Маланюківський “Уривок з поеми” на перший погляд схожий на тривалий і дещо розтягнутий перелік більш чи менш прозорих алюзій до історичних подій, типажів і явищ. Деякі з цих паралелей справляють враження відверто натягнутих з точки зору любої Маланюкові державницької перспективи (наприклад, натяки на Залізняка чи Гонту), а деякі надто патетичні.
Одначе якщо розташувати всі фігури, на які покликається Маланюк, у тому порядку, в якому їх розмістив сам поет, то отримана послідовність буде цілком логічної на рівні хронології будь-якого доброго підручника з історії. На першій позиції розташовуються “міцні поплічники Богдана” — дивує хіба те, що відлік почато з часів Хмельницького, хоча в українській історії є що згадати і до нього, навіть якщо свідомо обмежуватися ранньомодерною добою і не пхатися в середньовіччя з Руссю і князями. Утім, така авторська воля — зрештою, перед нами тільки уривок, тож хтозна, що було б у цілій поемі.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Одна з наступних строф — про предків страчених, “чия залізна голова І з-під катівської сокири Жбурляла в чернь такі слова Що їй мороз ішов за шкіру”. Образ убивства через відрубування голови і протиставлення жертви натовпу навіває асоціацію зі стратою Якима Сомка, проголошеного радою гетьманом Лівобережної України, який після перемоги Івана Брюховецького на Чорній раді 1663 року був страчений у Ніжинській фортеці. Явний мотив протистояння “черні”, улюбленцем якої був Брюховецький, з боку страчуваних дещо нав’язує до Пантелеймона Куліша і його боротьби з козацьким мітом як “анархічним” й “апологією сваволі”.
Між цими двома образами є дещо несподіваний опис — окремою строфою Маланюк малює образ “отаманів курінних, що під гармати революцій Уміли кинуть п’яний сміх В скривавлене обличчя муці”. Приблизна хронологія обох попередніх образів підказує, що шукати розшифрування варто разом із прототипами цього образу десь між 1648 і 1663 роками, хоча водночас символіка образу “гармат революцій” апелює радше до реалій 1917–1921 років. Та якщо все ж припустити, що йшлося таки про середину XVII століття (яка, будь-що-будь, теж іменується національною революцією), то ймовірних кандидатур не так багато — мінімально притомний вибір, зрештою, вагається між сотниками і полковниками, чимало з яких загинуло у боях проти коронного війська під час спроб Речі Посполитої відіграти все назад після Берестечка, в ході наступів 1651–1653 років та загиблими під час наступу на білоруському театрі воєнних дій у ході московсько-української війни 1658–1659 років. В обох випадках вистачало козацьких командирів рівня згаданого у Маланюка курінного отамана, яким не залишилося іншого виходу, як тільки сміятися в обличчя неминучому тяжкому кінцю. Єдине, що не сходиться, — те, що саме собою звання “курінного отамана” асоціюється радше з Січчю, яка станом на правління Хмельницького уже перетворилася на резервуар анархічного елемента, “народу” в його стереотипно найгіршому виданні — саме той образ, який мимоволі став частиною романтизованого зображення минулого серед народників і об’єктом нещадної критики державників.
Згадка в одній із наступних строф Мазепи — одного з чільних постатей державницького міту — особливих труднощів з ідентифікацією не викликає. Утім, повна безмовність і навіть безликість уявних предків поруч із гетьманом натякає на те, що йдеться про менш помітних і знаних простих козаків чи низькорангову старшину, чия лояльність була доброю підтримкою гетьманам. Та безпосередньо мазепинському пасажу передує позірно суто декоративний двовірш “Хто в дикий вихор гопака Втіляв життя назустріч степу”. Позиціонування “назустріч степу” натякає на колонізацію цього самого степу, який власне між Хмельницьким та Мазепою поступово перестає бути Диким полем із двох простих причин — пошук водночас і багатьма відносно спокійного кутка поза епіцентром братовбивчої Руїни й виснаження Османської імперії, яка поступово змушена відмовлятися від експансії та змінювати свій життєвий уклад. Щоправда, просування у Степ мало свій “темний бік” — передусім воно означало глибокий конфлікт із Кримським ханством, а також збіглося в часі з експансією іншої імперії — Російської, породивши химерний симбіоз між українцями та їхніми поневолювачами.
Та поки у Степу триває просування козаків на південь, падає Батурин. Власне воно замикає для Маланюка смугу значимих для державницької ідентичності подій. Наступі три строфи — це дещо безособова апологія принципового протистояння імперії як способу життя, яка зрештою впирається у прямий парафраз до Шевченкового “Заповіту” — “Вставайте! Кайдани порвіте!”
Знаючи державницький контекст усієї творчості та світогляду Маланюка, дещо дивно виглядають регулярні апеляції в “Уривку...” до сил і людей, які явно не надто асоціюються з розбудовою держави — Максима Залізняка та Івана Гонти. Ці натяки, якщо вдуматися, досить гостро дисонують не те що з фігурами Хмельницького та Мазепи, а й з образом предків, які лякали чернь передсмертними словами чи вносили лад в уявний хаос Степу.
Цей парадокс стає зрозумілим, якщо упритомнити собі, що згадки про Залізняка з Гонтою та й усі інші ремарки, що асоціюються радше таки з образом “народної стихії”, усі без винятку розташовані після опису “Батурина”, який явно є символічним поворотним моментом у картині світу й історії Маланюка, символізуючи падіння державності. Також “після Батурина” простір, у якому розвивається оповідь, стає все більш приземленим — настільки, що опис починає рясніти прямими відсилками до Херсонщини та її географічних маркерів.
Так стає зрозуміло, що умовні Гонта з Залізняком — це візуалізація спротиву імперії доступними засобами. Причому сила дії цих засобів визначається не тільки можливостями уявної предківської спільноти, а й силою тиску імперії. Одначе не в сенсі, що сильніший тиск зменшує, принаймні на якийсь час, можливості спротиву, а за принципом своєрідного маятника, який відображає факт, що сила спротиву дорівнює навіть не силі тиску (тут якраз впливають матеріальні чинники і фактор тих самих “можливостей”), а глибині завданої імперським тиском приниження й образи. Саме бажання відповісти на відчуті кривди провокує зрив, за силою порівнянний з вибухом. На цю сторону протистояння імперії натякає Маланюк, згадуючи Залізняка з Гонтою — та ще в контексті території, до якої обидва не мали стосунку.
На цьому етапі починає виникати запитання, а де в усій цій галереї, власне, автор. А з самого початку: “Внук кремезного чумака, Січовика блідий праправнук”. Ця самопрезентація — про особисту ідентичність на тлі послідовностей у часі й розтягнутості у просторі “великих”. Важливо зауважити, що протягом усього вище згаданого переліку постатей та подій уявні предки Маланюка представлені дещо безособово — це, по суті, збірні типи. Одначе їх послідовність непогано співпадає з історією півдня України, яка почалася у знайомому і звичному нам вигляді власне з поступового просування козацького землеволодіння і способу життя разом із носіями одного й іншого на ці землі. Утім, поступовим був хіба ритм — бо на рівні процесів у щоденному їх вимірі і прояві південь залишався надзвичайно динамічним і жвавим.
Маланюк заземлює себе і власну ідентичність на рівень конкретного “свого” регіону через цілий ряд ліричних подробиць. Утім, не варто обманюватися ліризмом і навіть ностальгійністю, бо всі спогади з дитинства апелюють, знов-таки, до ідентичності. Навіть не так до самої ідентичності, а до шляхів передачі спадщини всіх перелічених вище символічних іпостасей.
Утім, нікуди не поділася та сила, яка примусила попередні покоління фактично піти в свого роду напівпідпілля, принаймні на погляд зовнішнього спостерігача. Тобто Росія в її імперській іпостасі, яка “калічила” і яку “спокушав розгон той”. Та щоб оцінити зашифроване в цьому двовірші, вартує нагадати як давнішу характеристику уявного предка, який “втіляв життя назустріч степу”, так і кілька колізій українського освоєння півдня. Найголовніша колізія випливає з того, що у часі українське просування тут збіглося з експансією Москви у тому ж напрямку. В результаті протягом усього XVIII століття мав місце химерний симбіоз, коли водночас козаки час від часу ставали ударною силою в російсько-турецьких війнах, а з іншого боку намагалися всіляко відгородитися від цієї самої імперії у питаннях, зокрема, землеволодіння і підтримки звичного способу та філософії життя. Для імперії ж захоплення півдня України, а вслід за ним і Криму, було тільки етапом до втілення однієї з геополітичних мрій російського імперіалізму — контролю над чорноморськими протоками. Як наслідок, на ці землі була спрямована потужна пропаганда, потік якої аж ніяк не всох з падінням імперії Романових і наслідки вже совєтської версії якої використала Росія у 2014 році. Фактично йшлося про те, щоб убгати стрімкий потік розвитку регіону та його глибинні мотори у прокрустове ложе імперії, дійсно скалічити.
У цій маланюківській візії послідовно, як мало де, хоч і лаконічно виписано постулат української суб’єктності на півдні. І ця суб’єктність досягає найвищих регістрів у останніх двох строфах:
“...Даремно, вороже, радій,
Не паралітик і не лірник,
Народ мій — в ураган подій,
Жбурне тобою ще, невірний!
Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських
І по паркету наших саль,
Ступати лаптю буде ховзко”.
Може видатися, що Маланюк тут нахабно махає кулаками після бійки. Бо писано ці гордовиті слова 1924 року, коли вже всім остаточно стало зрозуміло, що УНР свою війну за незалежність остаточно програла. Аналогічно був видимий колосальний, неподоланний дисбаланс сил переможної Москви й окремо взятого українства.
Одначе послідовність повідомлень сигналізує про дещо інше. Тут ідеться про комунікування з імперією з позиції сили, базованій на відчутті моральної правоти, яке, своєю чергою, виростає з усвідомлення вкоріненості у землю, з якої походить автор. Тут важливо мати на увазі, що колоніальна травма неминуче передбачає вторинність — як цивілізаційну, так і політичну, економічну, культурну. Натомість Маланюк не просто говорить з позиції сили, яка колись має реалізуватися, — він ще й акцентує на класичному символі убогості традиційної російської культури, яким є лапті, й малює образ лаптя на паркеті вишуканої зали. Цим самим він не лише опускає імперію з її висоти, а й натякає на те, що справжній старший у парі “Україна — Росія” — це все ж таки Україна. Отже, знову апелює до спадщини.
Фактично, перед нами окремо взятий випадок віднайдення власної ідентичності, причому на рівні послідовності втілених у предках соціальних ролей у регіоні, з якого вийшов сам автор. У такому розрізі носій цієї ідентичності, він же офіцер української армії, учасник війни за незалежність, говорить з імперією, базуючись на нововідкритому для себе й усвідомленому спадку, знаходячи мотивацію боротися і сили попереджати наразі звитяжну імперію про те, що нічого ще не закінчено. Складно не згадувати тут про те, скільки військових, волонтерів, просто українців за минуле десятиліття на тлі війни з Росією різної форми та інтенсивності поступово відкривали для себе не просто історію, а й своїх предків саме в українській історії — запускаючи цим ланцюг навіть не мотивації воювати, а сенсу цієї війни на рівні особистої родинної історії. Зрештою, треба направду відчувати себе врослим у цю землю, аби погрожувати імперії символічним приниженням на власній території — бо справді “по паркету наших саль Ступати лаптю буде ховзко!”
14.12.2024