Милий пасажер.

(Портрет.)

— А до сто чортів, пане кондуктор, дасте менї вже раз яке купе чи нї? Оден посилає мене в гору аж до льокомотиви, другій каже ити аж до ваґонів з товаром. Впишу до книги жалоб! Та-ж то страшна тутки господарка. Щось такого ще менї нїколи не лучало ся!

— Чи купе для курцїв?

— Розуміє ся, що для курцїв. То вічне розпитуванє. Коли хтось нїчого не каже, то розуміє ся, що хоче мати купе, де можна курити.

— Прошу, ось тут. Поїзд зараз відходить.

— Я єго чей не задержу. Але насамперед кажуть чоловікови без кінця допрошувати ся за якимсь місцем, а відтак, коли якій з панів службових змилує ся і отворить клїтку, в котру чоловік лїзе як на муки, то і зараз кричать: Скорше, на лоб на шию, спішіть ся, бо поїзд зараз відходить.

— Прошу всїдати!

— Подаш жалобу! Так не вільно поступати. Ледви стає часу, щоби пакунки зложити а впрочім чоловік тут не для служби від зелїзницї. Хиба може не правда? (Входить до купе.) Добрий вечер, мої панове. А то вам господарка! Цїлими годинами посилають чоловіка на перонї від одного до другого, а нїхто не покаже, де можеш сїсти, аж наконець не можна вже дістати місця з краю, а задом також не можу їхати. (Говорить через вікно.) Пане кондуктор, не маєте якого купе з якимсь місцем, як належить ся? (Нїхто не відповідає.)

А то можна сказити ся. Подам жалобу! Якій же тут воздух! Очевидно, вікна були знов цїлий день позамикані. І тут має чоловік живий висидїти! Таке купе то чиста зараза, то скриня повна мікробів та зародників і чорт знає, чого ще. В такім воздусї можна би і сокиру повісити! Де-ж тут поставити валізку, де парасолю і коробку з капелюхом? Тут на горі вже повно понапихано! Ах, звинїть, я вам станув на ногу, то не хотячи, я тому не винен. Так тїсно, як в якій клїтцї. Але бо і ви, добродїю, даруйте, занадто ногу висунули, а то трудно, щоби на ню не станути.

— Звинїть.

— Прошу дуже, то не значить нїчого, але все-таки немило, що чоловік мусить другим подорожним толочити по ногах. (Поїзд відходить з двірця.) Але-ж тут темно як в тьмі кромішній. О читаню анї гадати. Подам таки жалобу! Лїпше, щоби таки не було нїякого світла як таке, при котрім хиба видко, як велика темнота. А то ще на двірци викрикують, що мають ґазети на продаж. Мають нас просто за дурнїв. Дирекція знає прецї дуже добре, що в ваґонї не можна читати, а она нїчо на то не каже, ба ще і дозваляє продавати книжки і ґазети. Що-ж, може неправда, чи то, лагідно сказавши, не єсть несовістно? (Другі пасажери мовчать.)

Самі признаєте, а тепер придивіть ся тому світлу, і порівнайте єго з тими величезними доходами, які дирекція пхає собі до мошонки, а я спитаю ся тепер, чи то би що значило, коли-б дирекція видала пару датків на світло? Чого тут дивувати ся, що серед такої темноти увихають ся злодїї, що людей можна убити і нїхто того не увидить. Ґазети достоту переповнені злочиньствами, які дїють ся на зелїзницях. Ну, бодай може буде можна трохи переспати ся. (Мала павза.) Або можна? Ваґон трясе і підкидає, що годї і ока зажмурити. Подам жалобу! (До одного з панів.) Може би-сте були ласкаві вікно цїлком замкнути, находить студїнь а я і так трохи перестудив ся.

— Коли хочете, то добре; але ми тут всї куримо, то годї буде видержати.

— Менї то не вадить. Я в дорозї не дуже дивлю ся за вигодою, але вікна мусять бути замкнені.

— Але-ж коли ви сюди прийшли, то ви жалували ся, що тут воздух не чистий.

— Хто, я? Видко, що була до того причина. Тепер же студено. Подам жалобу! Тут, здає ся, топлять ледом.

— Менї здає ся, що тут зовсїм приятно.

— Я против того нїчого не маю, але менї, як сказано, за холодно. Воля одного не значить нїчого. Покручу корбу трохи низше, щоби найшло більше тепла. Так, от і зараз стане значно приятнїйше. Коли позволите, то зіпру свої ноги на вашім місци. Може таки трохи задрімаю. Вісїм люда в однім купе, то таки варварство. Подам жалобу! Ба, але коли ви положите свої ноги на мою подушку, то менї не буде де притулити ся і задрімати.

— Ви би захотїли! Що вільно одному, те вільно і другому. Рука руку миє.

— Видко, що ви знаєте богато пословиць, але чей-же річ відома, що люде не їздять, щоби руки мити. А відтак і велика різниця межи руками а ногами, хоч одні і другі треба дуже часто мити. Я хочу сперти свої ноги коло вас з правого боку і они вам не на завадї, ви можете положити ся на лїво. Але коли ви положите свої ноги коло мене з лївого боку, то я не маю де положити ся. То прецї річ ясна. Тепер вже і за горячо стало. З-під мого місця бухає таки так як з пекла. Подам жалобу! Я вже до половини ушкварив ся. Хиба таки спустимо трохи окно.

— А я вам не казав?

— Дуже прошу. То зовсїм инша річ. Ви хотїли спустити окно за-для диму, котрий менї зовсїм не вадить, а я хочу спустити вікно, бо тут велика духота.

Дим з тютюну а духота, то прецї так дві різні річи, так само як руки а ноги. Хиба-ж може бути більша безвзглядність, як такій спосіб опалюваня. Чоловік купує білет, аби їхати в ваґонї, а єго саджають в піч. Чоловіка формально живцем мучать, беруть живцем на тортури, живцем кладуть в ґотайску піч, де палить ся померших. Варто би раз поставити дирекцію такої убійчої зелїзницї на підставі лїкарского свідоцтва перед суд. Я мабуть таки так зроблю в интересї тих людей, що так само їздять, як і я.

А бодай на кождій стації повинна бути сторожа санітарна. В цїлій управі державної зелїзницї нема ладу. Треба хиба здоймити сурдут. Простїть, коли я вас штуркнув. і вас також прошу, звинїть. Тут так тїсно, що годї рушити ся. Так, тепер менї вже трохи лекше. (Павза.) Нї, таки трохи холодно. Треба знов сурдут надягати. Звинїть, коли я вас знов штуркнув, все таки ще дуже тїсно. (Поїзд став на стації.) Пане кондуктор, де єсть книга жалоб? Як довго стоїть тут поїзд? Чи можна тут дістати теплої кави, але такої, щоби єї можна пити?

— Поїзд зараз відходить. Тут лиш пристанок, де висїдає ся.

— А то вже може обурювати! Князь собі з подорожних, мушу таки подати жалобу! Ще менї не лучало ся, щоби так хто з людьми обходив ся.

То лише на нїмецких зелїзницах може так бути. Але годї прецї їхати анґлійскими або францускими, коли має ся їхати в Нїмеччинї. Поїзд стає, чоловік хоче вписати жалобу до книги а ту кажуть, що то лиш пристанок, машина свище і гонить дальше. (Поїзд виїхав з стації.) Чи вам вже коли таке приключило ся?

— Що такого?

— Хиба-ж ви не чули? Поїзд стає, я хочу висїсти, а він не стоїть, лиш жене дальше.

— Та то річ проста, бо такій розклад їзди.

— От маєте. Розклад їзди! Пасажер має давати робити з себе дурня. Тому то дирекція і робить, що їй сподобаєсь і нїколи не настане лїпше. Пасажер дав ся просто так везти, як яка пака товарів, і рад, коли приїде на місце з підбитим оком. Не диво, що з ним роблять, що службі подобаєсь. Коли-б він не давав собі грати по носї, але зараз подавав жалобу, раз-у-раз подавав жалобу, то незадовго можна би їздити якось як люде.

— Не беріть менї за зле, мій пане, але ви самі дуже мало до того причиняєте ся, щоби другим було мило в купе сидїти.

— Як маю то розуміти?

— Так, як я сказав. Ви нарікаєте і нарікаєте, не даєте нїкому спати, все вам не до вподоби, штуркаєте сусїдів, а коли-б хто лиш дуже трошки так з вами обходив ся, як ви обходитесь з другими, то ви би зараз сердились.

— От маєте, тепер вже я той, що не дає нїкому спокою, а прецї ви самі чіпаєтесь чогось тих, що разом з вами їдуть.

— Ті, що їдуть разом зі мною, осудять инакше. Ми всї мовчали і сидїли тихо, але тепер зробіть вже ви нам ту ласку і мовчіть та дайте нам спокій.

— Я вам? То менї импонує, а то добре! Та-ж я і словечком не відзивав ся!

[Дѣло]