ОЛЕКСАНДР БАРВІНСЬКИЙ І «РУСЬКА ІСТОРИЧНА БІБЛІОТЕКА» (продовження циклу, перша стаття «Ягайлонська ідея та українська історіографія»)
«Історія Руси» Олександра Барвінського заклала початки українського наративу в суспільній історичній свідомості галицьких русинів, а започаткована ним серія "Руська історична бібліотека" цей наратив зробила домінуючим.
Олександр Барвінський
«о. Григорій [Домбровицкій] був се поважний священик, що дожив 88 лїт в непорочній статочности. Входжу до єго кімнати — сивий старець сидить при вікнї та держучи один том „Историчної Библіотеки“ Ол. Барвїньского, читає з таким жаром що і не почув, коли я увійшов в хату. „Що робите татуню ?“ — сказав я витаючись. — „Вчуся!“ — сказав поважний старець, кладучи книжку на столї.— „Ось бачите, се така добра рїчь, що кождий правий Русин повинен єї на память знати, як Отченаш. Коли-б наші Русини були нас від 1848 року надїляли такими книжками, а ми їх вивчили на память та й межи нарід защепили, не так би ми нинї стояли як стоїмо!».
На 1883-1885 роки припав пік популярності «ягайлонської ідеї» серед фахових істориків Галичини. Тадей Войцеховський у своїй вступній лекції до курсу історії Польщі (1883) у Львівському університеті стверджував, що неможливо вивчати історію Польщі без історії Руси і навпаки [1]. Наступного року професор Ягайлонського університету Анатоль Левицький видав підручник з вітчизняної історії (такий предмет викладався в галицьких ґімназіях, розпочинаючи з 1872 р.) [2]. Цей підручник якнайкраще відповідав ідеалам «ягайлонського» патріотизму (автор був католиком східного обряду), перевидавався ще 10 разів, у тому числі – в Києві (1908), востаннє – у Лондоні 1947 р., а українською мовою – у Львові 1895 р. Галицькі школярі користувалися ним навіть у 1920-і роки [3].
А.Левицький розглядав історію Польщі й Руси паралельно, спочатку – як історію династичну (за Рюриковичів і Пястів), потім – як історію багатоетнічної Речі Посполитої з доволі нейтральним викладом козацьких воєн та демонстрацією лояльности як супроти минулого Польщі, так України (щоправда, це не стосується православної церкви). Закінчив австрійськими цісарями, включаючи Франца Йосифа I, їхніми іменами названо відповідні параграфи.
Тож польським діячам видавалося, що книга ідеально погоджує потребу виховання молоді водночас у дусі і польського і українського патріотизму. Проте оскільки українські історики змагали до повного відмежування історії Польщі від історії України, то в них книга викликала невдоволення.
Галицько-українську історіографію тієї доби представляли здебільшого москвофіли. У центрі їхніх зацікавлень знаходилися династії галицько-волинських Рюриковичів, а оскільки Рюриковичі правили й у Москві, а їхніми правонаступниками є Романови, то звідси випливала історична єдність Галичини й України з Росією. Потенціал народовців (що формували свій напрямок галицько-руської історіографії) був значно нижчий: вони могли похвалитися лише декількома публікаціями про козаків, творів Миколи Костомарова та Пантелеймона Куліша на шпальтах преси [4]. Тому, щоб якось протиставитися історичним аргументам москвофілів (прикметно, що останні називали себе ще й «исторической партией»), іноді лідери народовців навіть вдавалися до різких випадів проти археографії взагалі. «Давно вже вони, ті добродії, відвернулись від тої живої Русі, що стояла на міліонах убогого люду, що говорила, співала, страдала, на панщині в ляха конала, а найшли другу, мертву, той кам’яний істукан, – Русь, що виписана була в документах! Спогордили вони всею красою свіжою, невинною рідної землі – бо тут виділи тілько саме мужицтво, таку чернь без документів, що по їх у нічім не одрізнялась від іншої іноземної черні; – а спокохали Москву, бо та, по їх розуму, провадила діло документованої Русі, бо тут, а нігде шанувалась папіряна древность; залізли мов ті черваки нечисті поміж акти та архиви московських бібліотек і між ними собі подумали: «отут, руські діти, ваша слава, тут ваше спасеннє», – писав 1863 р. Данило Танячкевич у львівській «Меті» [5].
На руку москвофілам було й те, що вся історія України писалася наддніпрянськими діячами по-російському (спочатку – з причини відсутності літературної української мови, згодом – через її заборону) і ці праці мали бути пристосовані до традиційної російської історичної схеми. Все це загалом перешкоджало розвиткові українського національного руху, в Галичині зокрема, а в умовах остаточної переорієнтації «Старої Громади» на концепцію «українського П’ємонту» в 1880-і роки проблема подолання цієї перешкоди була особливо актуальною.
Як стверджував Мирон Кордуба, першим спробував популяризувати соборницьку версію історії України на шпальтах галицьких видань М.Ковалевський, який під псевдонімом Іван Маркевич 1875 р. видав у Львові (хоча місцем видання названо Відень) брошуру «Коротка історія малоруського народа». Справу продовжив Іван Нечуй-Левицький, що протягом 1875-1879 рр. опублікував брошурки «Унія і Петро Могила», «Перші київські князі», «Татари і Литва на Україні», «Український гетьман Богдан Хмельницький» і «Український гетьман Іван Виговський». 1879 р. львівська «Просвіта» вирішила перевидати їх під назвою «Історія Руси». Крім того, Олександр Барвінський переклав українською мовою працю Микола Костомарова «Русская история в жизнеописаниях ее деятелей», яка спочатку друкувалася у львівській «Правді» у 1875-1877 рр., а згодом вийшла окремою відбиткою, а також продовжив «Історію Руси» Івана Нечуя-Левицького. Мотивація, якою керувався О.Барвінський, співпадала з поглядами багатьох його сучасників: як писав 2 квітня 1885 р. у листі до Степана Качали, «Неперечно, найбільше причиняється до розбудження свідомости народної історія» [6].
Олександр Барвінський народився 8 червня 1847р. в селі Шляхтинці (нині Збаразького району Тернопільської області) в родині священика, шляхтича гербу Нечуй-Вітер (Jastrzębiec). У 1868 р. закінчив філософський факультет Львівського університету. Працював на учительських посадах у Бережанській гімназії (1868-1871), Тернопільській (1871-1888) та Львівській (з 1888 р.) чоловічих учительських семінаріях. У 1891-1907 рр. – депутат австрійського парламенту (Райхсрату), у 1894-1904 рр. – Галицького сейму. 1906 року О.Барвінського іменовано урядовим радником, у 1910 р. – радником двору. З 1917 р. – член Палати Вельмож (вища палата австрійського парламенту). У 1893-1918 рр. – член Крайової шкільної ради. У 1893-1897 рр. – перший голова реформованого Наукового товариства ім. Т.Шевченка. У 1889-1895 рр. – заступник голови товариства «Просвіта», у 1891-1896 рр. – голова Руського педагогічного товариства. Почесний член цих двох організацій, а також товариства «Сільський господар». Кавалер орденів Залізної корони ІІІ класу та Червоного Хреста ІІ класу.
Здебільшого О.Барвінський відомий як політик, ініціатор польсько-української угоди 1890-1894 рр. («нової ери»), засновник Християнсько-суспільної партії (1911, у 1896 р. угруповання О. Барвінського називалося Католицький русько-народний союз, у 1901р. – «Руська громада») – першої української консервативної партії. Помер 25 грудня 1926 р. Похований у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі у Львові [7].
Оскільки досі історична спадщина О.Барвінського відома замало, то мета цієї розвідки – аналіз історичних праць О.Барвінського та визначення його місця в контексті розвитку історичної науки в Галичині.
Основна заслуга О.Барвінського в сфері історіографії – організація видавництва «Руської історичної бібліотеки», яка відіграла етапну роль у процесі відмежування історії України як від історії Польщі, так від історії Росії.
Степан Качала (1815-1888) – греко-католицький священик, видатний парламентарій: у Сеймі засідав від його створення у 1861 р. до смерті, Райхсраті – у 1861-1879 рр. Народився в с. Фірлеїв Бережанської округи в сім’ї дяка. Закінчив Львівську духовну семінарію, висвятився 1842 р. Незмінний парох с. Шельпаки (нині Підволочиського р-ну Тернопільської обл.), з перервами займав посаду збаразького декана. В політиці відігравав помітну роль, починаючи з 1848 р., журналіст, історик, меценат. Він і Юліян Лаврівський – єдині авторитетні політики старшого покоління, які в 1860-х роках підтримали народовців, що надало цьому рухові необхідний мінімум авторитету й поваги (перші народовці були виключно студенти і семінаристи). Член-засновник Галицько-руської матиці, Народного Дому, «Просвіти», Товариства ім. Т.Шевченка, Народної Ради, Руського педагогічного товариства. Автор численних публікацій у пресі народовців та історичних праць. Щедрий меценат, значну частину свого маєтку заповів громадським установам народовців [8].
Тож у 1880 р. «Просвіта» видала том третій, у 1882 р. – том четвертий, а 1884 р. – том п’ятий «Історії Руси» [9]. Написані під частковим впливом класичної історіографії, ці праці О.Барвінського не вписувалися в дискурс народницької історіографії. Тим не менше, лідер київської «Старої Громади» Володимир Антонович, відомий своєю прихильністю до анархістської доктрини Прудона, відгукнувся на книжечки схвальними рецензіями [10], хоча водночас й висловив свій негативний погляд на державу. «В рельєфному нарисі п. Барвінського, – писав він, – ми візуально можемо спостерігати патологічний факт держави, яка зовсім не враховує істотні цілі та обов’язки всякого державного організму: задоволення законних прагнень своїх жителів до можливого матеріального й морального добробуту, до кращого і всебічного розвитку своїх сил, а замість того ставить за мету нездійсненне в антропологічному та культурному відношеннях завдання – переробити національну суть частини своїх громадян або, щонайменше, зробити їх вічно пасивними слугами іншої половини підданих тієї ж держави. Попри безсенсовість і аморальність такого завдання … кожний читач, що знайомий з загальними законами історії, відчуває, що багатовікова історична неправда неминуче повинна викликати історичну Немезіду, яка покарає той політичний організм, що заміть цілей добробуту й прогресу переслідував протягом трьох століть лише утопічні затії самодурства та фанатизму» [11].
Ці рецензії дали привід для знайомства О.Барвінського з В.Антоновичем у Києві влітку 1885р., куди О.Барвінський їздив з метою відвідання місцевих архівосховищ. Ця зустріч виявиться доленосною для майбутнього Галичини, оскільки з того часу саме на О.Барвінського опиратиметься галицька політика «Старої Громади». Під час зустрічі постав також задум «Руської історичної бібліотеки» – першого серійного видання фахової історичної літератури українською мовою. Варто зауважити, що ця ідея мала не тільки академічне, а й виразне політичне спрямування. В.Антонович надавав великого значення патріотичному вихованню молоді за допомогою історії, сам створив короткий курс історії України, який читав гуртам втаємничених студентів у Києві [12], дуже непокоївся домінацією москвофілів в історіографії, а після публікації підручника А.Левицького – ще й зміцненням перспективи защеплення українським школярам амбівалентної ідентичности «gente Rutheni, natione Poloni».
Тож публікація серйозних історичних праць на шпальтах «Руської історичної бібліотеки» повинна була на практиці довести соборність усіх розділених кордонами українських земель і продемонструвати наявність окремого від росіян та поляків історичного досвіду. В.Антонович і О.Барвінський обговорювали також проблеми історичної термінології – раніше її практично не існувало. В Галичині були розповсюджені терміни «Русь» і «руський», а назва «Україна» популярністю не користувалася. Тоді В.Антонович запропонував об'єднати дві назви в одну і таким чином з'явилася згодом популярна формула «Русь-Україна» [13].
Перший том «Руської історичної бібліотеки» становив публікацію перекладу праці С.Качали «Polityka Polaków względem Rusi», котра вийшла з друку 1879 р. його ж власним коштом. В.Антонович добре знав книгу С.Качали, перша частина якої з’явилася на шпальтах «Київської старовини» того ж року [14].
У 1873-1879 рр. С.Качалу, як прихильника політичного аспекту «ягайлонської ідеї» та угодового курсу віце-маршалка Ю.Лаврівського в Галицькому сеймі, зусиллями польських політиків було обрано до австрійського парламенту. Здобувши мандат, С.Качала увійшов до складу «Польського кола». Проте там з ним рахувалися мало, крім того, він поділяв далеко не всі наміри своїх колег. Наслідком розчарування й зневіри С.Качали в угодовій політиці і стала згадана брошура, переповнена терпкими словами на адресу поляків [15].
Качалине ім’я було відоме В.Антоновичу вже 1873 р., коли він підписав лист «Старої Громади» до редакції «Правди» з протестом проти брошур «Політика русинів» і «Безпосередні вибори до Ради державной», які щойно вийшли з друку під псевдонімом «Николай Загірний». Підписані звинуватили автора (С.Качалу) в католицькому прозелітизмі та ультрамонтанстві [16]. Наступного року С.Качала відвідав Археологічний з’їзд в Києві, де познайомився з В.Антоновичем і пояснив свою позицію [17].
О.Барвінський був знайомий з С.Качалою з 1876 р. – принаймні [18] Із пропозицією перевидати «Politykę Polaków względem Rusi» він звернувся до С.Качали 2 квітня 1885 р. [19] С.Качала був здивований його повідомленням, що «Київська старовина» друкує його «очерк»: «я жадного очерку не писав» [20]. Тим не менше погодився.
Тож перша частина праці С.Качали, яку переклав інший греко-католицький священик, Микола Михалевич, фактично була відповіддю на згаданий підручник А.Левицького. О.Барвінський стверджував, що саме В.Антонович рекомендував розпочати «Руську історичну бібліотеку» цієї книгою. Вона вийшла з друку наступного року в Тернополі під назвою «Коротка історія Руси». Праця закінчувалася так: «Так, отже, наміряючи погубити Русь-Україну, поляки не розуміли, що в дійсности гублять Польщу. Поляченням русинів і нищенням їх самоуправи, копали й собі могилу. І справдилось над ними євангельське слово: «Якою міркою мірите, такою і вам міряти будуть». Поневірка чужих прав, се пряма дорога до загуби своїх питомих прав» [21]. А.Левицький відповів гострою рецензією в липневій книжці краківського «Przegląd-у Polsk-ого», в якій поклав відповідальність за появу цієї книги на всю народовецьку партію [22], а також, вже уникаючи паралелей з сучасною політикою, – у першому номері львівського «Kwartalnik-а Historyczn-ого» [23]. Народовці готувалися до полеміки: відповіді підготували М.Михалевич, О.Барвінський та С.Качала [24].
Текст М.Михалевича так і не був надрукований, О.Барвінського й С.Качали натомість – лише на початку 1887 р. [25]. Якраз тоді в Галицькому сеймі дозрівала справа української ґімназії в Перемишлі (сеймова постанова 24 січня 1887 р. [26]), тому дратувати прихильників «ягайлонської ідеї» було без сенсу. О.Барвінський та С.Качала надіслали також свої тексти до «Przegląd-у Polsk-ого», проте редакція їх не надрукувала [27].
Не дивно, що в Києві книга викликала обурення російських чиновників. Побачивши в «Київській старовині» оповістку про «Руську історичну бібліотеку», цензура наполягла на її усуненні з грудневої книжки журналу. «Я не позволю плодить Костомаровщину даже в Галиции, – говорив цензор Рафальський. ... Если Барвинский хочет, чтобы его издание проходило в Россию, пусть перепечатывает оригиналы, не переводя их на этот проклятый жаргон. Я позволю себе наплевать в лицо, если не добьюсь от Главного управления по делам печати воспрещения ввозить в Россию издание Барвинского» [28]. Так «Руська історична бібліотека» потрапила до переліку заборонених видань [29]. Другий том «Руської історичної бібліотеки» (1886) уже мав протиросійське вістря: він становив публікацію знаменитої праці М.Костомарова «Дві руські народності» – словами М.Драгоманова, «азбуки українського націоналізму» [30].
Тим не менше видання, яке у 1889-1901 рр. регулярно фінансувалося Галицьким сеймом [31], утрималося. 24 томи «Руської історичної бібліотеки» виходили з друку в 1886-1904 рр. спочатку в Тернополі, а згодом у Львові. 1894 р. видавництво перебрало на себе Наукове товариство ім. Т.Шевченка.
Найкраща популярна праця О.Барвінського – це «Ілюстрована історія України-Руси» [32]. Ще 1888 р. товариство «Просвіта» оголосило конкурс на написання популярної історії України. Минуло два роки, але не зголосився ніхто. Тоді на прохання Омеляна Огоновського, професора української мови й літератури Львівського університету й голови товариства «Просвіта», за працю взявся О.Барвінський. Потрібно зауважити, що на початку того ж року 10-тисячним тиражем вийшла об’ємна історія Руси москвофіла Івана Ріпецького, яка в черговий раз запрезентувала лояльність москвофілів до російських царів, козацьких ватажків і австрійських цісарів [33].
«Ілюстровану історію України-Руси» О.Барвінський представив 28 серпня 1890 р. на зборах товариства «Просвіта» в Коломиї. Його нова книга була написана, безумовно, під враженням спілкування з В.Антоновичем: у порівнянні з «Історією Руси», у ній О.Барвінський зменшив акцент на династіях та державності.
Книга мала резонанс. Як нещодавно зауважив Іван Куций, однією з основних інтелектуальних рис О.Барвінського взагалі була його прозахідна орієнтація: «Руську історію О.Барвінський однозначно інтерпретував як органічну частину загальноєвропейського історичного процесу, протиставляючи їй московсько-російську історію із притаманною їй, як твердив він, азіатською моделлю розвитку» [34]. Тож анонімний критик львівського москвофільського щоденника «Червоная Русь» оцінив «Ілюстровану історію України-Руси» як прояв «духінщини» (від імені польського історика Францішка Духінського, який у численних працях протиставляв ніби-то туранське походження росіян слов’янському походженню поляків і українців), закинув авторові іґнорування осіб таких видатних монархів, як Святослав, надмірний наголос на пов’язаннях руської церкви з престолом св. Петра і взагалі звинуватив його в антинаукових поглядах [35]. Варто зауважити, що в зв’язку з виходом з друку нової книги О.Барвінського москвофіли знизили і так невисоку ціну «издания Дуды» (1 ґульден 20 крейцерів і 80 крейцерів для членів «Общества ім. М.Качковского») ще на 50 крейцерів. Відтак з огляду на значний наклад (10 тис. примірників) і дешевизну видання воно розповсюджувалося добре. Як розповідав мені академік Ярослава Ісаєвич, він неодноразово бачив «издание Дуды» в приватних книгозбірнях галичан ще в радянський період. Натомість «Ілюстрована історія України-Руси» викликала ентузіазм у Києві. В.Антонович зібрав на нараду вчителів Київщини, яким запрезентував нову книгу. Ґрунтовно її прорецензував історик з Одеси Олександр Маркевич [36].
Скорочені версії «Ілюстрованої історії України-Руси» О.Барвінський перевидавав ще тричі під назвою «Коротка історія українського народу»: двічі у 1904 р. (у відповідь наступного року з’явилася розширена версія «издания С.А.Дуды»), востаннє – у 1926 р. у серії «Українська дешева бібліотека» [37]. З усіх видавничих проектів О.Барвінського найбільшу популярність все ж мала «Руська історична бібліотека», на що вказують численні листи до О.Барвінського з відгуками, повідомленнями про бажання придбати чи з проханнями подарувати її томи [38].
На сьогоднішній день історичні праці О.Барвінського втратили свою наукову актуальність і мають значення здебільшого в контексті розвитку української історіографії й видавничої справи. Все ж не варто недооцінювати їхній популярний стиль, як і те, що на цих книгах виховувалося не одне покоління українців. «Дослідники-спеціалісти все відносяться з недовір’ям та застереженням до наукових концепцій, що виходять з-під пера публіцистів, – писав Іван Крип’якевич. – …Але це вже суть публіцистики, що вона йде своїми шляхами, що шукає своїх розв’язок на актуальні питання. Наука до своїх висновків доходить поволі, свої синтези формулює обережно, багато проблем залишає нерозв’язаними, без вирішеної відповіді. А тим часом життя вимагає відповідей скорих і недвозначних, рішень простих, ясних, певних. Публіцистика йде назустріч цим життєвим вимогам і, не стрічаючи розв’язок у науці, сама, на свою відповідальність, вирішує важливі для неї питання» [39].
Тож популярні праці О.Барвінського, особливо нариси історії України, були першими ластівками свого жанру, формували наукову термінологію, пропагували ідею соборності, успішно відмежовували історію України і від історії Польщі і від історії Росії та протистояли ідеології галицького москвофільства. На ниві галицької історіографії О.Барвінський був попередником М.Грушевського, а його праці фактично проторували дорогу історіософії автора багатотомної «Історії України-Руси».
_________________________________
1. Stephen Velychenko. National History as Cultural Process. A Survey of the Interpretation of Ukraine’s Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to 1914. Edmonton, 1992. C.XVIII.
2. Lewicki A. Zarys historii Polski i krajów ruskich z nią połęczonych. Książka, do użytku w klasach wyższych szkół średnich przez Wysoką c.k. Radę Szkolną Krajową rozporządzeniem z dnia 4 września r. 1884 do I. 10245, aprobowana. W Krakowie, nakładem autora, 1884.
3. Левицький І., Матієв І. Історія краю родинного. Учебник для висших кляс шкіл середних. У Львові, 1895. Накладом фонду краєвого. Józef Miłkowski. Lewicki Anatol // Polski słownik biograficyny. T. XVII. Wrocław–Warszawa – Kraków, 1972. C. 224-225; Janusz Łossowski. Anatol Lewicki jako historyk // Lewicki A. Obrazki z najdawniejszych dziejów Przemyśla. Przemyśl, 1994. C. VII-XXXVIII; Fryderyk Pappee. Anatol Lewicki // Kwartalnik Historyczny, 1899. C. 426-433.
4. Мирон Кордуба. Зв’язки Володимира Антоновича з Галичиною // Син України. Володимир Боніфатійович Антонович. Т. 2. Київ, 1997. С. 173-175; Леонід Соневицький. Володимир Антонович і українська історична наука в Галичині // Український історик, 1981. Ч. 1-4. С. 100-101.
5. Цит. за: Олег Турій. «Руська історія» як леґітимізація визвольних змагань галицьких українців // Михайло Грушевський і українська історична наука. Матеріали наукових конференцій, присвячених Михайлові Грушевському. Львів, 24-25 жовтня 1994 р. Харків, 25 серпня 1996 р. Львів, 29 вересня 1996 р. Львів, 1999. С. 138.
6. Інститут літератури ім. Т.Шевченка НАН України, відділ рукописів (далі – ІЛ). Ф. 100. Спр. 783. Арк. 42-43.
7. Павлишин С. Сага роду Барвінських // Вісник НТШ, 1994. Ч. 6-11. Див. також: Павлишин С. Олександр Барвінський. Львів, 1997; Чорновол І. Політичний реалізм Олександра Барвінського // Сучасність. Київ, 1998. №1. С. 99-105; Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894 рр. Львів, 2000; Олександр Барвінський. 1847-1927. Матеріали конференції, присвяченої 150 річниці Олександра Барвінського. Львів. 14 травня 1997 р. За ред. М.Гнатюка і ін. Львів, 2001. С. 32-44.
8. И.Х. Стефан Качала (некролог) // Киевская старина, 1889. №3. С. 503-506.
9. Барвінський О. Історія Руси. Часть ІІІ. Русь под панованєм Литви и Польщі, аж до сполучення тих держав під володінєм Ягайлонів. (Бібліотека «Просвіти», ч. 56). Львів, 1880; Часть ІV. Русь под панованєм Ягайлового роду аж до підготовленя Люблинскої Унії (Бібліотека «Просвіти», ч. 70). Львів, 1882; Часть V. Внутрішній стан Руси під пануванєм Ягайлового роду аж до цілковитого зілляня Литви з Польщею в Люблинскій Унії 1569 р. (Бібліотека «Просвіти», ч. 80). Львів, 1884.
10. Киевская старина, 1883. №3.С. 649-651; 1884. N8. C. 708-710.
11. Там само. C. 709.
12. Антонович В. Бесіди про козацькі часи на Вкраїні. Чернівці, 1897.
13. Барвінський О. Спомини з мого життя. Ч. 2. Львів, 1913. С. 322-323.
14. Качала С. Очерк истории Юго-Западной Руси // Киевская старина, 1885. №1. С. 20-56; . №2. С. 282-307; №3. С. 437-464; №4. С.678-725; №5. С.21-43; №6. С.205-218. Друга частина цієї брошури стосувалася XIX cт., тому не могла бути опублікована через цензуру.
15. Мудрий М. Степан Качала в австрійському парламенті // Львівський державний університет ім. І.Франка. Наукові зошити історичного факультету. Вип. 1. Матеріали наукової конференції викладачів та аспірантів історичного факультету (6-7 лютого 1997 р.). Львів, 1997. С. 63-66; Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861-1901. Нарис з історії українського парламентаризму. Львів, 2002. С. 155.
16. Драгоманов М. Австро-руські спомини. Ч. 3 і 4. Львів, 1890. С. 226-253; Кордуба М. Op. cit. C. 184-185.
17. Листування Володимира Антоновича з Михайлом Драгомановим // Син України. Т. 2. С. 104.
18. Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника. Відділ рукописів (далі – ЛНБ). Ф. 11. Спр. 1329 (Листи С.Качали до О.Барвінського). Перший лист С.Качали до О.Барвінського датований 30 грудням 1876 р. Арк. 1-2.
19 .ІЛ. Ф. 100. Спр. 1157. 2 арк.
20. ЛНБ. Ф. 11. Спр. 1329. Арк. 14-15.
21. Руська історична бібліотека. Т. 1. Качала С. Коротка історія Руси. Тернопіль, 1886. С.155.
22. Lewicki A. Czy to odpowiedź stronnictwa, czy interwencja osobista? // Przegląd Polski, 1886. T. 81. Z. 241. C. 125-140.
23. Kwartalnik Historyczny, 1887. C. 120.
24. ІЛ. Ф. 100. Спр. 529 (відповідь А.Левицькому М.Михалевича). Арк. 1-4; Спр. 1527 (Лист О.Барвінського до С.Качали з подякою за згоду виступити з відповіддю А.Левицькому). Арк. 1-2.
25. Качала С., Барвінський О. «Чи то відповідь сторонництва чи лична інтевенція» // Діло, 1887. Ч. 3-6, 15 і 16, 17 і 18.
26. Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму. С. 178-185.
27. ЛНБ. Ф. 11. Спр. 1329. Арк. 23-24, 30.
28. ІЛ. Ф. 108. Спр. 136. С. 78.
29. Там само. Арк. 126; Отнятьє дебіту «Ділу» в Росію // Діло, 1886. Ч. 10 ; Совістність «Н[ового] пролома» а Руск[а] Іст[орична] Бібліотека // Там само. Ч. 68.
30. Дорошенко Д. Передмова // Костомаров М. Дві руські народності. Київ – Ляйпціґ, б.р.в.
31. Stanisław Miziewicz. Repertoryum czynności Galicyjskiego Sejmu Krajowego od r. 1889 po r. 1895. T. III. Lwów, 1896. C. 12, 97, 199, 287, 359, 433; T. IV. Od roku 1895 po r. 1901. Lwów, 1912. C. 18, 114, 203, 336, 475, 585.
32. Ілюстрована історія України-Руси від найдавніших до нинішніх часів після руських і чужих істориків. Написав Олександр Барвінський, член товариства «Просвіта». З двома історичними картами Руси і 40 ілюстраціями. Коштом і заходом товариства «Просвіта». У Львові 1890. 283 + VI ст.
33. [Ріпецький І.] Издание С.А.Дуды. Илюстрированая народная история Руси от начала до новейших времен. Написал О. Ив. Р., член Общества им. Михаила Качковского, Львов, 1890. 560 с.
34. Куций І. Українська науково-історична думка Галичини (1830-1894 рр.): рецепція національної історії. Тернопіль, 2006. С. 80; його ж. Історіографічна спадщина Олександра Барвінського: концептуалізація історико-цивілізаційних уявлень // Історіографічні дослідження в Україні. Вип. 17. Київ, 2007. С. 177-200.
35. Политика в литературе // Червоная Русь, 1890. Ч. 208. О.Барвінський спростував ці звинувачення в «Ділі»: Барвінський О. Критикови «Історії Руси», виданої товариством «Просвіта» // Діло, 1890. Ч. 281, 220, 223.
36. Зоря, 1891. Ч. 11. С. 2215-217; Ч. 12. С. 235-236. Рецензія опублікована під псевдонімом «А.Катран».
37. Барвінський О. Як я написав «Ілюстровану історію України-Руси» для товариства «Просвіта». Частина із «Споминів з мого життя». Львів, 1926; Барвінський О. Спомини з мого життя. Ч. 2. Львiв, 1913. Розділи «Видавництво «Руської історичної бібліотеки», «Супротивности з нагоди виходу Руської історичної бібліотеки»; Кордуба М. Op. cit. C.177-179; Куций І. Українська науково-історична думка Галичини (1830-1894 рр.): рецепція національної історії. С. 74-81; Кравець М. Видавець «Руської історичної бібліотеки» // Український історичний журнал, 1967. №6. С. 137-138; Кульчицька Т. Періодичні та серійні видання Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (1885-1939). Анотований покажчик. Львів, 1991. С. 40-42; Франко І. Руська історична бібліотека // Франко І. Зібр. тв. у 50 томах. Т. 46. Кн. 1. Київ, 1986. С. 563-564.
38. ЛНБ. Ф. 11. Спр. 5571-5737.
39. Крип’якевич І. «Відвічна вісь України» // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 8. Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. Львів, 2001. С. 255-256.
Степан Качала
—————————————————
Фото:
1. Олександр Барвінський. 1847-1927. [Матеріали конференції, присвяченої 150 річниці Олександра Барвінського. Львів. 14 травня 1997 р. Львів, 2001. (Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові, історично-філософська секція; праці сесій, конференцій, симпозіумів, круглих столів НТ, т.11)].
2. Степан Качала. 1815-1888. [Ілюстрований календар товариства «Просвіта» на рік 1890. Львів, 1889]
10.04.2013