Виставу “Сонце Руїни”, поставлену у Львові 1912 року, вартувало б вписати в історію української мілітарної поезії як свого роду інкубатор символічних текстів. Далеко не кожна постановка на історичну тему, до того ж столітньої давнини, може похвалитися тим, що серед її текстів є два гімни. Перший — це гімн УСС “Ой у лузі червона калина”, який отримав “друге дихання” навесні 2022 року. Другий — менш відомий і знаний передусім прихильникам Тараса Компаніченка “Гімн безсмертної батави”, ширше знаний під назвою “Ми лицарі”.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Як і “Червона калина”, “Ми лицарі” хоча й були написані у 1911–1912 роках, стали популярними у період між двома світовими війнами, а під час Другої світової це вже гімн УПА–Захід.
Цілком ймовірно, причина такого сплеску в тім, що тест, який у 1912 році видавався алегорією як до часів гетьмана Петра Дорошенка, так і на сучасні події, після поразки Визвольних змагань став в окремих моментах буквальним пророцтвом. Наприклад, початок другої строфи “Роздерли Україну ви на чверти...”: у випадку дорошенківських часів він відсилав до Андрусівського договору, який ділив Україну по Дніпру на московську і польську частини, хоча фахівці-історики згадають, що ще існували ще Закарпаття як частина Угорського королівства (на той час вже частини Священної Римської імперії) та Буковина у складі Молдавського князівства — отже, таки “на чверти”, одначе дві з цих чвертей не були наслідком “роздертя” у сенсі міжнародних угод, у яких Україна була б об’єктом.
Одначе після фіналу війни за незалежність 1917–1921 років Україна справді виявилася “роздертою на чверти”, адже її територія опинилася у складі чотирьох держав, причому її таки справді “роздерли” за участі (а в окремих випадках — і благословення) великих держав. До такого тлумачення схиляє і означення “боги” — цілком логічне, коли йдеться про політичні потуги.
Отож виникає спокуса запідозрити автора чи то у миті геніального осяяння, чи то у профетизмі. Одначе найцікавіше навіть не це (питання, зрештою, належить радше до чистого літературознавства чи до психології), а те, ким постають збірні “лицарі” у такій парадигмі. Адже за підсумками поразки української боротьби за незалежність “роздерли” Україну Совєтський Союз, Польща, Румунія та Чехословаччина, а “присуд смерти”, уособлений в ряді міжнародних договорів та постанов Ліги Націй, винесли західні демократії — Великобританія та Франція передусім. По суті, “лицарі” кидають виклик усім сильним світу цього, добровільно ставлять себе певним чином поза законом:
“Ми лицарі без жаху і без смерти,
На злочин світу станем без ваги,
Ми присяглися долю переперти,
Роздерти присуд смерти ваш, боги!”
Виходить, що “замучених мільйони” прокляли не лише Росію, яка стандартно посідає місце екзистенційного ворога і про яку насправді йдеться чи не в усіх оповідях як поетичних, так і прозових, де фігурують вороги як такі, навіть якщо конкретний ворог чи антагоніст — не росіянин і близько. Виходить, що ці мільйони — якоюсь мірою на совісті також і демократичного Заходу. Цю думку згодом значно пряміше, але водночас і м’якше висловить Олександр Олесь у своєму “Європа мовчала”. Щоправда, м’якість тексту Олеся суто позірна, вона радше про безнадію і водночас залишки віри у настання справедливості — натомість у Пачовського йдеться про мотивацію до відновлення боротьби.
Але лицарі Пачовського не зупиняються лише на оголошенні війни за цілком конкретні кривди — поступово вони доходять до своєрідного універсалізму, оголошуючи себе на боці Бога і правди. Не те щоб це був унікальний прийом — зрештою, навіть на побутовому рівні сторони конфлікту взаємно оголошують власну правоту (інша річ, що не доходячи до таких високих інстанцій). Одначе поєднання виклику фактично цілому тогочасному світу, принаймні тій більшій його частині, яка ухвалювала рішення і впливала на перебіг подій разом з явним універсалізмом цінностей, — це явна ознака зміни світоустрою, запуску докорінної трансформації наявного порядку. Треба сказати, що для українців він мав не лише філософський вимір — ішлося справді про злам Версальської системи, яка регулювала відносини у світі між двома світовими війнами. І також ішлося про продовження розхитування імперій: тільки-но впали Австро-Угорська, Османська, Німецька імперії, частково перезібралася після революції та громадянської війни імперія Російська. Одначе визвольний рух наростав у колоніях практично всіх цілком собі демократичних метрополій — і врешті після Другої світової війни імперії таки розвалилися.
Що цікаво, у лицарів Пачовського доволі незвичні — сказати б, вільні — відносини зі смертю. Крім того, що у першому ж рядку самохарактеристика звучить “без страху і без смерти”, то надалі чітко артикулюється, що їхня місія — “зродились, щоб за неї вмерти” або “за смерть ми смертю покараєм вас”. Враховуючи, що колективного антагоніста розглядається як сонм богів, а отже істот, які розпоряджаються життям і смертю, то йдеться про позиціонування себе як лицарів поза життям і смертю, які протистоять світу, в якому порушено справедливий лад.
Сама собою ця позиція нагадує спробу запропонувати себе у “заложну душу” — аналогічно, на думку Оксани Забужко, вчинив Тарас Шевченко у “Заповіті”. Одначе для цієї самопожертви (адже, по суті, людина чи спільнота, яка зважується на таке, протиставляє себе загалом світу живих) потрібні вагомі причини. І їх у тексті згадується аж три. Перша — це поділ України між кількома державами. Друга — “безсмертну душу вперли в ланцюги”, що, вочевидь, слід розуміти як факт перекриття шляху до вільного розвитку українців. І наостанок — “кров їх з роду в рід!” Про яких “їх” ідеться, нескладно зрозуміти з тексту — йдеться про загиблих. Й отут знову настає момент фіксації того, яким чином ситуація перетворила художній прийом у пронизливий символ. На сцені 1912 року це могло бути художнім засобом, що натякав на певний доволі стандартний історичний символ, але після колективного досвіду 1917–1921 рр. це вже була болісна реальність спогадів мільйонів: полеглі на полі бою, загиблі від голоду чи недуг, вбиті ворогом тільки за причетність до українства...
Також ця позиція відкликається до такого поширеного сюжету, як “поснулі лицарі”. Не лише в українській традиції — подібні оповіді існують у чехів, іспанців, шведів, англійців, литовців та інших народів. Їх суть — полеглі колись давно у битві лицарі не загинули, а лише заснули і чекають хвилі, коли надійде момент остаточної розплати з ворогом, аби встати і допомогти своїм. В Україні цей сюжет відомий у оповідях про поснулих лицарів короля Лева, Богунову шаблю, яку той зламав на знак незгоди з укладенням Переяславської угоди (і яка десь пропала та має віднайтися, коли українці знову рушать у битву за волю), і Шевченка, який має встати з могили, якщо раптом хтось спробує повернути кріпаччину, та покарати авторів ідеї.
Прикметно теж, що саме чеський поет, по суті, об’єднав чеську й українську візії цього сюжету:
“Буде сталь учити їх,
А ми будем спати,
Поки прийде нам пора
За свободу встати!...”
(Р. Маєр)
Якщо спробувати пошукати місце, де у цьому сюжеті монолог лицарів за Пачовським виглядав би найбільш органічно, то, найімовірніше, це буде момент уявного пробудження — і це тільки підсилює враження від “Гімну” як профетичного тексту. Бо хоча вже 1912 року в світі вже відчувалося наближення великого конфлікту, але треба було бути великим фантастом, аби передбачити падіння кількох імперій і визвольну війну українців.
Одначе яке все це має значення для конкретної України, її досвіду тоді і частково тепер? Частково, позаяк ніхто (принаймні наразі) не ділить Україну на чверті, та й про мільйони полеглих і замордованих, попри всі наші втрати, таки не йдеться. Тут укотре варто наголосити: унікальність “Гімну” в тому, що він виписав наперед глибокі та принципово важливі взаємозв’язки — але у контексті часів і проблем, які наступлять за майже десятиліття після появи тексту і частково відтворяться на рівні змістів і тригерів ще через сотню років.
Отож з перспективи всіх турів наших визвольних воєн “Лицарі” — насправді про колосальну трансформацію через розширення меж можливого під час проживання болісного досвіду. Вони про відвагу стати навіть проти всього світу (зрештою, українська географія гарантує, що потрясіння в Україні неминуче відіб’ються, як мінімум, на половині континенту). І про специфічне світовідчуття, яке виробляється тільки у ході потрясінь, що загрожують самому існуванню.
У принципі, сам радикалізм позиціонування, що випливає з моральної позиції потреби відплати за кривду окремо взятих українців, яка, своєю чергу, порушує весь належний лад, у світлі досвіду українців ХХ столітті — це також про “маятник травми”, тобто стан, коли радикальність породженої травмою позиції дорівнює глибині самої травми. Але це також і про такий її травми, як відчуття порушення належного ладу, заснованого на певних взаємозалежних правилах.
Власне відчуття порушення цього ладу разом з відчуттям несправедливості відносно щодо твоєї особи чи спільноти формує химерний сплав необхідності помсти і співвідповідальності за відновлення порядку. Саме до цього моменту апелює водночас тема “кривавого месника” і “месті” — тобто помсти, до якої кличе невинно пролита кров. По суті, ще один образ колективного лицаря, який прокинувся і підводиться — месник, що встає з могили, аби відплатити за невинно вбитих і порушення Божого ладу поневоленням його країни. При оказії варто зазначити, що символічна комунікація з кривдником з позиції сили — один зі способів подолати принаймні відчуття власного безсилля відносно кривдника, яке неминуче залишається внаслідок серії поразок, не кажучи вже про досвід геноциду.
Попри таке надглибоке, на межі містики, занурення в “Гімні” у позицію та роль України й тих, хто вирушив її захищати, мало яка поезія має стільки відсилок до інших національних культур. Уже згадувалася мимовільна алюзія на поезію чеського поета Рудольфа Маєра. Пасаж про “скинемо прокляття” апелює до фрази ще одного видатного чеха Карла Гавлічка-Боровського: “Україна — це вічне прокляття, що проголосили самі над собою її вороги”. Крім цих доволі явних алюзій, у самій атмосфері й логіці тексту присутні принаймні дві ознаки, характерні для польської культурної традиції. Передусім це тлумачення болісного національного досвіду в трансцендентних категоріях. Єдине, якщо у польському варіанті ця трансцендентність густо замішана на католицькій традиції і доволі прямолінійна, включно до “Польща — Христос народів”, а у Пачовського вона розлита по загальній канві на межі чогось подібного до деїзму, мономіфу й антропологічних уявлень. Інший момент, обіграний у “Гімні”, значно вужчий і наразі вже практично відмерлий — ідеться про уявлення про українців як людей, пов’язаних з потойбіччям, у незвичному антуражі. Станом на момент написання “Гімну” одним із поширювачів такого був Генрик Сенкевич з його образом Богуна, який у його версії начеб знався з нечистою силою у постаті відьми Горпини. Пачовський, демонструючи практично позаземність колективного героя, певною мірою апелює до цього стереотипу, який уже й на той час вважався архаїчним.
Що ж, українцям не вперше ламати звичні схеми й очікування і внаслідок цього справді виглядати людьми ніби не з цього світу.
21.12.2024