Трудові мігранти з Польщі на Донбасі у перші роки Другої світової.
Я би хотів присвятити сьогоднішню лекцію тим вихідцям із Західної України, які приїхали на Донбас – хто примусово, хто добровільно. Про всі ті сотні тисяч людей, які, поза сумнівом, зробили свій внесок не тільки в те, щоби відбудувати вугільну промисловість, але щоби певною мірою змінити інтелектуальне обличчя України.
Зокрема я би хотів згадати історика-аматора Петра Лавріва, який написав історію Південно-Східної України і похований у Львові. Вважаю його одним із найбільших популяризаторів історії Східної України.
Також я би хотів, щоби це була лекція, присвячена пам’яті професора Василя Пірка, так само вихідця з Західної України, який, напевно, з усіх українських дослідників провів найбільше часу в різноманітних архівах для того, щоби дослідити, якою була комунікація Південно-Східної України, яким чином українці з Центральної, Західної, Південної України заселяли цей край, у чому полягала сутність цієї колонізації, які були її хвилі.
І, звичайно, пані Галина Гордасевич, поетеса, яка була вимушена жити в Донецьку і була другом моєї родини.
Отже, сьогоднішня тема нашої лекції – це міґранти, колишні громадяни Польщі, які приїхали до Сталінської та Ворошиловградської області – саме так називалися ці дві області в той час, в 1939 році.
Почнемо з того, що взагалі вся історія Східної України дуже часто в історіографії зображувалася як своєрідна історія такого аналогу Дикого Поля, Дикого Заходу, території великої транзитивної активності, де весь час рухалися різноманітні етнічні групи і, відповідно, визначали таку строкату поселенську структуру краю. Однак, якщо ми звернемо увагу на перепис населення, наприклад, кінця XIX століття (це перший перепис Російської імперії), то ми побачимо, що абсолютна більшість в цьому краї становили українці. Тобто, мова йде про те, що це 68%, згідно з переписом (а тоді, згідно з правилами російського державного перепису, етнічність визначалася за мовою; тобто, яку мову вказує людина як рідну, відповідно, за цією мовою і визначалася її етнічність). Росіяни були на другому місці, а далі вже йшли євреї, і наступними ішли греки та німці.
І от, здавалося би, звідки мали взятися стільки народів на території Донбасу? Що вони там робили? Слід не забувати, що протягом XVIII–ХІХ століть царський уряд намагався добитися максимальної ефективності використання цих земель. Було зрозуміло, що треба скасувати право козаків на ці землі. Треба було зробити будь-що, аби продемонструвати, що ці землі вже мають зовсім інше обличчя. І для цього замість традиційних козацьких назв сіл і хуторів виникали абсолютно незрозумілі назви, такі, як Перший, Другий, Третій полк, такий-то підрозділ цього полку. Тобто, навіть просто вулиці, самі населені пункти називалися за полковими номерами, щоби продемонструвати, що відбулося певне «обнуління» цього краю. Однак, попри те, це не робило його менш українським за своїм етнічним складом.
Більше того, я схильний стверджувати, що російська програма колонізації Донбасу XVII-XVIII століть провалилась, не змогла конкурувати з козацькою колонізацією цього краю. Однак говоримо про те, що у другій половині ХІХ століття російський уряд після нищівної поразки в Кримській війні зрозумів, що в нинішніх межах Російської імперії вона просто не спроможна захистити свої кордони, не маючи залізниці, не маючи важкої промисловості і не маючи власних ресурсів для нападу й охорони своїх кордонів. І саме тому Катеринославщина, до якої історично входить частина нинішнього Донбасу (а ще частина Слобожанщини), була обрана як територія максимальної інвестиційної привабливості для бельгійських, британських та інших підприємців, які мали принести нові технології, розпочати активний видобуток вугілля. І, в принципі, всі ці дії царського уряду спричинилися до економічного буму. Їм вдалося не просто побудувати металургійні підприємства, мережу розгалужених залізниць, але і, в принципі, здійснити ту індустріальну революцію, яку пізніше більшовики припишуть собі, кажучи про те, що все, що на сході з’явилося, належить насамперед політиці червоного уряду та його зусиллям.
Отже, говорячи про Другу світову війну і про 1939 рік, з якого йдуть наші переселенці до Донбасу, то треба памятати один дуже важливий момент. На відміну від Німеччини, Польща була ворогом Радянської держави першорядним. Військові стратеги ще в 1926 році написали під керівництвом Михайла Тухачевського таку працю «Будущая война», яка була видана дуже обмеженим накладом і в якій говорилося про те, що є коло ворожих держав, які мусять загинути. І серед тих держав, поруч з Балтійськими країнами, Фінляндією, Румунією, Францією, Британією, Польша належала до першої категорії ворогів. Більше того, в цій книзі давався прогноз, що за своїм економічним і мілітарним станом Радянський Союз зможе ефективно напасти на Польшу і перемогти в блискавичній успішній війні десь за 9-10 років (рахуючи від 1926-1927 років). За іронією долі, розрахунки цих радянських військових стратегів (більшість яких репресували ще до початку війни) виявилися дуже правдивими. Тобто у нас тут таємні угоди між Німеччиною та Радянським Союзом, почалася, зрештою, Друга світова війна та військова агресія проти Польщі.
Ми маємо розуміти, що окупація з німецького боку польських територій (а з цього боку – радянськими військами) спричинила до великого руху польських громадян, які намагалися врятуватися від наступу цих фронтів. Пересувалися не тільки польські частини, які відчайдушно намагалися пробитися до Румунії і, таким чином. врятувати своє життя та зберегти свої знамена, але й намагалися врятуватися звичайні громадяни. На початку війни ці громадяни пересувалися радянський бік в сподіванні, що німецькі війська не займуть територію всієї Польші, вони зможуть пересидіти і в якийсь спосіб повернутися додому.
Кінець вересня 1939 року. Радянська і німецька армія зустрічаються біля Львова, Любліна і Білостока (десь так проходила лінія зустрічі цих двох фронтів). Відповідно, щойно радянська влада прибула на новоприєднані землі, одразу почала створювати нові органи влади (тимчасові управління в містечках, у селах – селянські комітети), до яких долучила насамперед військових, членів Комуністичної партії (більшовиків) України та працівників чиновницького апарату УРСР. І на початку жовтня 1939 року Військова рада Українського фронту оголосила про майбутні вибори до Народних зборів Західної України, які можна вважати першим початком встановлення радянської влади на окупованих територіях.
Нова радянська влада дуже поспішала продемонструвати в очах місцевого населення Західної України свою леґітимність і, в принципі, демонструвала певну зовнішню демократичність щодо створення представницьких органів. Перед керівництвом УРСР постало дуже важливе питання не тільки організації інститутів влади на Західній Україні, але й розв’язання численних соціально-економічних проблем, пов’язаних з війною. Величезна кількість біженців з німецької зони окупації опинилися без жодних засобів до існування. Частина населення Західної України втратила свою роботу, абсолютна більшість втратила власні заощадження у польських фінансових установах. Величезна кількість членів суспільства була вибита зі свого щоденного життя і не знала, що їм робити далі.
«Радянська влада, більшовицька партія і особисто товариш Сталін проявили велику турботу про те, щоб якнайскоріше ліквідувати безробіття, яке було в західних областях України. Коло 10 тисяч колишніх безробітних Львова, Станіславова, Ровно і інших міст західних областей України одержали роботу на шахтах соціалістичного Донбасу» ("Вільна Україна, 5 січня 1940 року)
Якщо ми звернемося до стенограми наради Сталінського обласного комітету КП(б)У, Микита Хрущов особисто разом із керівництвом ЦК розглядали можливість організованої трудової міґрації колишніх польських громадян, які перебували на Західній Україні, як політичний крок, який мав посилити позитивні позиції партії на окупованих територіях і продемонструвати, наскільки є великим потенціал «нової батьківщини», яка може в один момент працевлаштувати величезну кількість громадян.
І це буде, насправді, половина правди, бо не менш важливим чинником (а, можливо, й найголовнішим) було те, що стан промисловості УРСР перебував у доволі дивному стані. Якщо ми подивимося на вугільну галузь УРСР, то, згідно з планами керівництва, інтенсивний розвиток мав бути саме в 1939-1942 роках. Планувалося за цей короткий час відкрити 157 нових шахт з плановим видобутком вугілля десь 58,8 мільйонів тонн на рік. І ці плани, звичайно, виявилися нереалістичними. Щороку до експлуатації мали би здавати 31 шахту, але за весь цей період з 1938-го по 1941 рік постало тільки 16 нових шахт.
Чому так сталося? Попри те, що Радянський Союз доклав чимало зусиль для механізації шахт, для запровадження нових механізованих способів видобутку вугілля, обстеження Донецького індустріального інституту в квітні 1940 року виявило, що шахтні механізми використовувалося лише на 40-50% (конвеєрні установки тільки на 30-50%) запланованої потужності. А нерегулярне постачання шахтової техніки та механізмів з машинобудівних заводів спричиняло додаткові проблеми у виконанні планів видобутку вугілля навіть найскромніших.
Група молодих шахтарів виходять із забою (1935)
Про що це говорить? Це говорить про те, що основна вага видобутку вугілля лягала на найважчу професію – на забійника, на ту людину, яка з відбійним молотком мусить виколупувати вугілля з певного пласту. Тобто, в той спосіб, в який шахтарі видобували це вугілля наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття.
Однак найголовнішою кризою кадрів для вугільної промисловості УРСР була плинність, яку неможливо було зупинити. Відносно велика зарплата не компенсувала жахливих умов праці та побуту, поганих санітарно-побутових умов, відсутності, зрештою, житлових площ. Дуже часто шахтарі були вимушені жити не тільки в дерев’яних бараках, але і в звичайних землянках, напівдерев’яних будівлях, які в принципі не були призначені для довготривалого проживання.
Окремою проблемою була наявність питної води, наявність мила. Таких речей, про які, здавалося би, сучасна людина навіть не розуміє, наскільки це щастя – мати можливість вмитися після роботи. Уявіть собі, що таке вугільний пил, який в’їдається в шкіру, який зафарбовує твоє обличчя, який потрапляє під твої вії, і ти вже виглядаєш людиною з наведеними очима, тому що ти просто не здатен вимити цей пил, який дуже глибоко в’ївся тобі в очі.
Отже, відбувалася не просто втеча персоналу з шахт, а відбувався масовий перехід з однієї шахти на іншу. Наприклад, відомий дослідник Гіроаке Куромія писав, що в 1930 році плинність шахтарського персоналу сягнула 295%. І Гіроаке Куромія коментував, що це свідчення того, що в середньому кожен шахтар тричі на рік змінював місце своєї роботи. В 1933 році почалися певні адміністративні репресивні заходи, які були спрямовані на те, щоби утримати людей на шахтах. Щоби вони не так масово тікали, не мали можливості так вільно розпоряджатися своїм місцем роботи. Але все одно плинність шахтарських кадрів в 1937 році становила 117%, а в 1939 році – 130%. Тобто десь в 1939 році в нас звільнилося 487 тисяч шахтарів (тобто, майже півмільйона осіб). Я дуже люблю з цього приводу приводити приклад тресту «Орджонікідзевугілля», коли за 10 місяців 1939 року звільнилося 4238 працівників, а загальна кількість шахтарів тресту становила 12 тисяч, тобто плинність кадрів складала понад чверть.
І рішення керівників СРСР залучити на шахти Донбасу нових працівників з приєднаних територій Польщі було цілком прагматичним з огляду на ситуацію у вугільній галузі. Вважалося, що віддаленість від «малої батьківщини» цих людей буде тим фактором, який буде сприяти тому, що вони будуть триматися за ці нові робочі місця, і це буде сприяти кращому вкоріненню їх на цих підприємствах у новій державі.
І от 14 жовтня 1939 року секретар Сталінського обкому Любавін скеровує 5 осіб у відрядження Центрального Комітету КП(б)У в Києві для розв’язання питання щодо набору робочої сили на шахти Донбасу в районах Західної України. І в той самий вечір, як вони приїхали, була зустріч з головою Верховної Ради УРСР і безпосередньо з головою ЦК Микитою Хрущовим. І під час цієї тригодинної розмови Микита Хрущов зазначив, що «дуже важливо набрати цих працівників, тисячу працівників з Західної України, саме напередодні проведення Народних Зборів, тому що вже зараз у самому Львові йдуть контрреволюційні розмови про те, що в Радянському Союзі – високий рівень безробіття, голод, негативні соціальні умови».
Тобто, це вербування розглядалося як дуже важливий пропагандистський крок, який мав вплинути на цю громадську думку і продемонструвати, що, мовляв, проблем нема. Фактично перед вербувальниками поставили завдання за одну добу набрати одну тисячу осіб. Головне застереження, яке було сказане під час обговорень, в який спосіб має відбуватися набір працівників, стосувалося того, що більшість тих людей, які стали безробітними, мали зовсім інші професії. Це були чоботарі, кравці, співробітники медичних закладів, адвокати, скульптори, художники. Всього називалася цифра 36 тисяч безробітних, які були сконцентровані у самому місті Львові у жовтні 1939 року.
І ті люди, які мали відповідати за набір безпосередньо працівників на шахти Донбасу в Західній Україні, не просто висловили свої упередження щодо того, яким чином їм вибирати з цих людей майбутніх працівників вугільних підприємств. Можна сказати, що з самого початку вони розглядали цих трудових міґрантів як потенційних «ворогів народу». Тих людей, від яких варто очікувати саботажу, диверсії та роботи проти Радянської влади. Що найцікавіше – це реакція Микити Хрущова, який прямо повідомив вербувальникам про те, що він мав телефонну розмову зі Сталіном, під час якої той зазначив, що, безперечно, до лав трудових мігрантів потраплять різні елементи, але їх будуть ліквідовувати на місці, тому що в Західній Україні НКВС цим питанням не встигло ще зайнятися, і, власне, не варто тим перейматися.
Варто взагалі зауважити, що Донбас був місцем переховування для різних категорій населення. Починаючи з Жовтневого перевороту і закінчуючи селянськими повстаннями, дуже багато людей розглядало можливість приїхати на Донбас як можливість наново написати свою біографію, отримати нові документи, новий паспорт. І попри діяльність карально-репресивних органів, навіть напередодні Другої світової війни на шахтах знаходили ще колишніх офіцерів денікінської армії, представників повстанського руху Махна, селянських повстань, які сталися під час голодоморів. Тобто, нестача робочих рук призводила до доволі неуважного ставлення до стану документів або навіть їх відсутності.
Однак ця категорія мігрантів не потрапила в такі пільгові умови, до них увага була максимальною. Висловлюючи настанови щодо роботи з цими шахтарями, вихідцями з Західної України, перший секретар Микита Хрущов дав таку дуже цікаву характеристику: «Це не наші робітники, вони не звикли так жити, як ми живемо. Так, їм можуть не сподобатися наші умови, треба до них застосовувати жорстку пролетарську дисципліну та казати: ліквідували безробіття, звільнили вас від ярма капіталістів і панів – працюйте чесно разом з усім робочим класом Радянського Союзу». Тобто для радянських партійних чиновників, для керівництва шахт головною настановою і мотиваційною лінією в ставленні до цих нових працівників було те, що, мовляв, ми вас визволили, і ви нам тепер винні. І з цього мусіла розпочинатися кожна пропагандистка розмова з цією категорією працівників: що, мовляв, є певний моральний борг, який тепер вони своєю працею мають відпрацювати.
І що найцікавіше: насправді нікого не цікавила доля цих завербованих шахтарів (а тим більше – економічна ефективність їхньої роботи). Представник Ради Народних Комісарів УРСР, якого запитали: «Що станеться, якщо ці люди не зможуть працювати в шахтах?», – відповів у дуже цинічний спосіб: «Єслі ми мілліон рублєй растратім, так ето для нас нічего нє составляєт». Тобто, в принципі це розглядалося як експеримент – мовляв, мільйон рублів сюди, мільйон туди.
Перший ешелон, як ми казали, рекрутували в дуже швидкому темпі. Три вербувальники здійснювали набір з огляду на те, що вже 21 жовтня вони мали вирушити до Донбасу. Добирали людей, як ви самі знаєте, «как попало», на око вирішували придатність людини до фізичної праці, не було жодної медичної комісії. І в принципі контракти підписувалися в один момент. Попри те, що частина людей не володіла російською мовою, а вербувальники, які приїхали, не були українцями і, відповідно, не розуміли української мови. Тобто можна собі уявити, в який спосіб це відбувалося.
І от 24 жовтня 1939 року на залізничну станцію міста Сталіна (тепер Донецька) прибув перший ешелон нових мігрантів. У ньому було 1100 осіб, колишніх польських громадян, які висловили бажання працювати на вугільних копальнях. Що найцікавіше, вже на цій самій станції переплутали ешелони, і в Сталіно залишилося більше людей, ніж мало бути. Тобто, лишилося майже 700 в самому Сталіно і було розподілено на різноманітні шахти Сталінської області, а решта була відправлена до нинішнього Луганська.
На той момент основна кількість тих людей – то були, звичайно, чоловіки, в меншій мірі жінки. І що найцікавіше: якщо спочатку вербувальники не хотіли брати жінок з Західної України до роботи, вважаючи, що, мовляв, самотні чоловіки віком до 30 років з добрими фізичними даними є набагато кращими працівниками, то пізніше, коли приїздили інші ешелони з трудовими мігрантами, за жінок з Західної України, як свідчили представники репресивних органів, відбувалися навіть бійки прямо на вокзалі. Тому що виявилося, що жінки – трудові мігранти працюють набагато більш наполегливо, показують набагато кращі показники продуктивності своєї праці. За них реально була конкуренція. Дуже часто фактом такої «працездатності» було те, що це були самотні жінки, які мали двоє-троє дітей, які були без чоловіків і, по суті, були змушені втримувати свої родини самотужки і, відповідно, в них була дуже висока мотивація не просто працювати понад норму, не просто працювати в одну або дві зміни... Це окрема сторінка цієї міґрації, про яку, я думаю, мусять окремо розказати, про працю саме жінок (в тому числі з Західної України). Тому що там є абсолютно неймовірні документи, абсолютно неймовірні ситуації, які, як на мене, є цікавими для розуміння того, що з нами усіма відбувалося.
А от тепер дуже цікаво – національний розподіл новоприбулих в першому ешелоні. На першому місці було 484 євреї, на другому місці – українці (125), на третьому – поляки (69), два росіянина, один німець і один білорус. Тобто, бачимо величезну кількість представників саме єврейського народу. Чому? Насамперед тому, що це були втікачі, які розуміли: якщо вони залишаться під німецькою зоною окупації, то, скоріш за все, будуть знищені. Існують відомості в спогадах Зіку Рікаль про те, що в Рівному існував табір для вихідців із єврейських містечок Польщі, які говорять про те, що був цілий табір, де жили цілі родини, які поспішили швиденько розпродати все своє майно, все, що змогли, взяли в руки і переїхали до Рівного, звідти чоловіки їхали на шахти Донбасу, а власне діти і жінки залишалися на Західній Україні в очікуванні, коли вони будуть передавати їм кошти на утримання.
Дуже цікавий, звичайно, партійний склад – хто були ці люди за політичними переконаннями. Виявляється, що в першому ешелоні майже кожен п’ятий представляв ліві партії тогочасної Польщі. Це Польська партія соціалістична, Комуністична партія Польщі і, звичайно, Комуністична партія Західної України. Для тих, хто вивчав історію Західної України, зрозуміло, що така характеристика не могла зіграти добру справу в майбутньому для цих людей, адже всі політичні партії на окупованій території Радянським Союзом були заборонені. І, зрештою, не тільки керівництво КПЗУ, але і рядові члени піддавалися репресіям.
Дуже цікаво те, що НКВС одним із перших почав здійснювати сегрегацію тих, хто приїхав. Насамперед звертали увагу на те, звідки саме приїхали люди. Перша група, яку вони знайшли, з 12 осіб, вихідців саме з німецької зони окупації Польщі. Їх звинуватили в тому, що вони, мовляв, є диверсантами. Почали кримінальне провадження, що вони, мовляв, спеціально приїхали з цих територій, щоби здійснювати диверсії, здійснювати підриви, особливо на тих шахтах, де є метал і інші небезпечні умови.
Більше того, заступник народного комісара внутрішніх справ УРСР Горлинський висловлював тезу про необхідність пильного ставлення щодо використання цих переселенців за наявними фаховими характеристиками і висловлював правдивий сумнів у придатності їх до використання у важкій фізичній праці. Та сама теза «на шахти спрямовані скульптори, літератори, адвокати тощо, тобто, ті категорії праці, як там не придатні за їх фахом, та вони можуть бути використані тільки як чорнороби».
Фактично тут дійшло до зіткнення інтересів двох сторін. З одного боку, НКВС говорило, що ці люди не придатні до роботи на шахті, а партійне керівництво говорило, що, мовляв, «нічого страшного». Що би не сталося з цими людьми – це надто мала ціна, щоби ми мали на неї зважати.
Відпочинкова кімната в гуртожитку Краматорського металургійного комбінату (1937).
Зрозуміло, що в радянському суспільстві дуже любили різноманітні зовнішні атракції і, відповідно, до приїзду міґрантів було зобов’язано всі партійні організації, обком партії влаштувати теплий прийом трудових мігрантів. Більше того, спеціально для них були придбані музичні інструменти до гуртожитків, щоби вони могли грати на музичних інструментах, купувалася література в українській, єврейській, польській мові, щоби люди могли пережити той культурний шок від зустрічі з іншою реальністю.
Газета "Вільна Україна" (Львів), 5 січня 1940 року
Однак НКВС дуже боялося того, що трудові мігранти не приживуться на новому місці, що вони не зможуть сприймати ці умови праці і ці умови побуту. Саме тому було організовано практично ґлобальне стеження за всіма трудовими мігрантами Західної України, які прибули на шахти. Це спостереження стосувалося не тільки часу, коли вони перебували під землею чи взагалі перебували на території промислових об’єктів. Це спостереження тривало і в часі, коли вони перебували в гуртожитку або навіть на відпочинку. Збереглися численні документи, що розмови (не тільки листування) переселенців, трудових мігрантів Західної України, навіть звичайні розмови аналізувалися відповідними органами, передавалися до партійних органів, до органів НКВС, для того щоби визначити, наскільки ці люди є конфліктними в своєму ставленні до нових умов.
Газета "Вільна Україна" (Львів), 5 січня 1940 року
Що найцікавіше – приїзд трудових мігрантів із Західної України дуже цікаво прокоментували і місцеві працівники, які вже не один рік працювали на Донбасі. Наприклад, чорноробочий коксохімзаводу №2 у місті Сталіно на прізвище Гречка казав, що «у Польщі вони були безробітними по 8 років та жили, а у нас вони і 8 днів не проживуть, вони скоро дізнаються все та поїдуть туди, де немає роботи, але жити краще». Інший, механік шахти «Софія» тресту «Макіїввугілля» (одної з найстаріших шахт Донбасу), Борман зазначав у розмові про природу трудової міграції Західної України наступним чином: «Це нова форма реклами радянської влади, окупація Західної України та Білорусії червоною армією не дає визволення».
Газета "Вільна Україна" (Львів), 5 січня 1940 року
І от поки в жовтні-листопаді тривав цей набір трудових міґрантів для Донбасу, трохи поліпшилися умови для набору – з’явився лікар, який говорив виключно польською мовою. Відповідно, його вербувальники так само не розуміли, відповідно, вони потім, вже приїхавши додому, говорили, що, мовляв, можливо, місцеві домовлялися з ним, щоби він давав їм пропуск на важку роботу шахти. І що найцікавіше, вербувальники визнавали, що вони прихильно ставилися щодо того, що хтось приходив вербуватися з товаришем, навіть якщо той був не придатний до роботи. Мовляв, я їду разом з ним, візьміть нас або двох, або не беруть взагалі.
І от власне, відбулися перші партійні наради, які аналізували те, що сталося, в який спосіб набиралися ці люди. Є дуже цікава промова одного з цих вербувальників: «Звичайно різна сволота могла потрапити, впродовж 13 днів взяти 4 тисячі з гаком людей, причому набирали 3 особи. Справа дуже важка, люди російської мови не знають. І це не звичайні вербувальники, таке як в нас буває: відправляєш працівника, він сидить місяць і навербує 1-3 особи». Тобто оця вся система вербування працівників вугільної промисловості Донбасу була досить прибутковою. І справді, працівників шукали не так поспішно, як зазвичай. Тобто, за кожного працівника вербувальна контора отримувала додаткові доволі приємні кошти, як на той час.
Можна сказати, що це була кризова ситуація і для цих вугільних трестів, і, в принципі, для всіх, хто займався добором цих трудових мігрантів. Що найцікавіше – дуже скоро вербувальники почали розуміти, що вони не хочуть брати до лав шахтарів міське населення, тобто, людей, які мешкали в містах Західної України чи Польщі. Що набагато прагматичніше брати представників селянства з довколишніх сіл коло Львова, тому що вони набагато менш вибагливі, набагато менше задають питань під час підписування контрактів, ну і більш фізично розвинені.
Працівників відправляли не тільки на шахти Донбасу, але і на будівельні об’єкти в Київській, Кам’янець-Подільській (це зараз Хмельницька), Чернігівській та Вінницькій областях. Це орієнтовно ще десь 4300 осіб.
Що найцікавіше – діяльність вербувальників керувалася не тільки партійними органами, але і безпосередньо органами НКВС. Один із таких вербувальників, на прізвище Кравченко, в промові перед своїми колегами зазначив, що вони мали безпосередній наказ набирати на роботу абсолютно всіх – навіть тих, хто викликав підозри з точки зору політичної лояльності. Так, наприклад, він розказував, що мав пряму вказівку набирати навіть колишніх польських офіцерів. Він зазначав, що до нього потрапили офіцери, які були нагороджені в 1927 році (тобто, це учасники І Світової війни, учасники польсько-російської війни, які не брали участь у війні з Радянським Союзом або з Німеччиною), які хотіли їхати в якості трудових мігрантів на Донбас. І от він свідчить, що особисто під час набору першого ешелону взяв 23 особи таких офіцерів і на колишньому кордоні в районі Шепетівки передав їх до рук НКВС. Тобто люди були переконані, що вони їдуть на шахти Донбасу, а під час пересадження (була різна ширина колії, відповідно вони мусіли пересідати до іншого потягу) їх просто попросили на секундочку відійти. І відповідно зрозуміло, яка доля чекала тих 23 офіцерів, скоріш за все, вони опинилися десь у Катині або інших місцях знищення військових полонених польської армії.
Вже наприкінці грудня секретар Сталінського обкому Комуністичної партії свідчив, що з Західної України було прийнято 6 694 особи, з яких 220 було скеровано до металургійного заводу, а 6474 особи були розподілені між 10 вугільними трестами комбінату «Сталінвугілля». Я спробував для себе розібратися, що відбувалося з цими людьми і виявив дуже цікаву закономірність, що в тих документах, які ведуть обрахунок тих людей, які прибули, які лишилися, не вистачає як мінімум півтисячі осіб. І власне ці документи партійного архіву дають нам дуже слабке уявлення, що з цими людьми сталося. Однак з досліджених джерел ми можемо говорити, що частина з них була, скоріш за все, розстріляна, а частина здійснила спробу втечі.
Відомо, що, наприклад, на шахті імені Леніна тресту «Макіїввугілля» (вона, на жаль, досі має цю назву; до речі ця шахта зараз працює, вже під владою терористів, і відвантажує вугілля як у російський бік, так і в український) колишній комсомолець організував групу з працівників Західної України і пообіцяв їм, що відвезе їх до Львова. Це була група в 30 осіб, і він довіз їх до Києва, однак у Києві він від них втік, і НКВС повернула цих працівників назад.
Газета "Вільна Україна" (Львів), 4 січня 1940 року
Якщо говорити про рівень втеч, то можна говорити, що з першого ешелону втекло десь орієнтовно 10% всіх людей, які намагалися відчайдушно повернутися до Західної України або взагалі втекти до Польщі, до німецької зони окупації. Траплялися випадки, коли люди намагалися пішки йти додому, тобто, розпитували в перехожих, яким чином краще дістатися до Львова, до Києва і т. д.
Що насправді не сподобалося трудовим міґрантам Західної України, що найбільше їх вразило, виходячи з їхнього листування і з тих розмов, які вони вели? Насамперед те, що їх поставили до найтяжчої праці, до праці забійників. Дуже часто технічний мінімум складав всього-на-всього 72 години, і цей технічний мінімум дуже часто читався виключно в російській мові, яку більшість тих людей не знали. Хоча на окремих шахтах були випадки, коли були приставлені партійні представники, які володіли польською мовою, володіли івритом, які могли перекладати. Однак у більшості випадків такого не було.
Практично всі, хто приїхав, не мали зимового одягу, не мали зимового взуття. Більше того, поки вони влаштувалися на шахти і почали отримувати заробітки, частина просто порозпродувала свій одяг і в результаті ходила в дуже поганий спосіб одягнена і взута. Тому керівництво шахт змушене було шукати можливості придбати одяг хоча б у кредит.
З іншого боку, якщо говорити про жіноцтво серед трудових міґрантів, то взагалі стало питання того, що були відсутні панчохи. Відповідно, жінки одягаючи грубе взуття для роботи в шахті, доки доходили до місця роботи, розтирали ноги в кров. Один із керівників шахт казав, що він написав, що звертається до Москви і вимагає, щоб вони вислали оці жіночі панчохи, бо ці жінки скалічать собі ноги і просто будуть нездатні в принципі виходити на роботу. Тобто, у такий спосіб вирішувалося питання, здавалося б, елементарного побуту цих трудових міґрантів.
Відсутність білизни взагалі була досить серйозною проблемою, тому трести навіть були вимушені купувати тканину, окремо шити, замовляти її на інших підприємствах, щоби просто вона була пошита.
Збереглися дуже цікаві відомості про те, що керівництво шахт втручалося в роботу медичного персоналу, дуже часто забороняючи лікарям фіксувати хворобливі стани у трудових міґрантів, говорячи про те, що всі вони намагаються бути симулянтами тільки з однією метою – щоби перевестися на більш легку роботу. Треба сказати, що частина керівників шахт була схильна до проведення додаткового медичного огляду, щоби частину людей відпустити працювати дійсно за фахом. Вони розуміли, що ніякого видобутку вугілля чи підвищення якихось планових показників не буде. Будуть чергові трагедії на шахтах, чергові проблеми, які їм самим доведеться розв’язувати.
Сталася така цікава ситуація у вже згадуваному тресті «Макіїввугілля», коли до роботи було представлено чоловіка з різною довжиною ніг. Його рекомендували в забійники. Зрозуміло, що коли він прийшов до керівництва шахти, продемонстрував: «У мене ноги різної довжини, я не можу працювати забійником», – його спитали : «Хто Ви є за фахом?». І він повідомив, що є закрійником. Він був спрямований на фабрику і за один робочий день виконав 5 норм. Я думаю, що пізніше він пожалкував про це, тому що ніхто, крім нього, на цій фабриці стільки норм не виконував. Але це зрештою говорить про те, хто були ці люди, яким чином на них дивилися і загалом, наскільки їх вважали рівними собі.
Дуже часто люди жалілися на неналежне харчування. Можна сказати, що завдяки новоприбулим міґрантам була піднята справа, яка пізніше була оформлена в кримінальну справу проти керівництва їдалень різних копалень Сталінської області. Тому що вони вирішили не мовчати про те, що не можна годувати людей сухарями та якимось померлим три дні тому шніцелем і т. д. І це спричинило до того, що відбулася ротація керівництва їдалень і трохи покращилося харчування.
Попри те, що величезна кількість тих, хто приїхав, намагалися працювати дуже віддано і ефективно, головною проблемою у виконанні плану була відсутність шахтних вагонеток, тари для відвантажування самого вугілля. Тобто, працівники могли цілий день працювати, виконувати норму, а потім ця норма не буде зафіксована, бо вона не доїде до місця призначення.
Слід відмітити, що частина місцевих аферистів із числа дрібних чиновників на шахтах вирішила заробити на трудових міґрантах. Були випадки, коли шахтарям-міґрантам, коли вони вже мали ставку не учня, виплачували тільки ставку учня, а решту коштів за видобуток розподілялося між рештою бригади. Однак такі випадки в принципі фіксувалися, і можна сказати, що ті, хто вирішив в такий спосіб збагатитися, він собі нажив величезні проблеми не тільки з боку партійних органів, але і з боку каральних.
Дуже цікаво читати в партійних документах про те, в який спосіб відбувалося спілкування між агітаторами, приставленими до трудових міґрантів Західної України, і власне цими новими шахтарями Донбасу. Збереглися свідчення про те, що під час розповіді про найсправедливішу в світі Сталінську Конституцію, про геополітичне становище, приїжджі говорили наступним чином. Запитують: «Чому Радянський Союз уклав угоду з фашистською Німеччиною?», – а агітатор каже: «Будь ласка, не кажи такого вголос, ти не розумієш про що ти мовиш». Або інші дуже цікаві питання: «Чому у вас Комуністична партія панує в державі, а більшість у вашій державі є безпартійною?».
До речі, Ґел Ґрос згадує про те, що ця міграція відбилася і на фольклорі місцевому, західноукраїнському. Була така глузлива пісенька (після першої хвилі робітничої міграції) про те, що «Гопсаса на Донбаса, а з Донбаса на голяса», тобто голяком.
Завершуючи цю коротеньку лекцію, можна сказати, що це була перша в межах Радянського Союзу спроба добровільної трудової міґрації на шахти Донбасу, яка зазнала поразки. Зазнала поразки з багатьох причин. Перша і найголовніша причина полягала в тому, що партійні органи свідомо скеровували до роботи в шахтах, на найважчу працю тих людей, які фізично не були готові до такого. Більше того, попри тотальний контроль люди все одно намагалися викрутитися і не йти на найважчу роботу забійника. Як мінімум чверть із тих людей, котрі приїхали, змогли в той чи інший спосіб змінити місце роботи, стати кравцями, шевцями, чоботарями – тобто, повернутися до тих професій, в яких вони дійсно були спеціалістами і завдяки яким вони могли заробити на життя.
Що найцікавіше – вже в 1940 році, після приєднання Бессарабії, коли почалася трудова міґрація звідти, все повторилося один в один. Люди їхали в очікування якихось неймовірних індустріальних здобутків, в очікуванні «нового світу», але те, що їх чекало, дуже сильно відрізнялося від реальності. Так само почалися втечі, так само почалися порушення трудової дисципліни. І на це радянський уряд відредагував в дуже брутальний спосіб. В 1940 році, в липні був прийнятий спеціальний закон, яким, по суті, прирівнювалося порушення трудової дисципліни до порушення в часі війни, тобто, кожен втікач міг отримати не тільки адміністративну догану, але й кримінальну справу.
Газета "Вільна Україна" (Львів), 3 січня 1940 року
Збереглася дуже цікава історія про те, як з території Буковини приїхали молоді хлопці 15-16 років, і їм вирішили показати фільм з 1939 року під назвою «Великая перемена». Це фільм про те, як партійні активісти намагаються запровадити нові методи видобутку вугілля, а їм протистоять диверсанти, і в часі цієї боротьби між диверсантами і активістами гине провідний шахтар, старший чоловік. І от вони побачили цей фільм і серед ночі зібралися і в степу чкурнули аж на 40 км. І районний прокурор, який їх наздогнав, повернув назад, потім вирішив взяти в них пояснення, що сталося, чому вони вирішили втікати (нібито ще вчора вони хотіли бути цими новими працівниками на копальнях), а вони сказали: «Все дуже просто. Коли ми їхали сюди, нам розповідали, що нас будуть навчати на інженерів, що ми отримаємо освіту, що ми будемо успішними. Подивившись цей фільм, ми зрозуміли, що нас чекає важка праця, яка може відібрати в нас життя, і ніхто не буде робити з нас інженерів, у кращому випадку ми закінчимо цю школу і станемо одними з забійників, більш чи менш успішними».
Газета "Вільна Україна" (Львів), 31 грудня 1939 року
Однак варто сказати, що частина цих мігрантів, вихідців із Західної України, знайшла своє місце в вугільній промисловості. І вже станом на січень частина з них вже отримала і квартири, і певні пільги, і, можна сказати, що становила вже такий прошарок доволі надійних, з політичної точки зору місцевого керівництва, радянських громадян.
Взагалі, якщо говорити про те, який є внесок Західної України в плані переміщення людей до Донбасу, то, я думаю, тут мусять бути досить ґрунтовні дослідження. Називаються дуже різні цифри, я думаю, що буде правдою сказати: мінімум за другу половину ХХ століття близько мільйона осіб Західної України прибувало на тимчасово або на постійну роботу на схід. До сих пір залишилися назви шахт, названих на честь трудових міґрантів, наприклад, в Донецькій області шахта «Західна» – Західна Україна мається на увазі.
Крім того, в робітничих поселеннях існували свої невеличкі квартали переміщених осіб, тобто, трудових мігрантів. Наприклад, про одне з таких поселень пише Олексій Чупа в своїх творах. Він описує, по суті, той район, в якому прожив все своє життя.
І що найцікавіше – цей пласт історії досі не досліджений. Він досі залишається поза увагою, попри те, що зрозуміло: не існує ніякої монолітності чи гомогенності. Якщо подивитися на історію Східної України, зокрема, Донецької і Луганської областей, то за останні 300 років там встигли побувати вихідці з усіх частин України. І якщо говорити про те, кому надавати право називати цей край своїм, то з рівною мірою його можуть так називати і в Західній Україні, і на Поділлі, і на Київщині, тому що, відкриваючи навіть радянську книжку «Історія міст та сіл УРСР», ми бачимо, що абсолютна більшість населених пунктів заснована українцями. І як на мене, це говорить лише про одне – про те, що ми мусимо більше дізнаватися про свою історію і не боятися руйнувати ті стереотипи, які приходять до нас з політичного світу. Тому що політичний світ досить брутальний, він вимагає якоїсь однозначності, відсутності напівтонів, відсутності альтернативних думок, а я переконаний, що українська історія буде набагато цікавішою, ніж українська політика, і набагато більш правдивою.
***
Автор – донеччанин, журналіст та історик (Інститут народознавства НАН України).
Лекція була прочитана 23 червня 2015 року в Центрі міської історії (Львів) у рамках Лекційно-дискусійної програми культурного форуму "ДонКульт".
Відеоверсію можна переглянути тут.
Підготували Христина ДУБНИЦЬКА й Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ.
05.01.2016