Новорічний спомин

Приходство в Поручині (дві милі від Бережан), куди мій батько перенісся з Крегульця (на Поділлі), заки я ще став ходити до школи, було найстарше не лиш у деканаті, але мабуть у цілій єпархії.

Ґанок на карбованих стовпах, дебелі двері, густо цвяховані, з таким штудерним замком, що чужий чоловік не вмів його ні відчинити, ні замкнути, деревляні стелі з грубезними сволоками і двері з покою до покою на чопках, колені, не гимбльовані і без клямки, тільки з затичками, врешті малі вікна й височезні пороги, — все воно нагадувало ті часи, коли люди казали собі, що хата є не лиш до мешкання, але й до оборони життя й маєтку.

В хаті тій були три невеличкі кімнатки, кухня, передпокій при ґанку й сінки при кухні. Тільки всього. Від вїзду стояла вона на високій підмурівці, а від городу мала вікна так низько над землею, що пси заглядали крізь них до середини й облизувалися, як застали нас при обіді. Літом поручинське приходство виглядало, немов якась хатка з казки, бо по стінах, від землі аж до стріхи спиналися чайні рожі, густо обсипані цвітом, а долом стелилася рута й васильок.

Але зимою не було тут так гарно. Хату, мов у кожух вбірали в грубу загату, бо без того годі було би перетривати морози.

Чудовий цвітник і довга стежка від хати до саду, обсаджена винничками, спочивали під білою скатеркою снігу. Як повіяли вітри знад великого бережанського ставу, хата тріщала й постогнувала, неначе нарікала на свою старість. Тільки комин сидів на високій стрісі й пускав дим під небо. Тихо й спокійно плило щоденно життя в поручинськім приходстві.

В осені й зимою батько щодня правив Службу Божу, а по Службі Божій ішов на поминки до котрогось із селян, де пересиджував на розмові аж до вечора. Село не мало школи, письменних людей можна було почислити на пальцях, загадом культура в тім глухім куті нагадувала XVII століття, тому то батько вважав ті розмови на всілякі теми з нагоди поминок одним із кращих засобів освідомлювання села. На каву приїздив, чи приходив до дому, бо кава на приходстві куди важніша навіть від обіду.

По каві короткий відпочинок, а коли засвітили лямпу, являвся дяк Янчинський на господарську нараду й здавав звіт про всьо, що діялося в селі. Та ще він не вийшов, як приходили "люди", то наняти Службу Божу, то просити отця духовного о раду, то прямо побалакати собі.

Батько був молодий, "працю над народом" уважав своїм святим обовязком і не думав про те, якби то позбутися нецікавих гостей як найскорше, лиш просив їх одягу й починав розмову.

Такий спокійний та одноманітний спосіб життя змінявся перед Різдвом.

Починалися святочні порядки. Білили стіни, лугом зливали підлоги й деревляні стелі, батько їхав до Бережан, буцім то не "справунки", а на ділі, щоби того всього не бачити. Це вже належало до мами.

Свята минали як сон і то короткий сон, бо всього мали ми шість днів вільних від шкільної науки. День перед Свят-Вечором, день по святах ішли на їзду так, що на свята залишалося всього чотири дні. І що це чотири дні?

Ще ти не розглянувся добре по хаті й по обійстю, ще не насанкувався й не находився на потоці, а вже збірай свої "манатки" і вертайся звідки приїхав. Ціла потіха, коли за кілька днів Новий Рік. Батькові іменини.

Було це в нас велике, родинне свято. Приїздили сусіди й гості з Бережан, пані і панове, душ двадцять кілька. Де й як вони містилися в поручинській тісній хаті, в сесих трьох невеличких кімнатках і того я собі нині навіть уявити не можу. Але якось містилися, а навіть знаходили ще й місце на столик до віста, або тарока для старших панів, що без карт не знали забави. А раз, пригадую собі, бережанці привезли зі собою ґімназійну орхестру й молодь танцювала у "дідьчій тісноті" і на злість витоптаній підлозі, що мабуть памятала ще ті часи, коли війська Хмельницького переходили під Зборів. Гостинність розпирала стіни — та й годі.

Для мене на татових імянинах був один прикрий момент. Я мусів ще перед святами скласти коротке "повінчування", інструктор поправив його, вислухав, коли я навчився на память, в Поручині треба було знайти таку хвилину, коли батько був сам і виголосити цей еляборат. Нераз цілу годину снувався я за батьком, як тінь, поки не припер його десь у кутку та не збувся цього конечного та не легкого обовязку. Потім уже й дихалося лекше, тим більше, що гостей було багато, деякі мало коли й зустрічалися з юрбою, так тоді користали з нагоди, щоб набалакатися на всі часи, а на мене не звертали уваги, не казали деклямувати "Белізаря" ані "Дай води, Аллах, бо пропадаєм". Не завдавали мені, як на діточу голову, досить важких питань. Бігав я з приказами від мами до кухні, а за вечерою, що тривала не менше двох годин, старався навіть помагати мамі. Але що ж. За мною снувалася думка, що за кілька годин треба буде вертатися до Бережан, бо завтра школа й це мене так тривожило, що все, чого я не торкнувся — з рук мені летіло, все одно, чи був це ніж, вилки, чи склянка. Один був у ґімназії, закінчився навіть досить траґічно.

Ще підчас вечері зашився я поміж футра на ліжку в передпокою і кріпко заснув. Гадав собі, що чейже не будуть розіспаного хлопчика насилу в мороз відвозити до Бережан, зачекають до завтра.

Та куди там! Дядько Кузеля із Звіринця, що приїхав був сам один прегарними молодими кіньми, переконав мого батька й маму, що найкраще буде, як я з ним поїду. Залубеньки на дві особі, нова бараниця, коні, як птахи перелетять ті дві милі за одну годину. Збудили мене й як я не просився, як не випрошувався, мусів одягнутися й їхати з дядьком. У залубеньках сиділо нас двох, а поміж нами торчала дубельтівка, бо дядько був лісничий і без рушниці в дорогу не пускався.

Коні дійсно, як птахи перелетіли, то дорогою, то оболонями тих кілька кільометрів між Поручином і Гановичами. В Гановичах треба було вїхати в браму і попри ґуральню шульнути на став, а тоді поперек ставу до Бережан.

До ґуральні зїздилося з дуже прикрої гори. Ніч була ясна й дядько нараз побачив, що брама була чомусь то зачинена. Молодих коней годі було в половині гори в такім скорім бігу стримати й тому дядько, щоб вони не увігналися в браму й не наробили каліцтва, повернув нараз направо й залубні шульнули з берега на замерзлий став. Але беріг був у тому місці зависокий і застрімкий. Коні з дишлем і орчиками відірвалися від залубень і полетіли на став, а залубні перевернулися з нами раз і другий та накрили нас собою. Я почув сильний удар у карк і втратив память. Коли прийшов до себе, побачив дядька, що обтулював мене бараницею і казав, щоб я сидів тихо й нічого не боявся, бо він піде шукати коней. Що лиш тоді зрозумів я, що мене рушниця так сильно вдарила і пробував повернути головою, але не міг. Так само боліли мене руки й ноги й ціле тіло. Довго дядько гукав і свистав на коні, врешті зловив їх якось, припровадив, налаштував залубні і незабаром були ми в діда, на бережанськім приходстві.

А ранком лікарі, перевязка, ліки.

Два місяці нездужав я тяжко й не ходив до школи. Але року не втратив, навіть не казали мені здавати того, що опустив...

З тої пори я на всяку рушницю дивився кривим оком.

[Краківські вісті]