Не буду оригінальною, вкотре повторивши, що Євген Маланюк був одним із тих поетів, які у своїх текстах проживали поразку українських визвольних змагань. Не є секретом для фахівців, що Маланюків міт України — “Степової Еллади” виростав з його воєнного досвіду: у 1918–1920 роках він пройшов як один із вояків армії УНР всю війну за Незалежність, а пізніше і шлях інтернованого вояка й емігранта. Власне з цим досвідом прийнято пов’язувати напряму не лише поетову візію Степової Еллади, а й варязьку тему в його поезії — остання мала символізувати державницький стержень у поетичному світогляді колишнього вояки.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
На такому звичному для шанувальників поета тлі виділяється “Молитва”, написана у 1933 році. Ця поезія стала відома ширшому загалу поза фахівцями та прихильниками поета завдяки творчості сестер Тельнюк — і, правду кажучи, вона дещо дисонує зі звичною маланюківською візією. Це один із поетичних монологів, виголошений явно у стані похмурої затятості й кристалізації рішення.
У цьому монолозі Маланюк (а є всі підстави гадати, що цього разу це справді живий у найпрямішому буквальному сенсі Маланюк, а не “ліричний герой”) просить певну сутність зробити його своїм Голосом. Причому Голосом вельми прикметного типу — по суті, він просить для себе роль Еринії. Ця Еринія має, за його задумом, “безсоромні очі їсти” і “басаманувати душі” і бути не просто голосом совісті, а “бичем” і “ударом”. Що звертає увагу, то це певна деструктивність фінальної мети — “щоб залишивсь хоч чорний дим” і “захитать і знову зрушить”. Залишається незрозуміло, навіщо хитати і зрушувати. Крім того, “чорний дим” стійко асоціюється з повною руїною всього і вся. Що ж за Еринія проглядає з-за строф “Молитви”?
Стає дещо зрозуміліше, коли усвідомлюєш, що текст “Молитви” написаний 1933 року. Тобто в рік Голодомору, про який Євген Маланюк знав. Як знали українці на Західній Україні і в еміграції, хоча вся повнота трагедії відкрилася пізніше.
Крім того, 1933-й був роком не лише Голодомору, а й Розстріляного відродження. У цьому контексті особливого значення набуває епіграф до поезії, який апелює до свого роду неспівмірності результатів визвольної боротьби і зусиль, вкладених у неї. Мотив “рути”, яка у фольклорі є символом отрути — у кращому разі, “ложки дьогтю”, яка отруює відому “бочку меду”. Повністю ж цитований у епіграфі уривок з шевченківського “Чигрине, Чигрине...” звучить так:
“За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?? Засівали,
І рудою поливали...
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!
Уродила рута... рута...
Волі нашої отрута”.
Євген Маланюк, безсумнівно, був свідком дискусій у еміграційному товаристві щодо перспектив УСРР таки стати українською державою, хоч і не того політичного спрямування. Він був поінформований про бурхливий розвиток української модерної культури в 1920-х на тлі політики українізації. І не тільки про позірний розвиток — його знамениті слова про “від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась” написані 1924 року, задовго до того, як проявилася сповна вся ціна розквіту 1920-х.
При такому рівні проникливості, поєднаному з принциповим неприйняттям усього підсовєтського, події 1930-х мали виглядати апофеозом і, хоч як це парадоксально, моментом усвідомлення власної правоти у всій її нещадності.
І нещадність була особливо жорстока, якщо врахувати об’єктивну позицію самого поета відносно трагедії його народу. А опинився він у позиції безсилого спостерігача. Причому був приневолений не просто спостерігати, а спостерігати, як українців нищить той самий ворог, проти якого він свого часу воював три роки. І діла чиїх рук, відомі зараз як “червоний терор”, спостерігав на власні очі. Власне, цю “темну сторону місяця” досвіду не лише самого Маланюка, а й усього його покоління прийнято не те щоб ігнорувати — радше не до кінця усвідомлювати.
А тимчасом у її світлі 1933 рік виглядав не чим іншим, як апофеозом поразки. Ніби ворог припечатував не лише суто матеріальну фізичну перемогу, а й торжествував, розгаратуючи все, що було дорогим колишнім воякам української армії, у той час, як вони були позбавлені шансу вдіяти хоч що-небудь. Геноцид у принципі є моментом апофеозу нищення, коли серед жахіть, які відбуваються, втрачає сенс будь-що: всі сенси, ідеї, цілі, плани, сприйняття світу і себе в ньому — все втрачає вірогідність під тиском простого факту, що ти можеш у будь-який момент бути вбитим просто тому, що ти є.
Один із наслідків — не те що перебування всередині простору геноциду в ролі потенційної чи вже і дійсної жертви, а й споглядання породжує, поруч із відчаєм, пристрасне бажання розплати. А у випадку автора “Молитви” воно ще й накладалося, вочевидь, на прагнення відплати за поразку. Утім, шансів на негайну справедливу відплату не було, і біль вилився на доступних “своїх”. З іншого боку, досвід геноциду зі сторони жертви або людини, солідарної з жертвами (а окрім суто національної солідарності, Маланюк, без сумніву, розумів, що тільки перебування поза межами СССР рятує його від того, аби розділити трагедію співвітчизників), породжує відчуття власної нікчемності — мовляв, який же я нездалий, що зі мною так учинили. Бо людське прагнення сенсу не може примиритися з усвідомленням, що відкрите масове вбивство можливе просто тому, що цього хоче достатньо могутній злочинець. Звинуватити цього злочинця не дає суміш усвідомлення власного безсилля і — якщо довелося бути всередині геноциду — розуміння, що ніщо не завадить йому повторити злочин.
Отож — залишаються свої. І їм дістається з усього маху:
“Хай безсоромні очі їсть
Тих, що живуть без сліз і чести,
Хто скинув і любов, і злість,
Бо не під силу було нести”.
Як видно, основною претензією є не те що класичні на той час “неправильні” кроки чи настрої безпосередньо під час програної боротьби, а “неправильні” (у сенсі іншовані чи просто непомітні на щодень) емоційні пережиття, які мали б пов’язувати з болісним досвідом спільноти.
Іншою претензією є прагнення “сховатись за Мазепу й Крути”. Це можна було б вважати черговим і характерним не лише для Маланюка, а й для ряду його сучасників випадком критики надто вже заглиблених минувшину і не дуже охочих творити історію сучасну земляків — якби не те, що під удар потрапила одна з чільних фігур державницького міту Іван Мазепа, разом із символікою Крут, до формування якої немало доклався і сам Маланюк. З чого проситься висновок — ішлося не так про критику недоречної заглибленості в історію чи недостойності великих предків, як про поведінку, не відповідну уявному мітові. А оскільки поруч з Мазепою і Крутами фігурує “поле рути і отрути”, то йдеться ще й про нагадування, що закінчення збройної боротьби не означає припинення зусиль, наприклад, з допомоги потенційним жертвам.
Утім, трагедія в тому, що наперед не відомо, хто і в який спосіб стане жертвою — власне тут і розкривається момент бажання “захитать і знову зрушить”. Так у даному випадку проявляється своєрідний випадок застосування третього закону Ньютона, за яким сила бажання хоч щось зробити і змінити дорівнює силі емоційного й морального удару від усвідомлення суті жаху, який відбувається або відбувся. Позаяк змінити що-будь неможливо, а реальність, яка підлягає зміні, настільки жахлива у своїй суті, що підважує будь-які правила моралі чи логіки, то зболеній підсвідомості видається, що кращою відповіддю було б зруйнувати все і вся дотла.
Сам автор залишає собі вельми прикметну роль:
“Вчини мене бичем Твоїм —
Ударом, вистрілом, набоєм....
...Твоїм бичем мене вчини,
Щоб басаманувати душі...”
На перший погляд, ідеться про роль хранителя пам’яті — людини, яка не дасть забути не тільки про минуле, а й про суть теперішнього. Одначе автор вочевидь добре здає собі справу, що ця пам’ять болісна і травматична, а він виглядатиме в очах тих, до кого звертатиметься, аж ніяк не благодійником і хранителем пам’яті, а людиною, яка справді “басаманує”, тобто завдає глибокі болісні рани. Але природна, за великим рахунком, реакція уникання або й закам’яніння від жаху усвідомленої суті для нього цілком нестерпна. Бо — болить.
Власне біль робить з цього тексту аж ніяк не молитву покори, аж ніяк не євангельське “хай буде не як Я хочу, а як Ти”. Це радше самопризначення себе на нелюдську роль Еринії, цього разу — у значенні сили, яка нагадує про базові емоції співпереживання, “любов і злість”. Відтінку невблаганності, характерної для постаті Еринії, цьому заклику надає контекст геноциду. Пам’ять про геноцид у всіх його подробицях — це дуже важка ноша, позаяк в’яжеться з пам’яттю про момент жаху, докорінного зламу всього і вся.
По суті, це клятва про пам’ять. Клятва обеззброєного у буквальному сенсі вояка, який, одначе, не перестав ним бути. І водночас одна з ілюстрацій того, як виглядає пароксизм травми у національній літературі.
Треба відзначити, що трагічний глибший сенс “Молитви” дуже резонує з частиною сучасних настроїв, от тільки нинішні висловлені незмірно простіше, а сказати прямо — по-простацьки. “Ті, що живуть без сліз і чести” в устах мережевих сучасників перетворилися на цивільних, які “забули про війну”, уже не згадуючи про неминуче “продажних” політиків. У контексті “сховатись за Мазепу й Крути” це дуже нагадує галицький варіант такого роду інвектив, у склад якого неминуче входить випоминання ретельного виконання патріотичних ритуалів та носіння вишиванок тим, хто після вторгнення не демонструє, як видається протилежній стороні, належного включення в реальність. А прохання “твоїм бичем мене вчини” видається зі своїм сенсом мало не відповідником бажання частини військових та волонтерів популярно пояснити решті “тих, що забули про війну”, висловлюючись по-народному, “почому хунт лиха”. Річ тут, як і сто років тому, не в тім, що всі так-таки й забули — йдеться про колосальну вагу ноші, яку несуть на своїх плечах ті, хто викидає свою гіркоту. І ця ноша тяжить не лише власною втомою, а й колективним спогадом про те, під спостереження за чим писалася “Молитва”...
08.06.2024