 

На жаль, більшість тодішніх галицьких політиків ще не були готові до таких довготермінових політичних комбінацій, що й стало однією з причин поразки у  боротьбі за Галичину у 1918–1923 роках.

 

Натомість спільником Тита Войнаровського був Андрей Шептицький. Войнаровського навіть називали "міністром до фінансів" в колі наближених співпрацівників Митрополита. "Міністром до правничих справ" у цьому "кабінеті" був адвокат Степан Федак, "міністром культури"Іларіон Свєнціцький, "міністром просвіти" Олександр Барвінський...

 

Отець-мітрат Тит Євген Столобут де Войнаровський став також кустосом Львівської греко-католицької капітули, адміністратором митрополичих дібр (маєтків), почесним доктором економічних наук Української господарської академії у Подебрадах, засновником парцеляційного товариства «Земля» і Земельного гіпотечного банку, головою товариства «Сільський Господар» у Львові (1929–1935), заступником голови Львівської хліборобської палати (1934–1936), активним діячем багатьох просвітних і господарських установ. За власні кошти він утримував бурсу на 40 учнів в Коломиї, кураторію Національного музею у Львові. "Сприяючи вихованню здорового, національно свідомого підростаючого покоління, священик співробітничав з «Пластом» та товариством «Вакаційних осель». Для всебічного інтелектуального розвитку українських селян і міських робітників він за власні кошти видавав газету «Нове слово»" ⁶.

 

 

За дорученням А.Шептицького зустрічався з урядовцями у Відні, Варшаві, Римі, де вів перемовини в справах Галичини й України. Так у 1921 році Т.Войнаровський отримав таємні пропозиції від польського прем’єр-міністра Вінцента Вітоса й інших урядовців щодо особливого статусу Галичини: "Президент міністрів заявив мені тоді зовсім виразно, що Польща готова на таку розв'язку нашої справи: «Східня Галичина дістає цілковиту самостійність в управі своєї цілої території, президент Укр. Нац. Ради д-р Євген Петрушевич стає намісником Сх. Галичини, всі старости на цій території і всі шефи східньо-галицьких урядів будуть заіменовані зпоміж українців, натомість поляки застерігають для себе місця заступників цих шефів; справи адміністрації, культури, судівництва для цієї території належать до автономних справ краю під управою українського намісника і власного Сейму — натомість до центрального уряду у Варшаві належать справи військові та справи політичних і торговельних договорів із заграницею».

Я прийняв ці інформації «ад референдум» і поїхав з ними до Відня, до президента д-ра Є.Петрушевича. Зі мною поїхав також д-р Порай-Мадейський, завданням якого було відповідно зарекомендувати мене в польськім посольстві у Відні.

Справа того цілого договору мала полишитися перед заграницею в строгій тайні, та виявлена евентуально аж тоді, коли договір буде довершений.

З през. д-ром Петрушевичем був я в добрих відносинах ще з давніших часів. Прибувши до Відня, я мав з ним у цій справі дуже довгу довірочну конефренцію. Д-р Петрушевич поставився по вислуханні мого реферату доволі позитивно до цих пропозицій, підносив, вправді, деякі сумніви: мовляв, поляки визискають проти нас такі пертрактації заграницею, але я був переконаний, що в засаді д-р Петрушевич годиться на предложений проект"  ⁷.

 

Але насправді уряд ЗУНР в екзилі (Колегія уповноважених) виступила «проти яких небуть розмов з поляками», все ще сподіваючись, що уряди Британії, Франції, Японії та Італії "подарують" Галичині незалежність. Таємні польські пропозиції були оприлюднені в пресі, "а ті з українських діячів, які зважувалися на переговори з поляками, характеризувалися як "наївні або нетямущі". Стаття завершувалася категоричним висновком, який був водночас публічною відповіддю польському урядові: "Не говоримо з наїздниками!"

 

Незважаючи на невдачу, Т.Войнаровський намагався продовжувати перемовини з поляками й у наступному 1922 році. Та врешті-решт галичани отримали рішення Ради послів від 15 березня 1923 року, за якою Галичина була визнана територією Польщі без жодних конкретних зобов’язань щодо українців. Вимоги країн Антанти щодо цього були чисто декларативними і ніколи не виконувались польським урядом.

 

Однією з таких вимог було відкриття в Галичині українського університету та інших вищих шкіл. Т.Войнаровський згадує, що у 1923 році був  причетний до можливості реалізації цієї обіцянки: "Була у Львові Українська Мистецька Вистава, на якій я стрінув д-ра Панчишина, ректора тайного університету у Львові, і проф. д-ра Щурата. Я викликав їх на балькон і повідомив, що якраз попереднього дня відвідав мене проф. львівської техніки Бартель, з яким я був знайомий від довших літ, і повідомив мене, що перед кількома днями довідався у Варшаві, що президент міністрів Сікорський (оскільки собі пригадую) уступить до двох тижнів, але перед тим готов полагодити справу отворення українського університету у Львові, якщо українці бажають його мати. В такім випадку він очікує, щоб компетентні українські чинники внесли негайно письменну петицію про це, а Сікорський має в Соймі запевнену для цеї справи більшість.

Повідомивши про це згаданих панів, я зажадав від них у рішучих словах, щоб вони негайно виїхали як депутація українських професорів університету з такою петицією до Сікорського. Я аргументував, що таке поставлення справи є найвідповідніше, бо колеґія наших професорів університету має можливість полагодити справу негайно, а якщо петиція виходить від неполітичних чинників, оснування українського університету у Львові не буде мати характеру політичної концесії, що для обох сторін повинно бути приємливе. На це сказали мені згадані панове, що вони цього не можуть зробити, бо не мають до цього мандату від нашої суспільности. Мої представлення, що тут мандат є зайвий, а рішення професорів університету є зовсім вистарчаюче – не трапляли їм до переконання і вони раз-у-раз повторяли, що не посідають мандату. Так отже в цій справі нічого не зробили! Мабуть і донині чекають на мандат" ⁹.

 

 Багато задумів і проектів Тита Войнаровського не були реалізовані. Але, як вважає історик Ореста Шевченко, "отець Тит Войнаровський належав до числа тих галицьких священиків, чия відданість своїм парафіянам стала чи не головною причиною тієї вірності, яку наш народ зберігав Українській Греко-Католицькій Церкві під час комуністичного терору" ¹⁰.

 

 

Помер о. Тит Войнаровський 21 лютого 1938 року. Упокоївся він у гробниці митрополитів і крилошан на полі 6 Личаківського цвинтаря у Львові.

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Войнаровський Т. Низка споминів з мого життя // Історичні постаті Галичини XIX–XX ст. – Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1961. – С. 12, 13.

 

² Там само. – С. 21.

 

³ Там само. – С. 39.

 

⁴ Там само. – С. 42.

 

⁵ Там само. – С. 49.

 

Шевченко О. Культурно-освітня діяльність о. мітрата Тита Войнаровського // Український історичний збірник. Вип. 15, 2012. – Київ, 2012. – С. 256.

 

Войнаровський Т. Низка споминів з мого життя // Історичні постаті Галичини XIX–XX ст. – Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1961. – С. 68.

 

Швагуляк М. До історії українсько-польських переговорів у 1921 р. Місія Тита Войнаровського // Записки НТШ. Історично-філологічна секція. – Львів, 1997. – С. 140.

 

Войнаровський Т. Низка споминів з мого життя // Історичні постаті Галичини XIX–XX ст. – Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1961. – С. 70, 71.

 

¹⁰ Шевченко О. Громадська діяльність Тита Войнаровського // Український історичний журнал,  №2. – Київ, 2008. – C. 89, 90.

 

 

15.02.2016