Відійшла в инший світ бездоганно чиста й світла душа. Більше пів сотнї лїт вязала мене з покійним Олександром Олександровичем товариська дружба, яку піддержували не стільки особисті звязки, як радше громадські справи, та за ввесь той час не було й одного випадку, колиб можна було замітити хочби найменшу пляму на чистім моральнім видї тої людини "не от міра ceгo". Під свіжим вражіннєм гіркої втрати я не в силї передати тепер у подробицях всього того з життя покійника, свідком чого я був, задля сього треба-б конче иншого настрою тай більше пригожого часу; а все-ж-таки я чую душевну потребу зараз там оживити в моїй памяти головнїйші моменти моїх стріч із ним, починаючи з найраншої молодости.

 

В жовтнї 1861 р. став я ходити до 1-ої кляси 2-ої київської ґімназії й зараз познайомив ся з учеником 5-ої кляси сеї ґімназії Олександром Русовим, тільки-ж пізнав я його не в ґімназійнім осередку, бо пята кляса, вважаючи себе все дорослою, не піддержує нїяких зносин з хлопцями з першої кляси; я пізнав його як зразкового дисканта в унїверситетськім хорі, котрий мав тодї в Київі славу найкращого церковного хору та складав ся головно з студентів унїверситету й учеників 2-ої ґімназії. Самітний голос Русова та його вміннє співати зробили його імя відомим для всїх, хто заходив до унїверситетської церкви, а його участь у концертах, які владжували аматорські сили в городськім театрі, де він виступав часами як солїст, ще більше розширили круг осіб, котрі знали його. Тільки-ж недовго довелось слухати менї його співу в унїверситетськім хорі — в нього наблизила ся та перехідна пора віку, коли дїточий голос стає обривати ся, — й О. Русов, наскільки тямлю наприкінцї 1862 р. вже до краю втратив свій соловейків дискант і йому прийшло ся до появи мужеського голосу зовсїм перестати співати. Його любов до музики загалом, зокрема-ж до хорового співу тягнула його в той період безголосся до унїверситетського хору й він заходив сливе кождої недїлї до кімнати співаків і тут познайомив ся я з ним особисто, бо-ж у 1864 р. й я сам вступив до унїверситетського хору. В тім часї О. Русов був уже студентом першого семестра й я знав його вже не тільки як співака, але також як лавреата нашої ґімназії, яку він у 1864 р. покінчив з золотою медалю. На жаль у нього не сформував ся гарний мужеський голос, але зате любов до співу не покидала його нїколи й наслїдком сього виробило ся в нього таке вміннє співати так виразно та з таким зрозуміннєм, що його спів приходило ся слухати з великим вдоволеннєм, що й цї співав би він, зокрема-ж ефектовно виходило в нього виконуваннє українських народнїх пісень і музичних пєс М. Лисенка. Мабуть уже небагато зостало ся в Київі тих студентів, що памятають публичний виступ О. Русова в 1874 р. в городськім театрі, коли то аматорськими силами виставлювано першу українську оперу М. Лисенка "Різдвяна ніч", в якій незвичайно відповідальну ролю коваля Вакули грав О. Русов, що до останніх років свого життя давав своїм близьким незвичайно милу нагоду слухати, як він виконував дуже складно й трудні пєси. Й тільки тодї, як у нього почала ся недуга віддихових доріг, зокрема-ж серця, прийшло ся йому відмовити ся від співання, яке було просто потребою його природи.

 

Отсе виринає перед моїми очима картина також із давно минулих лїт. Серпень 1868 р. Я тільки що укінчений ґімназист, 16-лїтнїй молодик, ізза молодого віку не записаний між студентів, тільки записаний за надзвичайного слухача. — О. Русов тільки-що покінчив унїверситет зі ступнем кандидата історично-фільольоґічних наук. Ізза співу тай участи в київськім музичнім чи, як його тодї величали, фільгармонїчнім товаристві ми вже давнї приятелї. Перед своїм відїздом до Златополя, де його іменували вчителем, умовив ся О. Русов зі мною, що перший раз на унїверситетськім викладї буду присутний разом з ним. Ось ми вже на унїверситетї, де для мене, після ґімназійної лавки все таке нове й живе, а на викладах — признаю ся відкрито — малозрозуміле. Тут явив ся для мене О. Русов як старший товариш і провідником і потїшителем; він був разом зі мною на викладї Михайла Драгоманова, котрий був тодї ще приватним доцентом при катедрі всесвітньої історії; виклад був не для 1 семестра й я по його скінченню заявив відкрито свому товаришеви, що я з викладу не винїс сливе нїчого, а виклад був на тему недавно передтим оброблену в тільки-що оголошеній книзї А. Стронїна "Исторія и методъ". Русов потїшував мене тим, що до слухання викладів треба передусїм привикнути, зрештою унїверситетські виклади без самостійної працї й читання сходять на нївець. Особисті зайняття О. Русова і в унїверситетъ і по його скінченню були найкращим доказом сього; будучи на славяно-російськім віддїлї історично-фільольоґічного факультету, він цїлий курс проблудив по пустинї, бо тодї не було в київськім унїверситетъ нї професора славістики, нї російської фільольоґії, нї історії письменства, в котрого можна-б було чого навчити ся. Отся обставина й може пояснити факт, що Русов, ставши ґімназійним учителем, викладав не предмет своєї спеціяльности, тільки грецьку мову, яку почав студіювати ще в ґімназії в незвичайно благородного ориґінала-вчителя О. Юрковича, а потім на унїверситетській лавцї в знаменитого старця І. Пайкірха. Се пояснює також і другий факт з його життя: накінець думав вступити на свій спеціяльний шлях славіста й навіть їздив ізза сього в 70 рр. за кордон, та не одержавши в унїверситетї жадних основ для славістики, кинув сю науку, хоч менї особисто давав він в 1872 р. в питаннях славістики куди кращі вказівки, як їх міг би був зробити наш безталанний професор В. Яроцький.

 

(Кінець буде).

 

[Вістник Союза визволення України, 05.12.1915]

 

(Кінець).

 

В часї між 1868 і 1870-им рр. були наші стрічі з Олександром Русовим, коли він жив поза Київом, тільки короткі, через що й не зберігло ся в памяти нїчого більше замітного, зате-ж в 1871 р., а особливо в 1872 р. зводили ся наші розмови щораз частїйше на українські теми. Прегарно тямлю день 30 мая 1872 р. Тої днини був у Київі Микола Костомарів й Ол. Русов предложив менї — я переходив тодї на четвертий курс — провести вечір з Костомаровим. Я й досї переживаю ту радість, яку викликала в менї ся пропозиція. Менї, що тодї що, так сказати-б, тільки стихійно належав до української національної ідеї та читав Костомарова з поясненнями старика М. Максимовича, з котрим я пережив у Київі цїлу зиму в одній хатї та котрому читав вечерами ізза слабости його зору, видало ся чимось особливим побачити таку знаменитість і ще й до того в інтимнім гуртку. Вечір відбув ся в приватнім мешканню, а уладила його як опісля показало ся — київська ґрупа Українцїв, обєднаних у тайнім товаристві, що звало ся "Громада". О. Русов був уже орґанїчним членом тої "Громади" й, помітивши мене на кандидата до неї, підготовляв постепенно до прийняття.

 

Дальші по сїм два роки провів я осторонь від усяких громадянських справ; зима 1872/3 р. зійшла на підготовлюванню до останнього іспиту в унїверситетї, а зиму 1873/4 присвятив я зовсїм на працю коло підготовлення виглядів для ґімназії, бо кождий, хто покінчить унїверситет і бажає стати совісним учителем, повинен усе починати від азбуки та кождої години приготовляти ся як учений. Через те мій вступ до "Громади", — річ очевидна, — проволїк ся. Та все-таки я знав, що в тім часї "громадяне" працювали в Київі дуже запопадливо: l873-oгo р. відкриваєть ся Південно-західний Віддїл "Імператорського Російського Ґеоґрафічного Товариства", між двадцять семи основателями котрого було 13 "громадян"; в 1874 р. при енерґічній участи "Громади" переведено в Київі одноденну перепись, тодїж таки, особливо від сїчня 1875 р. взяли громадяне в свої руки веденнє часописї "Кіевскій Телеграф". У всїх тих справах брав О. Русов дїяльну участь. У Південно-західнім Відділї Ґеоґрафічного Товариства виконував він у першім роцї по відкриттю обовязки провідника справ, читав реферат про кобзаря Остапа Вересая, який надрукував потім у першім томі "Записок" Віддїлу, брав участь у комісії для складання програм, як збирати ґеоґрафічні, етноґрафічні й статистичні матеріяли. В часї приготовлень до одноденної переписи був О. Русов членом порядкуючого комітету. Коротко кажучи, О. Русов, як людина молода, енерґічна та цїлою душею віддана ідеї, всюди являв ся справжнїм трудящим робітником, що не обмежуєть ся тільки гарними словами та патетичними промовами, до яких у нього не було нїколи охоти.

 

Сам Олександер Русов дав в своїх споминах про Павла Чубинського ("Украинская Жизнь" 1914 р. ч. 1) прегарні ілюстрації до вище сказаного. Треба напр. познайомити Київ і наукові круги з кобзарем Остапом Вересаєм — от і звертаєть ся інїціятор сеї справи Чубинський до О. Русова: "Хай він поживе в тебе, а ти запиши в нього весь репертуар його пісень!" "Невжеж можна сказати щось проти такого приказу? — говорить О. Русов. "Я записую не тільки піснї й думи, але також і його життєпись"... Або являєть ся "Громадї" потреба закупити право на виданнє творів Т. Шевченка. І ось той самий Чубинський рішає, що Русов, як молода ще людина, поїде в село Кирилівку й привезе звідтіля братів Тараса Григоровича, з котрими й треба буде полагодити справу. Й О. Русов, як сам про се свідчить, бере відпустку в директора І ґімназії, в якій він тодї вчителював (1878 р.), їде почтовими кіньми до Звенигородки й Кирилівки та привозить Тарасових братів до Київа, де й зроблено умову купна-продажі, яку — додамо до слів Русова — він сам підписав за неграмотного Осипа Шевченка.

 

Коли в другій половинї 1874 р. О. Русов, не можучи вже довше зносити учительської марки Толстовського режіму в клясичній ґімназії, пішов у відставку та переїхав на життє до Петербурга, його безпосередня участь у громадянських справах — очевидна річ — перервала ся та не перервали ся його звязки з нами, тим більше, що в Київі постійно стрічали ся справи, для яких треба було також і підмоги Петербурзцїв. Споміж таких справ вистане вказати на виданє за кордоном у Празї повного тексту Шевченкового "Кобзаря" та зазначити, що виконаннє сеї справи поручено О. Русову, аби зрозуміти, як важкі та в кождім напрямі відвічальні ролї мусїв на себе брати той щирий громадянин. Деякі подробицї сього видавництва розповів сам О. Русов (в "Українї" 1907. кн. 2), тільки він при своїй скромности передав куди не все з перепон, яких йому прийшло ся зазнати протягом цїлорічного побуту в Празї (від весни 1875 до весни 1886), коли то печатав ся "Кобзарь" у двох томах.

 

________________________

 

Покинувши учительську дїяльність, О. Русов більш за все, хоч не виключно, став інтересувати ся статистичними працями, в яких, як зрештою в усїм иншім, проявила ся його енерґічна й безупинна роботящість і безсумнївна талановитість удачі. Я не причасний до статистичних робіт і в тій области не мав сливе нїякого контакту з Олександром Русовим, через те я не познайомлений близше з тим, що дїяло ся в його життю в рр. 1876—80, тим більше, що в тім часї він жив поза Київом. Та ось настає Лоріс-Мелїковська весна. Під ту пору Русов осїдає знов у Київі. Живо малюєть ся перед моїми очима невеличка кватира при Костельній вул., де щоденно збирав ся під вечір невеличкий гурток близьких співробітників часописї "Трудъ". Її дійсним редактором був О. Русов, а офіціяльним видавцем Г. Kopчак-Новицький, який сливе нїколи не являв ся на наших зібраннях. Та воно й не дуже дивне. Я тямлю, як тодї оповідали, що Корчак-Новицький купив у Київі дім, а що в тім домі містила ся також друкарня хазяїна, то він до речі купив і її, а що при друкарні видавано малу газетку, то він собі сказав: Хай і газетка буде моєю власністю! І саме ся газетка дала в Лоріс-Мелїківську весну привід деяким громадянським дїячам (певне знаю про участь О. Р. Лїндфорса) подумати про можність сотворення в Київі поступового орґану з поважним змістом, який був би виразником означених ідей правового ладу, а зокрема являв ся-б також оборонцем української національної справи. Важка була задача тої невеличкої часописи "Трудъ", яка — настільки тямлю — мала право появляти ся три чи чотири paзи на тиждень — важка через то, що матеріяльних засобів у неї не було, співробітників ще менше, а в результатї й не багато передплатників. Конкуренція з часописю "Заря", яка мала тодї в Київі дуже великий збут й яку дуже добре поставлено матеріяльно, була не можлива, не говорячи вже й про "Кіевлянин-а", з котрим й не приходило ся конкурувати, бо се була часопись протилежного бігуна. Олександер Русов, посвячуючи весь свій вільний час і всю енерґію на редаґованнє часописи "Трудъ", находив ся постійно в розпучливім положенню: немає статей! Співробітники поприобіцюють дати матеріял, та на тім справа й кіпчаєть ся, постійних платних співробітників при газетї немає, а міжтим звідусїль приходить ся чути докори, що часопись не цїкава, що дає мало матеріялу і т. ин. Як сьогоднї, виринає перед моїми очима хвиля з ранку 26 лютого ст. CT. 1861 р. "Шевченків день". Приходжу до Олександра Русова, а він зі сльозами в очах, з піднятими в гору кулаками, кричить до мене: "Що се таке! "Заря" повнїсїнька статей про Тараса, а в нас чортма, нїчого!" І справдї в числї "Зарі" був цїлий ряд статей про Шевченка, нaпиcaниx людьми близькими до редакції "Трудъ", а в самім "Трудї", який уважано за орґан, правда, тодї ще дуже здезорґанїзованих Українцїв, не було сливе нїчого. Й таких переживань випало на долю О. Русова не мало...

 

В тімже періодї та в тій самій кватирі біля Костельної вулицї сходили ся в Олександра Русова ще й инші збірки, а саме словарна редакція. Хоч Русов був уже в тім часї асекураційним статистиком і з фільольоґією розпрощав ся, все-таки не міг відмовити ся від тої роботи, яка тодї йшла в Київі коло зложення українського словаря, та в історії робіт коло того словаря, який вийшов потім у київській редакції зпід пера Бориса Грінченка, записано імя О. Русона поруч з головними робітниками.

 

Наступає довгий період неприсутности Русова в Київі; зпершу працював він як статистик у херсонській, харківській і полтавській ґубернії (сливе через усї 80 рр.), а опісля по розгромі полтавських статистиків, зробленім Плєве, йому nolens-volens (хоч из хоч) доводить ся жити в Петербурзї, де задля заробітку пішов на службу до транспортового й асекураційного товариства "Надежда". За весь той час, то-б-то до половини 1900 рр., ми стрічали ся з ним тільки коротко, себто тодї, як він на якийсь час заїздив до Київа, або як менї доводило ся бувати в Петербурзї, та посередно було менї відомо про його постійну причасність до громадянських справ загалом, а зокрема до українських. Як тільки стала виходити "Кіевская Старина" (1882 р.) аж до закінчення її в 1907 р. під назвою "Україна", був Русов постійним, безплатним співробітником журнала, не вважаючи на те, що в його особистім життю бували важкі фінансові хвилї.

 

_________________

 

В міру того, як я відтворюю в памяти більше замітні випадки з громадянського трудящого життя Олександра Русова, напрошують ся щораз нові сюжети, в котрих вирисовуєть ся ясною фіґурою вид "Саші-ангела", як у дружнім осередку називано звичайно сю виїмкову по своїй вдачі людину. Переважна часть нових сюжетів звязуєть ся в моїй тямцї з фактами, які відносять ся до українства, а тим часом Олександер Русов по походженню Великорос, (батько його родом з Костроми, а мати з Кавказу). Він сам називає себе в своїй статї: Какъ я сталъ членомъ "Громады" ("Укр. Жизнь" 1913 ч. 10) зовсїм справедливо українофілом, а не Українцем. І ось останнє друковане слово сього Великороса по походженню, а Українця по духу було питаннєм, повним турботи: "Чи є життє українського народу та чим воно проявляєть ся?" ("Украинская Жизнь" 1915 р. чч. 9). Не чуючи нізвідкіля голосу від імени українського народу, навіть у державній Думі, Покійник питав: "Чи життє сього народу дїйсно завмерло, чи се може тільки хвилеве непорозуміннє, котре по покінченню війни буде рішене та вияснить ся?"

 

Пізнаю тебе в сїм питанню, старий друже й товаришу! Через цїле життє віддавав ти себе всїм серцем на службу ідеї, яка тебе одухотворювала, й се зовсїм природно, що на схилку лїт прийшлось тобі поставити се питаннє, бачучи, як руйнуєть ся все те, в що ти вірив та до чого молив ся. Не діждав ся ти відповіди на своє долею призначене питаннє, як не діждуть його й ті нечисленні вже твої приятелї, що близькі тобі віком.

 

Прощай! Земля тобі пером!"

 

[Вістник Союза визволення України, 12.12.1915]

12.12.1915