Звістка від президента Прошенка про те, що Папа Римський Франціск прийняв офіційне запрошення відвідати Україну, надихнула усіх нас. Значення візиту понтифіка, який, за деякими прогнозами, може відбутися вже наступного року, воістину непересічне. Українці чекають найперше миру і мають велику надію, що Папа Франціск зуміє злагіднити людські серця.
Богослови та клір, утім, зазначають, що підготування візиту понтифіка є складним і кропітким процесом. І йому мали б передувати певні події. Зокрема, йдеться про те, що доброю передумовою приїзду Папи Франціска могли б стати дві речі: довгоочікувана беатифікація митрополита Андрея Шептицького та менш очікуване надання патріархату Українській Греко-Католицькій Церкві.
Міркуваннями про евентуальний візит Папи в Україну та про ймовірність швидкого здійснення обох передумов із «Z» поділився віце-ректор Українського католицького Університету Мирослав МАРИНОВИЧ.
Папа — душпастир
Варто розпочати з того, що Папа Франціск не є Папою-політиком. Він передусім Папа–душпастир. Я пригадую, як перед обранням цього понтифіка в засобах масової інформації вирувала контроверсія. Ким же буде новий Глава Католицької Церкви: консерватором чи лібералом? Виявилося, ні консерватором, ні лібералом, а душпастирем. У політичних справах Франціск орієнтується не настільки добре, як би цього очікували. Та як душпастир він дуже сильний і вже завоював серця багатьох людей. Чи є він Папою-реформатором? Безумовно, понтифік зробив кілька жестів, які могли працювати на цю версію: відмова від папських покоїв, машин і т.д. Але його глибинне реформаторство полягає у зміні форм впливу на уми людей.
Отже, для нас важливий був би приїзд цього Папи — передусім, як людини, котра вміє привносити мир у людські душі. Бо українське суспільство розтерзане ідеологічними постулатами. І вони обов'язково подаються догматично, конфронтаційно, а соціум, своєю чергою, переповнений антагонізмами. Папа Франціск, припускаю, зуміє їх злагіднити і дати їм раду. Крім того, приїзд Папи буде для України визнанням історичного та культурного значення її християнської традиції.
Беатифікація Митрополита
Матеріали щодо беатифікації Шептицького подаються нашою Церквою віддавна. Прохання про зарахування Митрополита до лику блаженних було звернене до Папи Івана-Павла ІІ під час його паломництва в Україну. Воно прозвучало дуже потужно. Та слід розуміти, що Ватикан діє відповідно до своєї процедури, яка є давньою і не пристосовувалась спеціально до процесу беатифікації Митрополита.
Станом на сьогодні УГКЦ виконала всі умови, які передують процесу беатифікації. Зокрема, випущені томи проповідницького та пастирського доробку. У Ватикані готується затвердження чуда та зовсім нещодавно були визнані геройські чесноти Митрополита. Я припускаю, що невдовзі таки настане та благословенна мить, коли рішення про зарахування Митрополита Шептицького до лику блаженних буде ухвалено.
Поява кожного нового святого у Католицькій Церкві є ознакою того, що вона живе. Слід розуміти, що насінням Церкви є кров мучеників — тих, хто постраждав та поклав своє життя за віру. Митрополит Андрей віддано служив Церкві все своє свідоме життя. Тому вшанування такої людини буде, без сумніву, вшануванням цілої Греко-Католицької Церкви.
Патріархат як визнання власної відповідальності
Патріархат Греко-Католицької Церкви формально був проголошений нашим Синодом в 2002 році. Це прохання формулювалося в різний спосіб перед багатьма Папами, починаючи із Павла VI. Слід розуміти, що це не романтична мрія, вибрик чи волюнтаристське рішення, це — відчуття, яке давно зріє в УГКЦ. Наша Церква, відповідно до своїх традицій та своєї історії, має право довершити свою структуру у вигляді патріархату.
Досі перешкодами на шляху до отримання патріархату були різні світові констеляції. Зокрема, в часи Івана-Павла ІІ був великий опір з боку православного світу. Ультиматуми, які поставила Московська Православна Церква і які з її підказки були підтримані іншими православними Церквами, впливали на розвиток подій щодо українського питання. Та зараз авторитет Росії і, зокрема, Московської Церкви у світі слабшає. Тому, я надіюсь, що ситуація змінюватиметься, і епоха ультиматумів у церковних стосунках не буде тривати вічно.
Другий виклик — взаємодія греко-католиків та православних в Україні. Часом православні говорять про те, що, мовляв, визнання патріархату УГКЦ ускладнило б ситуацію. Дехто дійшов би висновку, що Папа продовжує визнавати уніатизм як метод об'єднання Церков. Але Католицька Церква, устами попередніх Пап, дуже виразно розділила питання уніатизму як методу і питання визнання наявних Східних Католицьких Церков. Християнський світ мусить прийняти самостійність й інших Східних Церков.
Функціональна частина патріархату
Надання цього статусу не мало би суттєво змінити функціональну частину УГКЦ. Верховний Архиєпископ отримав би церковний титул — Патріарха, а це, своєю чергою, інший одяг, звертання і т.д. Але суть радше у тому, що статус патріархату підсилить самоправність нашої Церкви в ухваленні рішень. Зрештою, патріархат — це не тільки гонори, я б навіть сказав, це не стільки гонори, скільки відповідальність та вміння бути самостійними. А що означає бути самостійними? Сьогодні в разі адміністративних проблем у Церкві наші Єпископи звертаються за вирішенням до понтифіка. Надання ж патріархату означає, що Церква мала б дозріти до того, щоб самостійно вирішувати церковні проблеми. Тобто Церква не виносить і не обтяжує своїми проблемами інші Церкви, а привносить у спілкування з іншими Церквами тільки свої духовні дари.
Для мене патріархат важливий не тільки політично. Ми дуже часто привносимо політику туди, де не слід, особливо якщо це стосується церковних питань. У церковному житті не повинно бути політичної складової, та люди зіткані із противенств, тому часто мислять категоріями «ми і Москва». Патріархат повинен даватися нам не всупереч Москві, а тому, що наша релігійна традиція та благочестя перейшли на вищий духовний рівень. Якщо ми хочемо осягнути Патріархат супроти когось, то тоді гору бере те, що у Церкві не має мати ваги. Церква належить вічності, а не конкретному геополітичному моменту.
З боку УГКЦ дуже важлива єдність ієрархії, яка спиратиметься на єдність народу. Важливо, щоб у Церкві не виникали розколи, які ворогуватимуть між собою. Бо, власне, це було б свідченням, що ми не заслуговуємо на патріархат. Консолідація — це найкраща відповідь на можливість надання нам статусу патріархату.
Підготувала Юлія Кушнір
10.12.2015