Заголовок короткого вірша Василя Пачовського «Хоругва невмирущих» налаштовує на пафосний лад і наче сигналізує про класичну військову поезію в кращих традиціях офіційного патріотичного пафосу. Одначе після її прочитання значно складніше зрозуміти логіку саме такого заголовка. Бо текст цей явно не про вояків українських армій періоду боротьби за незалежність, яких, здається, доречно було б окреслити «невмирущими». Він радше про самого автора.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей «Тюрма на Лонцького»
Військова біографія Василя Пачовського, у порівнянні з тими ж Романом Купчинським чи Євгеном Маланюком, не найяскравіша. 1915 року його мобілізовують до австро-угорської армії, де як офіцер він три роки поспіль, до 1918-го, працює з військовополоненими царської армії – українцями за походженням. Після розвалу імперії, за окремими даними, опиняється в рядах Української галицької армії у званні четаря, причому на цьому етапі його основні функції включали редагування журналу «Стрілець». Після поразки УГА переїхав на Закарпаття, де до 1929 року вчителював в Ужгородській та Берегівській гімназіях.
Якщо спробувати охарактеризувати такого типу військову біографію, то виникне спокуса сказати, що на тлі інших поетів-вояків Василь Пачовський об війну, попри однострій, радше «обтерся», ніж всерйоз на ній побував. З іншого боку, мало хто міг похвалитися настільки глибоким психологізмом, а часом ще й профетизмом своїх поезій, що безсумнівно свідчить про глибину співпереживання. Як і свого роду сміливість — не кожен здатен сформулювати, по суті, моральний виклик усьому світові, як у «Гімні безстрашної батави», або ж оголити той простий і для багатьох болісний факт, що далеко не кожна жінка хоче і може виконати до кінця прописаний патріотичний обов’язок чекаючої і страдницької, як у «Забудь мене…» Аналогічно і в «Хоругві…» не обійшлося без оголення болісного нерва — цього разу з тих, яких абсолютно щиро не помічають під час війни ані військові, ані цивільні. А коли хтось таки помічає, то виникає охота прикрикнути щось на кшталт «а не закрився б ти зі своїми стражданнями, вже або туди, або сюди» — в сенсі сучасних контекстів «або дійди до військкомату, або спокійно роби, що можеш, у цивільному житті».
Цей болісний нерв — своєрідний комплекс усіх тих патріотів (у даному разі без грама іронії), які «не дійшли» до війська не через страх чи «не народженість», а внаслідок цілком об’єктивних причин: наприклад, хронічних хвороб чи потреби доглядати за дітьми або хворими родичами. Є й не такі однозначні випадки, коли людина, у принципі, здорова і не обтяжена хворими родичами, але, наприклад, очевидно, що воєнних умов вона, зважаючи на певні особливості організму, фізично не витримає, натомість дійсно принесе більше користі в тилах. Буває, що цю просту думку такому типові цивільних (як бачимо, це зовсім не те, що ухилянти, тут відчутно інша логіка) доносять самі військові — і добре, якщо цензурно.
Інша річ, що навіть така «тяжка артилерія» не надто допомагає, позаяк ідеться про глибокий комплекс. Який Василь Пачовський окреслює в останній строфі своєї поезії, перш ніж алегорично-пафосно перелічити власні завдання в контексті віддання символічного боргу воякам української армії:
«…А на себе буду плакать
Ревними сльозами
З жалю, чом я був, герої,
З вами, не між вами!»
Тут вартує підмітити значення двох важливих для розуміння зворотів, які нині можуть бути незрозумілими не те що вихідцям із центру чи сходу України, а й молодшим поколінням галичан. Перший із них — «плакати на когось» (у даному разі — на себе). Цей вираз означає не лише «нарікати», як можна здогадатися, а й «бути ображеним на когось», відчувати справедливу образу.
Другий вираз з аналогічним філософським підтекстом — це «з жалю». Наявність вище звороту «плакати на себе» підказує, що в даному разі «жаль» прямо походить від фрази «мати жаль» — тобто відчувати глибоку кривду, моральну образу, яка на свого роду шкалі сорому, якби така була, міститься по сусідству з ганьбою. От тільки вийде, що цю ганьбу і «жаль» ліричний герой накликав на себе сам. Накликав тим, що «був… з вами, не між вами!»
У чому ж проблема позиції «з вами»? Саме формулювання передбачає перебувати на стороні, бути «з» — очевидно, що йдеться про практично будь-яку позицію, яка працює на підтримку армії. Це не лише волонтерство як основний спосіб і сенс життя, а будь-яка робота, яка в підсумку працює на стійкість армії. Зрештою, просто виконувати належним чином свої обов’язки в тилу — вже певний вклад у загальну стійкість.
Старшини II-го корпусу Української Галицької армії. Стрий, 1919 рік
Причому саме перед Пачовським і його колегами по цеху та братами по духу стоїть щонайменше три важливі внески у загальну стійкість, які навряд чи здатен зробити хтось без його кваліфікацій — у сенсі як блискучої гуманітарної освіти, так і глибокого психологічного чуття, включно з інтуїцією на межі профетизму.
Власне про них — перші три строфи, написані підкреслено пафосно і символічно. Якщо порівнювати з рештою поезій Пачовського, то навіть дещо заплутано, бо зазвичай він, попри пишномовність і символічність, доволі чіткий у своїх посилах, і «плетіння словес» суто задля вишуканості форми — не про нього. Та й відверті цитати і відклики до творів сучасників «в лапках» трапляються нечасто.
Що ж конкретно планує робити ліричний автор, альтер его Василя Пачовського? Передусім це
«…На могили “тих, що впали”,
Квіти устеляти…»
Алегорія очевидна — йдеться про обов’язок пам’яті про полеглих. Символ доволі прозорий: свіжі квіти на могилах чи пам’ятниках завжди є однозначним свідченням того, що про покійного чи про полеглих пам’ятають. Привертає увагу інше: в означенні тих, кого, власне, належить пам’ятати (на той момент — водночас і колись живих людей, родичів, друзів, колег та знайомих, і самого Пачовського, і його сучасників, і вже символічних фігур) поет цитує не просто одне зі стійких, вочевидь, уже на час написання символічних означень для полеглих вояків, а заголовок одного з найпронизливіших реквіємів української мілітарної поезії — «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали». Серед ширшої громадськості ця поезія відома за своїм першим рядком, але «офіційний» заголовок, наданий автором, — саме «Тим, що впали». Така алюзія через цитату апелює до центральної драми вірша Кураха: вояків української армії в ті часи часто хоронили там же, де вони гинули, справді під акомпанемент триваючих боїв і, ширше, війни. Багато тих могил врешті просто загубилися (якщо не були знищені тріумфуючим ворогом у совєтській зоні окупації), тож обов’язок пам’яті залишався в такій ситуації єдино можливою формою вшанування їхньої самопожертви. А в такому розрізі якраз поети і незамінні, бо саме вони можуть створити словесний образ, здатний заступити місце реального, матеріального — і зафіксувати як в окремих головах, так і в колективному несвідомому пам’ять про полеглих.
У другій строфі зрозуміло, на перший погляд, лише те, що йдеться явно не про рани в буквальному фізичному сенсі. Вочевидь малося на увазі те, що більш патетично іменується «невидимим слідом війни» — важкі спогади, особисті травми, біль за втраченими товаришами і тому подібне. «Чистою росою» в такому випадку мали б бути поезії, але радше не на суто військові теми (та й ще не знати, як би таку тематику сприйняли вчорашні вояки від людини, яка хоч і була в їхніх рядах, але окопів і кіннотних атак повною мірою уникнула), а радше той жанр поезій, який відповідає за осмислення і вибудовування символічного словника подій, що минули. Такого роду поезія має терапевтичний зміст — у тому плані, що здатна запропонувати відповідь на запитання «задля чого це все було?» І це теж робота радше інтелектуала, мислителя з поетичним обдаруванням — а Пачовський належав до цього типу.
Українська робітнича сотня УГА вишикувана до походу.
І в третій строфі він ще відвертіший у плані «конструкторської» складової місії інтелектуала під час війни в його країні — тут ідеться, по суті, про творення міту, героїзацію не в популярно-масовому сенсі, а в сенсі вписування пережитого всім народом відразу в певну базову структуру міту боротьби. Оскільки конкретними героями й антагоністами цього міту стануть цілком конкретні люди, вчинки і події, то фактично йдеться про творення легенди. І добре видно, що в розумінні і Пачовського, і цілого його покоління ця героїчна легенда апелює до античної спадщини — що не диво, бодай зважаючи на гімназичну класичну освіту більшості з них. Принаймні картина, яка постає перед очима після прочитання останньої строфи, викликає асоціації з тріумфом імператора, хоча зірки й «ореола» водночас апелюють до видива святих або мучеників. І тут випадає згадати, що одним із психологічних наслідків поразки у боротьбі за незалежність було сприйняття самої боротьби передусім як трагедії, трагічного зриву, який призвів до загибелі тисяч молодих людей — притім що Україна знов опинилася у підлеглому становищі. Завдяки повторенню цього гіркого досвіду, а ще більше — через наслідки поразок у вигляді геноциду і масових депортацій, розстрілів та репресій іншого типу цей погляд вийшов на передній план, витіснивши інші можливі тлумачення, і тепер наздоганяє нас у вигляді сприйняття військових як або «голих-босих сонечок», або (у більш прагматичних та водночас обділених уявою співгромадян) як приречених на неминучу загибель за щось незрозуміле. Власне оця «ореола» — один зі знаків на початку дороги до подібних розумінь.
Уже згадувалося про підкреслену патетичність фактично трьох чвертей поезії. Але весь твір не тільки патетичний, він ще й підкреслено емоційний, замалом не надривний. Все ж не в кожній поезії (якщо це тільки не маршова пісня, де строфа закінчується якимось вигуком чи закликом) зустрінеш ситуацію, коли кожна строфа закінчується знаком оклику. Позаяк основна проблема — що в процесі написання всього переліченого автор буде «на себе… плакать». І, власне, «жаль», з почуття якого виростатиме цей плач, і є, виглядає, основною причиною і патетичності, й емоційного надриву.
Позаяк герою мало просто бути на своєму місці — як мало і всім тим сучасним цивільним, які з об’єктивних причин не потрапили в ряди ЗСУ, але попри це вважають, що єдина слушна і належна позиція — це бути «між вами». Тобто у прямому сенсі не просто з військом, а таки серед нього. На той час це означало — в окопах. Невипадковим виглядає на цьому тлі, що Пачовський присвятив свою поезію не просто воякам українських армій, а саме українським січовим стрільцям — тобто добровольчій формації, член якої справді могли з повним правом сказати, що пішли першими воювати за волю України. І вже зовсім не дивує факт, що поезія була опублікована вперше у 1917 році, тобто коли Пачовський міг тільки з листів знайомих і преси довідатися про бої «усусусів» в Україні, адже сам він через службові обов’язки, пов’язані з військовополоненими, перебував поза Україною, в Австрії. Фактично він кричить рядками вірша — «добре вже, добре, я зроблю все, що повинен, але перенесіть мене в Україну, в ряди своєї армії».
Оркестр ІІ корпусу Галицької армії в Проскурові (м.Хмельницький). 13 серпня 1919 року
Чому ж такий надрив? Причин кілька, і всі вони частково актуальні й для сучасних освічених українців поза армією. Насамперед, обов’язок захисту Вітчизни в небезпеці — це частина універсального в європейській традиції списку чеснот громадянина і неодмінний сюжет героїчного епосу, на якому виховувалася, знов-таки, вся Європа, включно з українцями. Іншими словами, в ультимативній версії всього вищевикладеного: не воював — не громадянин. Не лицар. Ніхто, за великим рахунком. І поширенню саме радикального тлумачення уже в наші часи неабияк сприяє пам’ять про трагічні наслідки попередніх поразок, за принципом маятника травми: що глибша травма, то радикальніші породжені нею настрої.
Але на цьому тлі існує ще поняття обов’язку інтелектуала. А це не просто чергова чеснота еліти — це теж специфіка того, чим були інтелектуали у випадку бездержавної нації. Насамперед вони, за відсутності ідеологічної машини власної держави, формували патріотичну традицію. Отже виникала колізія: «чини так, як кажеш» — іншими словами, співтворець патріотичного міту мусив опинитися на фронті чи бодай недалеко.
Крім того, інтелектуалам просто внаслідок рівня освіти були і є набагато краще зрозумілі всі можливі наслідки в разі різного розвитку ситуацій, їх можливі вага і тривкість. Свідомість тих наслідків тягла за собою відчуття потреби безпосередньо докластися до їх настання — або ж, якщо йшлося, наприклад, про потенційну поразку, відвернення. Надто, що «коли говорять гармати — музи мовчать», отож стандартні опції виконання обов’язку інтелектуала могли видатися недостатніми.
Усе це переслідує частину з нас тепер — і, як бачимо, переслідувало тоді. От лише не в кожного виливалося в такій вишуканій формі. Частіше — у вигляді недоречного пафосу як компенсації внутрішнього відчуття провини.
18.01.2025