Мені було тридцять чотири роки, і плин життя подарував павзу для медитації. Думаю, що диявольською деталлю, яка спричинила вже другий гострий гепатит, була сигарета, впущена і піднята у тамбурі поїзду з Одеси. Принаймні, собі я так пояснював оту жовтяницю. Знаючи, що шпарок у обложеній фортеці надто багато, щоби бути цілком впевненим, де що просочилося. Хоча це й не надто важливо. Яких сім років тому я вже був у цих бараках. Часу від першого ув’язнення минуло акурат стільки, щоби часовий баланс випростався, мов на колійовій рейці, якою йдеш, вірячи, що не зірвешся, але знаєш – коли зірвешся, то не у прірву, попросту з'їхала нога на насип. Тут так само: сім років у такі роки – це безмір, але умови і персонал цього пансіонату не змінилися настільки, щоби і я, і усі задіяні пам'ятали, що ми бачилися зовсім недавно.
За ту тритижневу павзу зумів зробити більше, ніж завжди. Прочитав Джойса і Пруста. Упорядкував нотатки до майбутнього роману. А тоді взявся за колумністику Стасюка, зібрану в томі про «тектуровий самольот». Багато спав, багато виходив у стандартній піжамі до внутрішніх гаражів, щоби покурити серед фіалок, які позначали тогорічний квітень. Добре, що у тому томі усі тексти були датовані. Якоїсь ночі, коли світив надто сильний місяць крізь вікно, прикрите смерекою з прозорими гніздами, коли рано-вранці правдиві горлиці з тих гнізд почали нетерпляче викрикати сигнали хвали дневі, мені, колишньому барменові, затуманила свідомість особлива арифметика. Вперше почав вираховувати, скільки саме років було Стасюкові, коли він писав ту чи іншу мудрість. Вперше зрозумів, що – незважаючи на різні темпи їзди і ще різноманітніші придорожні ландшафти – вічно відстаю від нього на вісім років. Так само, зрештою, як і від Андруховича. Отак у гепатитній гарячці над цікавезними оповідями гідних людей влізла у свідомість свердлоподібна свербуча нумерологія. Вона базувалася на вивищенню значення цифри віку в момент скоєння певного духовного акту. Прості двозначні числа ніби ставали ключем, який або відкриє додаткові приміщення, або не пасуватиме, спонукаючи до чекання під зачиненими дверима.
В кожному разі магічна арифметика з того часу стала для мене чимось таким необхідно-непотрібним, як формальний мазок із слизових тканин. Найважливішим знанням здавалося знання про те, що хто зробив, коли мав стільки-то років. Або: скільки було років тому, коли він зробив отаке. Знаючи, що фізичний і ментальний стан різних людей у одному віці може бути цілком іншим, мені подобалося через цифри пробувати вживлятися у історії близьких і ближчих людей, припасовуючи свої вікові надбання до арифметики їхньої нумерології. Зрозуміло, що з триванням і плином часу мої співпереживання ставали щораз більше наповненими.
Наприклад. Дідо опинився на світовій війні у двадцять. У італійському полоні – у двадцять три. У двадцять три я вже мав сина... І так далі… Бабця вийшла із заслання у п'ятдесят чотири. Що то таке – навіть при фізіологічній похибці щодо жінок і чоловіків – я дізнався значно пізніше. Тато помер у п'ятдесят шість. Аж недавно мені вдалося його пережити, бо ця нумерологія якось особливо тиснула.
Пам'ятаю зустріч третього тисячоліття, немов то було вчора. Хоч досі не можу на двадцяте казати – минуле століття. Таж минуле – то минуле, дев'ятнадцяте. А недавно прийняв спокійно так штуку, що нумерологія, календар сильні тим, що врешті наближаються до безконечності. І ті, кого ми породили, будуть мати (вже мають) свою нумерологію. І вона буде несогіршою. Бо адекватною.
11.09.2025