З точки зору літературознавства «З “Варягів”» Євгена Маланюка – один із тих творів, які охоплюють мало не весь набір естетики й історіософії «празької школи», включно з оспівуванням варягів як втілення «європейськості» України в культурному і політичному сенсах, протиставленням «хуторянства» лицарській доблесті, щедрим алюзіям до географії як чинника формування менталітету. Певну еклектичність картини, начеб складеної зі шматків географії та історії, з мало не шаблонними (як на смак людини, знайомої з поезією «Празької школи» поверхнево) темами варягів як прив’язкою України до Європи і ритмічними описами степу як втілення хаосу, можна легко вибачити завдяки назві, яка натякає, що поезія планувалася як частина більшого твору. Принаймні могла плануватися.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
У контексті всього вищезгаданого не дивує, що дев’яносто відсотків обсягу «Варягів» — це власне послідовний набір алюзій до європейської історії й української географії та соціології в тому вигляді, як їх бачило поетичне око «пражан» загалом і Маланюка зокрема. Перша частина цього скелета поеми — фактично нагромадження паралелей до розташування України і соціально-економічних наслідків тієї географії. З третьої частини і до самого фіналу, втім, все присвячено «варязькій» темі — починаючи від уявного зародження отого «варязького начала», яке в очах «пражан» мало цінність у ролі беззаперечної прив’язки України до європейської традиції, і закінчуючи химерним з точки зору історика образом протистояння роз’єднаних «окремих стязів» монгольській навалі.
З точки зору історика все це має доволі химерний вигляд хоча б тому, що станом на середину ХІІІ століття, коли найлогічніше виглядав образ «чорною хмарою сунула чорна Азія», скандинавські корені Рюриковичів уже давно і надійно розмилися між місцевими слов’янськими елітами. Варто зауважити також, що коли вже шукати зв’язків з Європою у культурному сенсі, то їх не так мало і в пізніших часах — отож з практичної точки зору, накладеної на дані історії як науки, зацікавлення саме у варягах як підставі маніфестації принципової європейськості України навряд чи мало аж таке унікальне значення. Втім, з іншого боку, у варягів було одне унікальне поєднання – вони брали участь у формуванні першої достеменно відомої державності на теренах України, від якої можна провести пряму лінію спадкоємності до сучасних українців, а водночас не були в загальній уяві окупантами — принаймні не належали до спільнот, які у стереотипному уявленні про історію України вважалися ворожими.
На тлі цього всього дисонансом звучить друга частина. Як і всі решта, вона починається з картини на грані романтичної візії та політичної географії в поетичній формі, одначе після перших трьох строф зривається в абсолютно недвозначний і прямолінійний імператив:
«Ти, у кого і серце — бандура,
В чиїм серці ридає раб, —
Стань шулікою, вовком, буйтуром,
Тільки просто, просто — на Муром —
Заграбоване — граб!
Ти, що змиршавів у корості,
Вигноїв власне ім’я,
Всю палючу отруту злості
На сусальне злото Кремля
За набої у мурах Софії
За кривавую скруту Крут
Хай же хижеє серце Росії
Половецькі пси роздеруть».
Ці три строфи різко контрастують з рештою тексту — насамперед конкретикою. На тлі поетичних розмірковувань про людність України, спадщину варягів, пастки географії (причому в доволі розміреному темпі) ці тринадцять рядків звучать просто вибухово, ніби концентрація змісту. Але ж, заждіть, якого такого змісту? Адже «З “Варягів”» — таки про варягів і трохи поєднання історії з географією, а тут у нас цілком конкретні Муром, Кремль, Крути, Свята Софія… От це і є другий момент контрастності – гранична конкретність на фоні загальної розпливчастості образів. Конкретні назви, простори і почуття та заклики до цілком конкретних дій — на тлі образів та алюзій, які ще треба розчитати.
Найцікавіше, втім, у легендарній строфі про «хижеє серце Росії» — не сам заклик, цілком логічний з уст ветерана програної на той час війни за незалежність, а те, до кого адресовані слова «Всю палючу отруту злості На сусальне злото Кремля». А ці дві іпостасі, здається, настільки далекі від помсти, образ якої малює Маланюк, що ситуація може викликати асоціації з фразою з анекдоту «миші, станьте їжачками!» Перша — «Ти, у кого і нерви — бандура. В чиїм серці ридає раб», друга — «Ти, що змиршавів у корості, Вигноїв власне ім’я...»
Але мало того, що заклик, як видається спочатку, до боротьби стосується тих, хто, здавалося б, ніяк не може відповісти на нього належним чином. Маланюк звертається насправді до двох різних груп — і з різними закликами. Це не випадково, якщо придивитися до опису цих двох адресатів.
Перший із них — це уявний земляк, «у кого і нерви — бандура». Музичний інструмент вочевидь згадано як символ прив’язаності до ліричної традиції України і тих жанрів та, кажучи умовно, поверхів її культури, які не пов’язані прямо з темою української історії (надто воєнної), суб’єктності й іншого.
Тут нескладно вловити популярну загалом серед покоління українських інтелектуалів між двома світовими війнами думку, начеб однією з головних причин поразки українців у боротьбі за незалежність була завелика концентрація на культурі та собі в ній, що завадило психологічно підготуватися до боротьби. Найяскравішим і найвідомішим із цієї когорти був Дмитро Донцов з його критикою того, що він називав «провансальством».
Одначе з уваги цієї групи регулярно випадав факт, що своєрідна «внутрішня еміграція», концентрація передусім на культурі (у всіх значеннях цього слова) є одним зі способів перебути період колоніального пригноблення і зберегти відносно вцілілими бодай частину культурних «поверхів» як основу для майбутнього відродження. Концентрація при цьому на «легких» жанрах — у сенсі не пов’язаних прямо з сюжетами спротиву, власної суб’єктності і загалом усім, що привертає зайву і небажану увагу колонізатора — допомагає уникнути цієї «уваги» і можливих репресій за недостатню лояльність. З іншого боку, фраза «в чиїм серці ридає раб» натякає на ще одне функціональне завдання «нервів — бандури». Зрештою, ліричні жанри завдяки своїй емоційності та багатстві символіки стають непоганим способом проживання відчуття пригніченості, втрати, постійних обмежень просто за те, ким ти є, а твій гнобитель сильніший за тебе (перелік можна продовжити).
У контексті всіх перелічених причин і функцій концентрації на «бандурі» виглядає, що перший адресат Маланюка — це власне застряглий у проживанні власної недолі та неволі, який під тиском змушений концентруватися на «ліричних» та сентиментальних жанрах і кластерах культури, зрештою, спровінціалізований через це земляк.
З другим дещо складніше. Його ключовою ознакою є «змиршавів у корості… вигноїв власне ім’я» — що виглядає, найімовірніше, алегорією до наслідків виконання основної умови, яку імперія ставить перед підкореними націями взамін за бажання руху до вищих поверхів соціальних ліфтів, а зрештою, і просто можливості стати частиною модерного світу й успішних гравців. Умова ця проста — відмова від власної ідентичності, «вигноєння імені». У процесі такої примусової зміни ідентичності формується відчуття нікчемності, а також страху, що хтось таки зауважить докази того, що конкретний «сучасний та модерний» не до кінця «вигноїв ім’я». Поєднання обох емоцій цілком здатне сформувати стабільну фрустрацію, яка часто виливається у формі злості та знецінення спільноти, з якої жертва цього, власне, вийшла.
По суті, дві фігури, до яких звертається Маланюк, — це не що інше, як не єдині, але найпоширеніші моделі виживання під колоніальним тиском, який спрямований на позбавлення ідентичності. Одна модель передбачає тримання «усім чортам на зло» бодай дозволеної частини культури, намагаючись пристосувати її до всіх суспільних потреб — і не зауважуючи ані того, як форма підмінює зміст, ні того, як культура стає способом проживання власної трагедії, ані провінціалізації. Інша ж вимагає повністю забути власну ідентичність заради переваг, які надає імперія — або бодай щоби позбутися тиску. І важко не зауважити, що у Маланюка більше співчуття до носіїв першого варіанта — бодай тому, що, описуючи його, він іде на дуже суттєве порушення ритміки у вигляді додавання ще одного рядка.
Втім, незалежно від його ставлення до обох, пропонований ним рецепт, по суті, однаковий і передбачає звернення всієї сили своєї агресії на цілком конкретну Росію — у цьому разі символи сформульовані так, що складно помилитися. Єдине, що відрізняється, як і в поетичних описах обох збірних фігур, — то це нюанси. Коли йдеться про першу фігуру, їй пропонується, по суті, перетворитися у повну свою протилежність і «грабувати награбоване». Тут прикметні дві деталі: однією зі втілень перетвореного «раба» має стати «буй-тур». Тим часом це прізвисько Всеволода, брата «того самого» Ігоря Святославича. Всеволод князював у Рильську — невеликому містечку, яке розташоване у Східній Слобожанщині, практично на межі сучасних України та Росії як етнокультурних спільнот. Припустити, що йдеться суто про символіку форпосту, не дає весь синонімічний ряд, де згадуються птахи і звірі, які асоціюються ніяк не з захистом свого: шуліка і вовк. Отож може йтися хіба що про варіант «перенесення війни на територію ворога». У цій символічній картині (що, власне, є другою прикметною подробицею) Муром вочевидь займає місце першого власне російського достатнього значного населеного пункту, хоча з географічної точки зору це припущення дещо кульгає. Хіба що Маланюк мав на увазі, що Рильськ розташований північніше Мурома, по суті, нависає над ним…
Другій фігурі (тобто тому, хто «вигноїв власне ім’я») Маланюк пропонує обернути всю свою злість, накопичену в постійній внутрішній війні з собою, проти того, чий тиск її спричинив.
По суті, Маланюк пропонує обом іпостасям пригнобленого українця одне і те саме — повстати проти гнобителя. З тієї простої причини, що на власному досвіді трьох років боротьби за українську державність вочевидь знав, що мало що так стрімко і безповоротно повертає почуття власної значущості і спроможності, як успішне застосування сили проти призвідника всіх своїх страждань.
Тим паче, що на останній на той час ітерації силова відсіч Росії виростає до акту глибинної моральної справедливості, помсти у сенсі розплати як акту відновлення ладу:
«За набої у мурах Софії,
За кривавую скруту Крут!..»
Очевидно, розплата має наступити за послідовну десакралізацію буття підкорених українців — адже набої не десь, а в стінах водночас святині і символу історичної тяглості, а також за загибель молоді у протистоянні з цим самим ворогом.
Тут важлива також послідовність символічних означень Росії. Спочатку це «Муром» — тобто йдеться про «іншого» сусіда, який ніби і близько, але вже достатньо інакший, аби бути чужим. У наступній строфі згадується «Кремль» — тобто йдеться про Росію як символ імперської, репресивної щодо інших ідентичностей державності, що логічно у контексті «вигноювання імені». І, зрештою, у фіналі видно Росію, названу за своїм іменем, — яка об’єднує всі попередні іпостасі, але і чиї злочини сягають рівня, на якому відплата стає мало не неуникненним присудом, який випливає з ідеї потреби підтримання морально обґрунтованого ладу.
По суті, у цих трьох строфах ішлося про перевтілення українців, трансформацію через і в процесі подолання свого підлеглого становища. За емоційною напругою до цих трьох строф у цілих «Варягах» може дорівнятися хіба що четверта частина, присвячена метанням трьох братів — Рюрика, Синеуса і Трувора — у пошуках чарівного засобу «обернуть рабів в буйтури». Вся трійця братів-варягів — не що інше, як уособлення самого автора та його середовища, заклопотаного пошуком причин поразки і шляхів уникнення її повторення.
Таким чином, «З “Варягів”» — насправді не про варягів. Вони про стримуваний на щодень біль їхнього автора.
08.02.2025