Відколи московський нарід загарбав історичне імя нашого народу "Русь, руський"1, відтоді не може воно вже бути виключною власністю нашого народу. Та він сам найшов собі нове імя, неменше старе, як тамто: свої землї став прозивати "Україною", а себе "українським"' народом, "Українцями". "Україна" означала первісно пограниче (пограничні землї). Первісне значіннє сього імени пояснив нам польський історик Ґрондский, котрий, пишучи в 1672 р. про козацько-польську війну, ось так поясняє, чому вони зовуть ся "українським" (Ukrainscii): "Так вони зовуть ся, бо живуть у землях, положених наче на березї Польського Королївства з огляду на инші держави, як Волощина, котру відмежовує Днїстер і Дикі Поля, в сусїдстві татарських посїлостей. Бо беріг по польськи край: звідси Україна наче земля, положена на границї Королївства".2 Коли одначе для Польщі "Україною" були тільки пограничні землї, які сусїдували з Волощиною й Татарщиною, то для цїлої Европи "Україною" повинні були бути й були всї землї нашого народу. В українській народній піснї, приписуваній то Хмельницькому, то Мазепі, то Кальнишевському, в котрій представлена образово доля України, співаєть ся:
"Ой, біда, біда чайцї небозї,
Що вивела дітки при битій дорозї"3.
І справдї, як учить нас історія, всї землї нашого народу лежали при тій "битій дорозі", куди "хто не йшов, той скубнув". Переливали ся крізь них в Европу від непамятних часів дикі азійські орди; скубали їх цїлими віками то Поляки, то Угри, Литва й Москва, Татари й Турки. Тож імя "Україна" на означеннє всїх земель нашого народу, се не видумка новійших часів, се імя, визначене для них історичною долею цїлих столїть. І в устах нашого народу не зараз імя "Україна" стало означати всї землї, ним заселенї, як не означало їх зразу й імя "Русь". Щораз то ширше значіннє здобуває собі воно поволї, аж укінцї стає загально народнїм іменем, для зазначення окремішности від московського народу, що став прозивати себе рівнож "руским", а свої землї "Русю".
Імя "Україна" стрічаємо здавен-давна в історії й ґеоґрафії, в народній і штучній поезії.4
Та вже в найдавнїйших часах, не вважаючи на те, що зразу означало справдї тільки пограничні землї, є воно чимсь незвичайним. "Україна" виступає деколи як уособленнє (персонїфікація), вона є чимсь живим, що вміє плакати над своєю недолею. Таке найдавнїйше уособленнє, найдавнїйшу персонїфікацію України можна бачити в звістцї Київської лїтописи про смерть князя Володимира Глїбовича в р. 1187: "О нем же Оукраина много постона".5 Ся Україна не означає всїх земель нашого народу, як то ми сьогоднї розуміємо, а є тут іще пограничем і означає Переяславщину. Те саме значіннє погранича мають і инші лїтописні згадки про Україну в XII і XIII ст., хоч уже без персонїфікації. І так та сама Київська лїтопись оповідає про князя Ростислава Берладничича під 1189 р.: "Приѣхавшю же емоу ко Оукраинѣ Галичькои" (галицьке Понизє)6. Галицько-Волинська лїтопись пише (під 1213 р.), як князь Данило "прия Берестии, и Оугровескъ, и Верещинъ, и Столпъе, Комовъ, и всю Oyкраиноу"7, або (під 1282 р.). як то князь Лєшко взяв був у князя Володимира Васильковича "село на Въкраиници именемъ Воинъ"8 (в обох разах галицьке Забужє, пограниче з Польщею).
Зате частїйше вже виступає Україна (Надднїпрянщина) як персонїфікація в часах козаччини. З часів татарських набігів походить пісня, що зачинаєть ся словами:
Зажурилася, Україна, що нїде прожити,
Гей, витоптала орда кіньми маленькії дїти"9.
В думі про смерть гетьмана Свірговського (1574 р.) читаємо знов:
"А Україна сумувала, —
Ой, Україна сумувала,
Свого гетьмана оплакала".10
А в одній піснї, що відносить ся до подїй 1648 р., співаєть ся:
"Гей, у лузї червона калина, гeй, гей, похилила ся,
Чогось наша славна Україна, гей, гей, засмутила ся.
А ми-ж тую червону калину, гей, гей, та піднїмемо,
А ми-ж свою славну Україну, гей, гeй, та розвеселимо"11.
З 80-их років XVII cт. походить вірша п. з. "Лямент України", де Україна являєть ся рівнож персонїфікацією.12 Вірша зачинається так:
"Ляментуєтъ Оукраина изъ великимъ жалемъ,
Же будучи наполнена смуткомъ и печалевъ".
Одначе найвиразнїйше виступає Україна як персонїфікація в драмі з 1728 р., приписуваній то Теофану Прокоповичеви, то Теофану Трофимовичеви, п. з. "Милость Божія, Украину отъ неудобъ носимыхъ обидъ лядскихъ черезъ Богдана Зиновія Хмельницкаго... свободившая..."13 Тут виступає Україна як особа, "о помощь и пособіе Божіе Хмельницкому во брани той просить"14 і "радуется Богу, помощнику своему, я благодареніе возсылаетъ.15
В XVI ст. усталюєть ся вже імя "Україна" та приходить звичайно на означеннє середнього и нижнього Поднїпровя, хоч напр. ще й у самих початках XVII ст. згадують ся "starostowie ukrainy węgierskiej" та "ukraina granic węgierskich" пoпpи "Ukraine kijowska a osobliwie podniеprski kraj".16 Як колись імя "Русь", звязане первісно тісно з землею Полян і її осередком Київом, розширяєть ся поволї на щораз дальші землї, здобуваючи собі замісць дотеперішнього ґеоґрафічного, етнїчне (народнє) значіннє, то б то, замісць означати одну частину земель нашого народу й її поселенцїв розширяєть ся на всї його землї й їх поселенцїв уже в значінню народу, а не якоїсь пограничної людности, так само й імя "Україна" здобуває собі поволї те саме значіннє та стає народнїм іменем. І як колись князь Олег сказав про Київ: "се буди мати городомъ Рускым",17 так само й козаки вважали Київ серцем України (metropolia Ueraimae). В письмі з 1711 р., котре мали предложити Туреччинї, написали вони: "Як чоловікови без душі, так Українї годї жити без Київа"18.
Рішучий зворот у розумінню значіння імени "Україна" спричинили війни Хмельницького. Наш нарід став почувати себе великою одиницею й відчувати спільну приналежність поодиноких земель, а старе історичне імя "Русь" стає відтодї не тільки тожсамим з іменем "Україна", але навіть починає йому уступати місця. Відживає стара память, котра сягає X ст. й котра не завмирала й у XVI ст., про те, що Русь і православє сягають по Вислу, по Краків ("finex Russe extendente usquo in Cracoa19; "Russia rnontes Sarmaticos haud longo a Cracovia attingit"20; "Roxolania, gue Carpathios rnontes non longe ab urbe attingit Cracovia" 21). Хмельницький уживає ще, правда, зарівно імени "Русь" і "Україна", але одного й другого в тім самім, етнїчнім (народнїм) значінню. Деколи зі слів гетьмана бачимо його погляд, що "Русь", се виключно т. зв. "полуднева Русь", то є виключно землї нашого народу, а не зарівно землї нашого, московського й білоруського народу. Його слова: "Ale mi to Bóg dal, zem jest jednowładza samodzierzca Ruskim"22 мають історичну основу, бо ще в XIII ст. галицький лїтописець назвав князя Романа Мстиславича "самодержцем усеї Руси"23 через те, що сей зібрав у своїх руках сливе всї українські землї, котрим одиноко прислугувало імя "Руси". Й тому то Хмельницький міг підписувати ся "Hеtman woyska Zaporowskiego у wszystkich Rusi"24. По старім переданню й у Хмельницького сягала cя Русь аж по Вислу: "Wybiję z Lackiej niewoli naród Ruski wszystek", каже він. "Pomoże mi tego czern wszystka po Lublin, po Kraków"25. Річ ясна, що не про полїтичні (державні), але про етноґрафічні (народнї) границї26 думав тут Хмельницький, скоро рахував на поміч черни, що замешкувала землї по Люблин і Краків. І хоч уживає Хмельницький деколи імени "Україна" в тїснїйшім значінню, в значінню провінції (одної частини земель нашого народу, Поднїпровя) попри Подїллє, Волинь, уживає його й у ширшій зпачінню, етнїчнім, у тім самім, що в иншім місцї iмeни "Русь": "А stanąwszy nad Wisłą, powiem dalszym Lachom: "Sydite i mowczite, Lachy". I Duków i Kniaziów tam zаhоnіe; a bedali z Zawisła, krzykać, znajde ja ich tam pewnie. Niepostoi mi noga żadnego Kniazia i szlachetki w Ukrainie"27. Річ ясна, з зіставлення змісту (з контексту), що та Україна, де не буде нїодного польського князя та шляхтича, то всї українські землї по Вислу28.
Погляд, що етноґрафічна Русь, Русь яко нарід, сягає по Вислу, найшов вислів рівнож і в проєктах подїлу Польщі 1657 р. "А договорено ся де у гетмана у Богдана Хмельницкого съ Ракоцею Венгерскимъ на томъ: городы по Выслу рѣку и въ которыхъ жили Рускіе люди благочестивые и церкви были"29, а в статях Дорошенка з 1669 р. читаємо: "Рускій народъ роздѣли ся нинѣ въ различные страны людей... изъ единые страны Премышля, Самбора и отъ града Кіева и дале даже на 12 миль, и съ другіе страны отъ рѣки Вислы"30. Тожсамість імен "Русь" і "Україна" вже в тих часах (XVII ст.) маємо стверджену документально. В однім уступі інструкції гетьмана Петра Дорошенка для послів від Запорозького Війська з 2 жовтня 1670 р. на сойм читаємо таке:
"Митрополиту Києвскому абы того которого всѣ духовныи и свѣцкиє руского Православного украиньского Народу станы зъ Гетманомъ и войскомъ Запорозкимъ волною Елєкциєю оберутъ Пастыремъ потвержано"31.
1 Костомарів: Историческія монографіи, І. С. Петербург 1872, ст. 61; "У южно-русскаго народа какъ будто было похищено его прозвище." Тільки в видї "Русин" (декуди "Руснак") заховало ся воно ще до сьогоднї яко виключна власність нашого народу в Галичинї, на Угорщинї й Буковинї. До сеї справи є окрема моя розвідка під з. "Історичний розвій імени українсько-руського народу", Львів 1909. Вона появить ся по війнї в новім обробленю.
2 Grondski: Historia belli cosacco-polonici, вид. в Пештї 1789. р. ст. 19: "Siе dicti ideo, quod degant in iis рrоvіnciis, quae sunt sitae, quasi ad marginem Regni Poloniae, respectu aliorum regnorum, utpote Valacbiae, guam dislimitat Туras, et camporum desertorum versus ditiones Talaricas. Margo enim polonice Kray: inde Ukrajna, quasi provincia ad fines Regni posita".
3 Максимович: Украинскія народныя пѣсни. І. Москва, 1834, CT. 108.
4 Звертаю увагу на цїкаву статейку д. В. Черевка: "Руський" і "український" в "Дїлї", 1914, ч. 92, 94 й 96.
5 Полн. Собр. Русск. Лѣтоп. II, 2 вид. (1908 р.), ст. 658.
6 ibid. ст. 663.
7 ibid. ст. 732.
8 ibid. CT. 889. Tyтже під р. 1268 назване пограничне польське населеннє на Забужу "Ляхове Oyкраинянѣ" (ст. 864; так в Іпатськім кодексї, Хлєбнїковсько-Погодінський кодекси знають "оукраиняне").
9 Антонович і Драгоманів: Историческія пѣсни малорусскаго народа. І. ст. 73.
10 ibid. ст. 161.
11 ibid. ІІ, ст. 60.
12 Фpaнко: Студії над українськими народними піснями (Записки Наук. Тов. ім. Шевч. т. 78 ст. 137—8).
13 Антонович і Драгоманів, ор. cit І. 1, ст. 144—165.
14. ibid. ст. 149.
15 ibid. сt. 159. Кошовий говорить: "Вѣдаемъ, яко всѣмъ намъ Украина мати" (cт. 147).
16 Ріsma Stanіslawa Żółkiewskiego. Wyd. August Bielowski. Львів, 1861, ст. 507, 545 і 517. Годить cя завважати, що хоч і в Московщинї прийняло ся їмя "Україна" на означеннє пограничних земель то одначе поза значіннє погранича воно нїколи не вийшло. Cе видно ясно з усїх північних лїтописей, у котрих згадують ся все лишень "украйные мѣста", "украйные люди", "Украйна", але ніколи в значінню всїх етноґрафічних московських земель, нїколи в значінню народнього імени, як напр. у нашого народу.
Ось вибір лїтописних згадок про "московську Україну". В ІV Новгородській лїтоп. (II. С. Р. Л. IV. ст. 154) згадало під р. 1481 "украйна за Окою"; в Воскресенській лїт. (ibid. VIII, ст. 207) згадана під р. 1480 "Украйна" за рікою Угрою; під 1512. р. читаємо в нїй "на украйну, на Бѣлевскіе и на Одоевскіе мѣста" (ст. 252), під 1513, "украйные мѣста" (ст. 253); під 1517 р. "пришедь на великого князя украйну, около Туды и Беспуты"; "пѣшіе люби украйные" (ст. 261); під 1518 р. "на великого князя украйну, ко Псковскому пригородку въ Опочкѣ, на украйну на ихъ вотчину на Путильскіе мѣста" (ст. 261): під р. 1532 "великому князю Василію и его сыну князю Ивану и ихъ украинамъ лиха никоторого не чинити" (ст. 279); під р. 1541 "на Рязань, и на Угру, и въ Серпуховъ и по всей украйнѣ" (ст. 296); в І Софійській лїтоп. (II. С. Р. Л. V, ст. 197) згадана під р. 1271 "украйна Псковска" "взята съ украйны нѣколико Псковскихъ селъ".
17 Полн. Собр. Русск. Лѣтоп. ІІ. ст. 17.
18 Колесса: Матеріяли до історії Козаччини з рр. 1709—1721, зібрані в Шведськім Державнім Архіві в Штокгольмі, Львів, 1910, ст. 12. "Tamquam ulli mortalium absgue anima, ita quoque Uerainae ablata Kiovia vivere est impossible".
19 Запис Оди, вдови Mетка I, з 995 р. Monum. Poloniae histor. І. 449.
20 Herberstein: Rerum Moscoviticarum Commentarii (Historiae Ruthenicae Seriptores exteri saes. XVI. ed. Starcwzewski, I, cт. 4). Г. послував до Москви в рр. 1517 і 1525. Перше виданнє його твору 1549.
21 Krasinski: Polonia (Мizleri de Kolof Historiarum Poloniac et Magni Ducatus Lithnaniae Collectio Мagna, I. Varsaviae, 1761, cт. 418). Уперше надруковано твір канонїка Яна Красїнського (†1612 p.) в 1674 р.
22 Miaskowski: Dyaryusz podrozy do Pereaslawia 1649. (Michałowski: Кsięga pamiętnicza, cт. 374).
23 ІІ. С. Р. Л., II. c. 715.
24 Лист Хм. до султана з 14 X. 1648, (Аrch. akt. daw. m. Krakowa. Acta Publica, І, збірник Ріnоccі). Цитат у Липинськoгo: Stanislaw Michał Krzyczewski. (Z dziejow Ukrainy, Krakow. 1912, cт. 181. пp. 2).
25 Michałowski: Ksiega pam., ст. 375.
26 Значіннє полїтичних і етноґрафічних границь таке: в пoлїтичних границях якоїсь держави містять ся й землї, заселені також иншим народом, як сей, до котрого дана держава належить; етноґрафічні границї означають землї, в котрих живе лиш один наpід, або бодай має переважаючу більшість.
27 Michałowski: Ksiega pam. cт. 376. В грамотї для київо-братського монастиря з 11. І. 1651 р. говорить Xм., що Бог поміг йому "Ляховъ зъ Украины въ Польщу далеко прогнати" (Акты южн. и зап. Россіи ІІІ, ст. 444).
28 Лиш один одинокий кодекс діярія Мясковського, виданий у "Пам. врем. Кoмм. кіевск." І. 3., ст. 333 має "tu w Ukrainie", що могло-б указувати на Україну в тїснїйшім значінню. Але такій думцї противить ся, як кажу, контекст, а крім сього инші кодекси, у Міхаловского (ст. 375), Niemcewicza": Zbioг Pamietnikow historycnych o dawnej Роlszcze (IV, ст. 362), Zrzodla do dziejow polskich (вид. Ґрабовським і Пжрудзєцким, І. ст. 2) мають "w Ukrainie" без "tu".
29 Акты южной и зап. Россіи ІIІ., cт. 557.
30 ibid. IX, ст. 167.
31 Ориґінал інструкції в Архіві кн. Чарторийских у Брахові МS. 403, cт. 736. Фотоґрафічну знимку згаданого уступу зложив я в "Музею Наук Тов. ім. Шевченка". Перший звернув на нього увагу Липинський у книзї "Z dziejów Ukrainy", ст. 159.
(Кінець буде).
[Вістник Союза визволення України, 06.02.1916]
Старий переказ, що етноґрафічні границї українських земель сягають по Вислу, переховалось і в народнїх думах і піснях з часів Хмельниччини і в штучній поезії. Що більше, імя "Русь" заступлене тут уже новим етнїчним іменем "Україна".
В одній думі так відзивають ся Жиди-втїкачі до мешканцїв города Полонного:
"Ей, Полоняне, полонянська громадо!
Колиб ви добре дбали,
Од Польщі ворота одбивали,
Да нас на Вислу річку хоч у одних сорочках пускали!
То-б ми за річкою Вислою пробували,
Да собі дїтей дожидали,
Да їх добрими дїлами наущали,
Щоб на козацьку Україну i кривим оком не поглядали" 32.
І тут видно з зіставлення змісту, що та "козацька Україна", на котру Жиди не мають поглядати оком ізза Висли, сягає по Вислу. Бо хоч Зборівський договір установив границї козаччини по Случ, хоч мусїв тим удоволяти ся наш нарід, співаючи: "Ой, чи бач, Ляше, що по Случ наше"33, то одначе властивими границями вважав нарід ріку Вислу, як бачимо з отсеї думи. Поляки благають козаків:
"Ей, козаки,
Ріднії брати!
Колиб ви добре дбали,
Да нас за річку Вислу хоть в одних сорочках пускали!"
На то відповідають козаки:
"Ей, Ляхи-ж ви, Ляхи,
Мостивії пани!
Колись наші дїди над сїєю річкою козакували"34.
Що Україна в думах і піснях нашого народу, то землї по Вислу, видно зовсїм ясно. Haпр.:
"То Лях до козака словами промовляє:
— Лучче-б, козурю, могли мої очі на потилицї стати,
Так би я міг ізза річки Висли на Україну поглядати!"35
В піснї про Перебійноса говорить ся, що як Поляки не хотїли згодити ся на те, щоб козацькі границї сягали по Случ, козаки збунтували ся й Поляки "утеряли Вкраїну". І тут з зіставлення видно, що Україна то землї по Вислу, бо зараз дальше в тій піснї співаєть ся:
"Загнали Ляхів за річку Вислу,
Що не вернуть ся і в три роки"36.
По старому переказу переховав ся погляд, що Україна сягає по Вислу, також і в штучній поезії. В одній вірші з XVII ст. говорить ся:
"Честь Богу хвала. Навіки слава війську днїпровому,
Що із Божої ласки загнали Ляшки к порту Висляному.
A род проклятий жидівський стятий, чиста Україна"37.
З зіставлення змісту знову виходить, що Україна "чиста" аж по Вислу!
Те саме бачимо в згадуваній уже драмі з 1728 р., "Милость Божія". Там "Вість" відзиваєть ся так до України:
"Далі, Украино, все Богдан твой ступаєт,
От Львова до Замосця скоро приступаєт.
. . . . . . . . . . . . . .
А по Вислу границу тебѣ закопавши"38.
В часах Петра Великого вже зовсїм виразно вживаєть ся імени "український нарід". І так сам цар Петро писав: "Народъ украинскій зѣло уменъ, но мы можемъ быти отъ этого не въ авантажѣ..."39 Гетьман Пилип Орлик у листї до Запорожцїв з 23 квітня 1734 р. так писав: "Поблажала вправде Москва зъ початку всему нашому народу Украинскому"40. Той самий Орлик у письмі до короля Карла XII (без року, але між 1711 й 1713) пише: "sine consensu оmnіum tam spiritualium quam saecularium Universae Ucrainae ordinum ac statuum" (без згоди всїх духовних і світських чинів і станів усеї України), а наш нарід зве "Populus Ucrainensis" (український нарід), "gens universa Ucrainensis'' (весь український нарід41). Що Україною звали ся (коли ходить про поодинокі землї) не тільки пограничні землї, як напр. у XII ст. Переяславщина та галицьке Понизє, в XIII ст. галицьке Забуже, а від XVI ст. постійно середнє та нижнє Поднїпровє, то й на се маємо приклади. Україною була для нашого народу й Волинь, бо в одній піснї співаєть ся, як Татари, пограбивши Волинь:
"Везут Волиночку,
Молодую Вкраїночку"42.
А Поділлє зоветь ся рівнож в одній піснї "Україна Подольська"43.
Згадати-б тут ще й про карти України, що появляли ся протягом XVII й XVIII ст. Славний французький інжінєр Боплян (Beauplan), що довший час пробував на службі в польського короля Яна Казимира й подорожував по Українї, видав у l65l р. та знову в 1660 р. твір п. з. "Description d'Ukranie, qui sont plusiers provinces du royaume de Pologne, contennes depuis les confins de la Moscovie jusgues aux limites de la Transylvanie"44 (опис України, то б то великого числа земель, що сягають від границь Московщини до границь Семигороду), а крім того ґенеральну (загальну) і спеціяльні (подрібні) карги України. І хоч ґенеральна карта Бопляна з р. 1648/51 має заголовок "Delincatio generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina cum adiacentibus provinciis" (Загальний нарис Диких Піль, звичайно званих Україною, з сусїднїми землями), то одначе наголовок спеціяльної карти України з року 1650 "Delineatio specialis et aecurata Ukrainae cum suis palatinatibus ac distrietibus provinciisgue adiacentibus" (подрібний і докладний нарис України з її воєводствами, повітами й сусїднїми землями) вказує на зовсїм щось инше: імя "Україна" обіймає тут усї етноґрафічні землї нашого народу, представлені на картї під повищим заголовком.
Зверну увагу й на голяндські репродукції (відбитки) карт Бопляпа з 2-гої пол. XVII ст. Нa них маємо представлені отсї части з цїлої України: 1. Ukrainaе pars, guae Роdolia palatinatus vulgo dicitur; 2. Ukrainae pars, quae Braclavia palalinatus vulgo dicitur; 3. Ukrainae pars, quac Kiovia palatinatus vulgo dicitur; 4. Ukrainae pars, quae Pokutia vulgo dicitur (Части України, звані звичайно воєводствами Подільським, Брацлавським, Київським і Покутєм).
Ся остання карта для нас особливо цїкава. Нa нїй виступають як міста України (назвемо тут що важнїйші): Галич (котрий дав імя Галицькому князївству й нинїшній Галичинї), Коломия, Богородчани, Болшівцї, Букачівцї, Бурштин, Войнилів, Городенка, Делятин, Добрилів, Журавно, Заболотів, Єзупіль, Калуш, Коросятин, Космач, Косів, Кіцмань, Коршів, Купольники, Кути, Микуличин, Молотьків, Надвірна, Обертин, Підгайцї, Снятин, Тисьмениця, Товмач, Устє і т. д., і т. д. На французьких копіях спеціяльної карти України Бопляна, зладжених братами Сансонами в Парижі 1655 р. представлені поодинокі землї "великої України" (dе la Grande Ukraine), то б то України в етноґрафічних границях.
Бачимо з карт Бопляна, що в половинї XVІІ ст. "Україна", се вже не якесь пограниче, не само Подніпровє, а великі земельні простори від Московщини аж до Семигороду. А навіть коли взяти під увагу ґенеральну карту Бопляна, де Україна означена тільки яко часть земель нашого народу (то б то деякі українські землї Польщі), то одначе инші землї нашою народу на сїй картї се "Русь" (Russia) в противенстві до "Московщини" (Moscovia). І саме тут (пор. також вище Дорошенкову інструкцію з 1670 р. про "руський православний український нарід") у тім рівпоряднім зіставленню назв обох половин нашого народу, "Руси" й "України", можна бачити історичну основу до вживання в новійших часах подвійного імени в видї "Україна-Русь", "українсько-руський"45. Вжеж і Хмельницький робив докори Полякам, "Ukrainę і Rus nawet wszystką Lachom wypowiadając"46.
Але що цїкавійше, на одній картї України між "Urbes mаіоres Ukrainae" виступає "Leopolis (Luwow seu Lemberg)", a на французькій картї з 1719 р. читаємо: "La Russie Rouge ou Polonoise, qui comprend les provinces de la Russie Rouge, de Volhynie et de Podolie, vulgairement connues sous le nom d' Ukraine ou pays des Cosaqnes". (Червона Русь, або польська, що обіймає землї Червоної Руси, Волині й Поділля, звичайно знана під іменем України або землї козаків). Отже Україна тут і Червона Русь (Галичина) і Поділлє й Волинь!47
Хоч може й занадто пересадним було-б не тільки в XVII ст., але й коли небудь ранїйше числити етноґрафічні границї Руси по Вислу, все-ж-таки з усього сказаного вище бачимо, що від XVII ст. істнує нове народне імя "Україна", котре вже тодї обняло всї етноґрафічні українські землї (Україну в тїснїйшим значінню, то б то Поднїпровє, Галичину, Покуттє, Волинь і Подїллє).
32 Антонович і Драгоманів, ор. cit. II, 1, ст. 24.
33 ibid. ст. 40.
34 ibid. ст. 112.
35 ibid. ст. 115.
36 ibid. ст. 40. В тiй піснї читаємо в однім місцї:
"Заженїм Ляшка, вражого сина,
Аж за той Дунай глибокий".
На основі сього пише п. Sochaniewicz: "Ukrainsko-ruska prawda dziejowa w swietle żrodel historycznych", Львів, 1913, cт. 11, що "równie bowiem dobrze mógł pan B. (себ то я), lub jemu podobny historyk udowadniac, że Ukraina czy Polska rozciągały sie etnograficznie aż po Dunaj". Bже з дальшої части піснї, де сказано, що козаки "загнали Ляхів на річку Вислу", міг був п. С. здогадати ся, що тут поетично названа Висла, як велика ріка, Дунаєм. А коли нї, то міг був повчити ся дечого з розвідки проф. Яґіча: Dunav-Dunaj in der slavischen Volkspoesie (Archiv f. slav. philol. I, 1876), де на ct. 310-11 читаємо: "In ihr (з українській поезії) spielt Dunaj eine so hervorragende Rolle, in ihr ist die ganze Lebendsgeschichte eines Кosaken oder eines kleinrussischen Mädchens so vielfach mit diesem Fluss vorschlungen, dass ich befürchtete, es würde das Totalblld nicht recht deutlich zur Anschauung kommen, wenn ich sie nicht abgesondert behandeln hätte". "Es braucht nicht erst ausdrücklich bemerkt zu werser, dass dіe so häutige Erwähnung des Dunąj diesem Namen zuletzt die ganze allgemeine Bedeutung еіnеs Flusses oder auch nur Wassers überhaupt verleihen konnte". Що в нашій піснї названа Висла поетично Дунаєм, знаємо, як сказано вище вже з самої піснї, де дальше виразно про Вислу говорить ся. Але міг був п. С. пересвідчити ся про стійність своїх "аpґументів", заглянувши й до польської народньої поезії, де Висла називаєть ся деколи Дунаєм, напр.:
"Kasia wleci w te Wisłą, w ten Dunaj".
(Kolberg: Pieśni ludu polskiego, I, 1857, ст. 358).
37 Aнтонович і Драгоманів, op. сit. ІІ, l, ст. 140.
38 ibid. ст. 153. ѣ читай як ї
39 Цитат у статї д. Черевка ("Дїло", 1914, ч. 96).
40 Скальковскій: Филиппъ Орликъ и Запорожцы (Кіевская Старина, 1882 апрѣль, ст. 112).
41 Єпсен: Орлик у Швеції (Зап. Н. Т. ім. Ш., т. 92. ст. 114 і 116). Пор. ще ґpавюpy (ритовину) Голяндця Гондіюса з 1654 р, де Хмельницький названий "Cosaccorum et Plebis Ukraynеn (sis) Duх". (Гетьман козаків i yкраїнського поспільства). Антонович і Бeц: Историческіе дѣтели юго-западной Россіи. Кіевъ 1885, між ст. 12. й 13. Форму "Українції" в етнїчнім значінню бачимо на иншій ґравюрі з XVII. ст., де Хм. зоветь ся "Cosaccorum et Ukrainversum Dux" (гетьман козаків і Українцїв, ibid. між ст. 20 й 21). Чернигівський архиєпископ Лазар Баранович у своїй "Lutnia Apollinowа (Київ. 1671, ст. 139) пише:
"Ukraińcowi jesli rzeczesz "chłopie",
Na drugim wierszu to poslyszysz "chоріc".
42 Антонович і Драгоманів, ор. сіt І. cт. 84.
43 ibid. IІ., 1, ст. 25. "Ukraina Podolska" згадуєть ся напp. і 1585 p. в "Dyaryuszach sejmowych r. 1585" (Script. rer. polon. XVIII), ст. 321 i 1671 p. в Starowolski: Pobudka albo rada na zniesienie Tatarów perekopskich (вид. Typoвского, Kpаків, 1858), cт. 3.
44 Основну студію про Бопляна з перекладом його твору й репродукцією карт видав Ляскоронський: Гильомъ Левассер-де-Бопланъ и его историко-географическіе труды относительно Южной Россіи. Кіевъ, 1901, а репродукціі карт і вступну студію дав Кордт у "Матеріялах до исторіи русской картографіи" вип. II, Київ. 1910, ст. 16—23 (карти І—IX).
45 Цїкаво порівнати з іменем "Україна-Русь" се, що син Царя Івана Грозного підписав ся "Пресвѣтлыйцарь и великій князь Москво-Россіи Феодоръ Ивановичь бысть благодѣтель церкви". Напись, у головній банї Волоської церкви у Львові. Ол. Барвінський: Ставропигійске Брацтво Успеньске у Львові. Львів, 1886, ст. 55.
46 Діярій Mасковского в Miсhalowski: Księga pam., cт. 374 (Ukraine nawet wszystke і Rus"), в Kognowicki: Zycia Sapiehow, III, cт. 138 ("Ukrаine i Rus nawet wszystka"), в Памятники кіевск. комм. І, 3, ст. 327 ("Ukrаine i Rus nawet wpszystke"; в Niemcewicz: Zbior pam. histor. IV, cт. 359 ("Ukrаine i Rus nawet wszystkie").
47 Гл. про те в статї Подолянина: Ukrаіnа seu terra Сosассorum. (Рада 1912, ч. 219, передруковано в Дїлї, 1912, ч. 233).
др. Богдан Барвінський, дїйсний член "Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові"
[Вістник Союза визволення України, 13.02.1916]
13.02.1916