У час, коли дощі кінця травня змивали фарби львівських вулиць, а небо нагадувало сіре ґрунтоване полотно, Палац Лозинського квітнув строкатими кольорами. Замайорів він рясними барвами завдяки виставці малярства Володимира Богуславського «Поза синім».
При вході до експозиції мені пощастило познайомитися із відомим майстром живопису. Тож разом із паном Володимиром ми попрямували тишею холодних галерейних зал, де під нашими кроками паркет скрипів, мов стара голка програвача вінілових платівок...
Розпочали із “залаштункових” приміщень, де виставлено замальовки раннього періоду та чимало пленерних ескізів; зупинилися перед невеличкими левкашеними дошками; поминули олійний “джаз вечірніх вогнів великого міста”...
Заклавши руки за спину своєї журавлино-цибатої постаті, пан Володимир пильно розглядав власні полотна, час від часу, промовляючи: «Дивишся на старі роботи — й видається, ніби й не мої...».
Кожна його картина — наче вікно в іншу дійсність. На деяких роботах справді зображено фрамуги шиб і віконні рами. Полотна, попри розмаїтість жанрів (адже були серед них і пейзажі, і натюрморти, й портрети), перш за все промовляли кольором, що застигав у великих композиційних площинах. Картини майоріли фіолетовим, багряним, часом зеленкавим, проте щонайголовніше — синім...
Синій колір — густий та водночас чистий. Це барва неба, коли сутінки просякають передвечірнім заходом або ж ранковим сходом сонця. Французи назвали цю чарівну пору доби l'heure bleue — синьою годиною. Овідій, зачарований таємничою миттєвістю, так описав перетворення дня у ніч у поемі «Метаморфози»:
День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:
Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,—
Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.
(IV, 399—401)
Володимир Богуславський закарбував цю мить через колір, який звертає погляд глядача до трансцендентного. Синя барва перелаштовує зір з фізичного явища на метафізичне, дозволяючи зазирнути за обрій раціональних думок. Аби досягти потрібного відтінку і, що для нього не менш важливо, — текстури, пан Володимир, немов майстер Відродження, власноруч постійно експериментує, виготовляючи особливого виду темперу, якої не знайдеш у продажу.
Повільно наближаючись до картини «Лялька», художник зазначає: «Бачите, яку матовість має. Казеїнова темпера дає інше звучання». Справді, жовткова темпера не вилискує, як олійні фарби, а додає барвам м’якості та оксамитовості. Іграшка, яку пригортає до себе дівчинка на картині «Лялька», через текстуру фарби видається пухнастою.
За словами пана Володимира, Андреа Мантенья у XVI столітті малював на полотнах темперою. У Боттичеллі також є одна картина, яка намальована на полотні цим матеріалом — «Народження Венери». Із жовтковою темперою працював і Ендрю Ваєт. Цей сучасний американський художник вважав, що може досягти темперою більш реалістичних ефектів, ніж олійними фарбами. Пан Володимир опрацював великий обсяг джерел, проте так і не віднайшов бажаного рецепта. Одначе натрапив на оповідь, яка може пояснити, чому весь процес виготовлення ідеальної темпери досі залишається невідомим: «Було це XV чи XVI століття. Італія. Два художники п’ють вино. Один розповідає іншому власний секретний рецепт темпери. А інший його отруює, щоб лише він зберіг таємницю виготовлення. І все. Це була велика конкуренція — боротьба за гроші. Отаке життя. Ми знаємо лишень результат того, що було», — у задумі промовляє художник.
Тим часом мій погляд всотує сюжети картин митця, де будинки та дерева заднього плану стають наче частиною натюрморту, а глечики та пляшки переднього плану — частиною пейзажу на лінії горизонту. Завдяки зміщенню планів на лінії підвіконня домашнє начиння в особливому ритмі чергується з елементами архітектури — для глядача це стає одкровенням тихого дива.
Також впадає у вічі незвична форма двох картин. Серед усіх полотен лише ці дві мають форму півциркульної арки, наче мансардне вікно. Ці півовали нагадали пану Володимиру історію про триптих Паоло Учелло «Битва при Сан-Романо». Серія з трьох картин зображає битву військ Флоренції з військом Сієни, де загинули тисячі воїнів. Ці твори Учелло тепер перебувають у трьох різних куточках світу — у Лондоні, Флоренції та Парижі. Раптом митець перериває захопливу оповідь та запитує: «Знаєте, що Учелло означає італійською?» Заперечно похитую головою. «Пташка!» — й очі художника світяться щирим захопленням.

«Ми всі знаємо "Битви при Сан-Романо" як прямокутні. Неба там немає. А виявляється, ті дошки мали аркові вершини, що припасовувалися для склепіння стелі, конструкції кімнати», — художник підходить до власної роботи та проводить долонею по півокруглому верху картини. Річ у тім, що після смерті замовника Бартоліні, Лоренцо Медичі наказав своїм людям викрасти ті три картини, які, одначе, не підійшли за розміром до спальні головного громадянина Флоренції, тож округлу верхівку картин довелося обітнути. Так композиція картин «Битва при Сан-Романо» без обширу неба перетворилася на замкнуту та затиснену. Натомість для пана Володимира важливо передати на власних полотнах відчуття простору та повітря, що додає картинам легкості та безмежних обріїв. Знаково, що Володимир Богуславський у 2019 році отримав Спеціальну міжнародну премію імені Лоренцо Медичі (International Award “Lorenzo il Magnifico”).
Хоч пан Володимир володіє глибинними знаннями про мистецтво, одначе у власні роботи воліє не вкладати певного символічного значення: «Я художник XX століття за своїм менталітетом, за своїми вподобаннями. Я орієнтувався на художників, які намагались відірватися від літератури», — зізнається митець. Примітно, що чимало картин художника залишаються без назви. На його думку, тенденція олітературнення мистецтва може перешкоджати сприйняттю картини. Адже не все можна пояснити словами. Особливо ті миттєвості, які швидко проминають повз нас у звичній дійсності. Сутінкова синява неба, мерехтливе сяйво зір чи місячної доріжки на водній гладіні, ледь помітне колихання фіранкового мережева, вогкі протяги підворотень і брам, повінь призахідного сонця над дахами, пахощі бузкового букета, строкаті квіти та кіт-британець, що мандрує з полотна у полотно, — усі ці моменти передають невловний, непередаваний словами настрій. Адже процес пізнання відбувається передусім в нашій свідомості. Всі враження іззовні мають ту цінність, що її вкладає в них той, хто ці відчуття сприймає.
«Для мене важливо творити передусім настрій, стан. От як музика, знаєте», — пан Володимир плавно здіймає руки, мов вимальовує у повітрі мелодію. «Я не раз уточнював такий приклад. Як то поляки кажуть, przyszło mi do głowy. Як слухаю Моцарта, там є річ, яку ти не можеш пояснити словами. Мистецтвознавці ж кажуть: "Ні, я то все пояснити можу”. Якщо ти просто напишеш статтю, ти можеш доповнити певні нюанси, не зможеш передати в усій повноті музику. І тому я за самостійність звучання як музики, так і живопису», — стверджує художник.
Відтак спроби раціонального пояснення можуть порушувати ідилічну єдність змісту і форми, яке передають твори мистецтва — будь вони створені за допомогою слова, барви, звуку абощо. Так само, на думку пана Володимира, гіперреалізм не є цікавим для сприйняття. Адже пряме копіювання дійсності не потребує фантазії реципієнта. «Злиття горизонтів» за таких обставин не відбувається, бо ж творчу інтерпретацію й унікальну позицію автора замінює банальне відтворення реальності. До прикладу, роботи бельгійської скульпторки китайського походження Ло Лі Ронг, на думку пана Володимира, не є цікавими, адже гіперреалістично, до найменших деталей просто відтворюють дійсність. «Ван Гог ще колись сказав, що з виникненням фотографії завдання мистецтва міняється», — наголошує художник.
Живопис пан Володимир визначає у такий спосіб: «Я спростив всі визначення до одного слова. Живопис — колір, графіка — це лінія, а скульптура — це форма». Справді, у полотнах Володимира Богуславського головним є колір. Серед яких виділяється синій, що міниться різними тональностями — від ніжності Фра Анджеліко до насиченості Одилона Редона. Проте сам художник щодо залюбленості у цей колір віджартовується: «Коли у Сезанна запитали, який його улюблений колір, він сказав, що любить палітру кольорів. Геніально і просто».
У своїй творчості пан Володимир вільний від багатьох умовностей — від глядацького сприйняття, символічних значень, вивірених замірів та схематизму композиційних прийомів. «Я не знаю, як це пояснити, але коли малюєш, ти відчуваєш, що ти живеш, що ти тут, на місці, і тобі комфортно. Якщо довгий час не малюю, виникає відчуття, що в мене щось не так», — щиро промовляє пан Володимир. Художник живе мистецтвом та перебуває у стані потоковості — моменту тут і тепер. Володимир Богуславський мов пише кольором музику, спрямовуючи власний потік свідомості на полотно. Граючи масою кольорів та майже знаковою формою елегантних силуетів різних елементів, художник створює настрій, що запрошує глядача зупинитися та віднайти спокій всередині себе.
«Я вам скажу одну таємницю. Вона така, яку і виміряти неможливо. У картину треба вкласти душу, розумієте? Це звучить банально, незрозуміло, абсолютно відірвано від якихось логічних пояснень. Але коли ти в процесі створення картини входиш у цей стан, то і душа тобі віддає. А що таке душа взагалі? Це пояснити дуже складно. Там уже питання навіть не релігії чи віри. Очевидно, що є речі поза межами нашого розуміння», — обличчя пана Володимира набуває виразу спокою та радості.
Так картини художника є вікнами у світ несвідомого — невловних порухів душі. Споглядаючи полотна, на декілька миттєвостей глядач може зазирнути за межі раціонального сприйняття. Заглянути за площину фізичного світу, щоб побачити, що ховається поза синім, який усе ж є камертональним для експозиції. Ця барва бринить на полотнах і мов налаштовує реципієнта на внутрішнє зосереджене та сердечне сприйняття авторської естетики.
Хоч Володимир Богуславський не схильний до пояснень власних робіт, одначе звертає увагу на дві картини. На одній роботі видніється наче акварельний розлив моря, над яким скупчуються фіолетові грозові хмари. За словами художника, на картині зображено Крим. Її ж назва — «Мертвий сезон», датована листопадом 2013.
На іншій стіні залу висить полотно, яке вирізняється червоною та чорною барвою. На чорному тлі схвильовано лопоче крилами жовтогарячий півень, а навкруги здіймається вогнище. Серед чорної пітьми у небі підіймається заграва. Пан Володимир відзначає, що птах став втіленням лихого передчуття перед повномасштабним вторгненням, мов у вислові «пустити червоного півня».
Але не ця відкрита рана сучасності завершує експозицію. Її промовистою крапкою стає невеличке рівноважне рондо: круглоформатна картина гармонізованого артистом відчуття світу, що з математично досконалою заданістю стремить до точки краси…
Володимир Богуславський
02.06.2025Персональна виставка Володимира Богуславського
«ПОЗА СИНІМ»
Палац Лозинського, Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького (вул. Стефаника, 3)
10:00 – 17:30
понеділок та вівторок — вихідні
Вартість вхідних квитків — 150 грн. Для дітей, студентів, пенсіонерів та родин діють знижки.