До додатних вислідів великої війни треба безперечно зарахувати ліквідацію панування над европейськими народами чужих монгольських наїзників, зглядно обмеження їхнього володіння на більш-менш справедливі границі. Обі держави, опановані тими наїзниками, Туреччина і Угорщина, все були чужим клином, вігнаним в живе тіло індо-европейських народів. Вони ніколи не уміли зжитися з тими народами, і хоч поспіли перебрати від них зверхню культурну шкаралупу, то й досі остали у нутрі майже такими самими варварами, якими перед сотками літ прийшли до Европи. Кожде зіткнення з ними супокійні сусіди окуплювали цілим морем крови, а між тою кровю поплило чимало й нашої, української.
Турки прийшли до Европи около середини XIV. cт., зруйнували і закріпостили дві славянські держави, Сербію і Болгарію, а сто літ пізнійше впав під їхніми ударами осередок східно-европейської культури, найбільше місто середновічного світа, Царгород. Не тут пора і місце розводитися над значінням сеї епохальної події, але зазначимо, що упадок Царгорода мав особливо фатальні наслідки для дальшого культурного розвою европейського Сходу, а з окрема України. Незабаром Турки стали пострахом цілої Европи і всі зусилля великих европейських держав, покласти греблю турецькій нахабности не довели до бажаного успіху. Довгий час турецьке військо, головно турецька піхота і артилєрія, вважалися непобідними і одинокою силою, перед котрою турецький султан мав певного рода респект, були українські козаки. Через те частійше чим куда инде турецькі і татарські полчища спадали на Україну, щоби відомстити за сміливі походи Запорожців на побережжя Малої Азії та аж під сам Царгород. До найбільшого розросту в Европі дійшла турецька держава при кінці третої четвертини XVII. ст., коли умова в Дорошенком і мир з Польщею в Бучачі (1672) віддавали під її верховну владу Правобережну Україну враз із Поділлям.
Та вже в той час, а навіть дещо передтим, почався внутрішній розклад Туреччини, котрий привів її до упадку. Сей упадок ішов ще швидшим темпом, чим давнійший розвій і від кінця XVIIІ. ст. Туреччина не живе, лишень веґетує, стає анахронізмом. Від сеї пори починають появлятися ріжні проєкти поділу держави Османів. Коли би не суперництво між европейськими державами, головно між Австрією і Росією, о впливи на Балканськім півострові, коли би не брак порозуміння що до передачі опіки над важними для світової торговлі проливами, Босфором і Дарданелями — Туреччина не довго пережила би Польщу, а бодай давно вже зникла би з карти Европи. Вкінці самі балканські народи перебрали ліквідацію Туреччини в свої руки. Балканська війна, хоча ізза непорозуміння між союзниками не довела до бажаної ціли, всеж таки обмежила володіння султана по лінію Адріянополя. Участь Туреччини у великій війні по боці осередніх держав, припечатала її долю. Здавалося, що аж тепер здійсниться давний клич за цілковитим прогнанням Турків з Европи. Але Царгород є не тільки політичною столицею турецької держави. Він з часом став також реліґійним та культурним осередком цілого магометанського світа, іслямським Римом, бо турецький султан є заразом халіфом, ісламським папою. Анґлія, котра між своїми підданими має міліони магометанів, мусіла лічитися з тим фактом. Щоби не перетягати струни, не розбурхувати іслямського фанатизму, Найвища Конференція Мира рішила оставити Туреччині Царгород з найблищою підміською околицею по лінію Чатальджі, куди сягають внутрішні укріплення міста. Босфор і Дарданелі зневтралізовано; нагляд над тими проливами має обняти міжнародня комісія, в котрій також Росія та Україна матимуть своїх заступників. Львину пайку давних турецьких областей, а з окрема Тракію і ціле побережжя Егейського моря, забирає Греція.
Другою зразковою наїзницькою державою, заснованою на гнеті закріпощених народів була Угорщина. Угри або Мадяре походять з областей над Іртишом, зі західної Сибірі, і прийшли в наддунайський низ під кінець IX ст. Свою діяльність почали від розторощення Великоморавської держави. Відтак ще кілька десятиліть славилися грабіжними нападами на сусідні землі, руйнуючи Німеччину і Византійську державу, заганяючись аж в Італію, Бурґундію і Францію. Згодом, під кінець Х-го ст. перейшли до більше супокійного, осілого життя і витворили окремий державний орґанізм. Вбившися клином між славянські народи, вони розірвали звязь, яка давнійше вязала північних Славян з південними, особливож так близько споріднені народи, як Українців і Сербів — і в тім деякі німецькі учені бачили їхню історичну місію. В ХІІ-ім і XIII-ім ст. часто вмішувалися в українські справи, бажаючи захопити в свої руки Галицьку державу, але їхня нахабність і варварське поведення викликували таку реакцію серед населення, що вони не поспіли там усадовитися. Двічі, за Людвика Великого в другій половині XIV-гo ст. і за Матвія Корвіна в другій половині XV-гo ст. виявили чималу експанзію сил, захоплюючи передове місце між европейськими державами. Вкінці увійшли в федеративну звязь з державою Габсбурґів, в котрій все завзято і з успіхом обстоювали свою самоуправну окремішність і в національно сорокатій Австро-угорській монархії захопили з часом упривілеєне, домінуюче становище.
Нема в Европі, за винятком хиба одної Польщі, другої держави, в котрій вельможі і шляхта занимали би таке незвичайно упривілеєне, передове становище, як на Угорщині. Від часів Золотої булі Андрія II (1222 р.) аж по наші часи, мадярська шляхта тримала в своїх руках цілий політичний провід і цілу управу держави, посвячуючи безсоромно справи загалу своїм приватним і клясовим інтересам. Нема мабуть в Европі другої держави, де завойовані народи, Словаки, Українці і Румуни, терпіли би такий варварський гнет, були так доптані, так позбавлені всякої спромоги заспокоєння своїх національних і культурних потреб, як саме на Угорщині. I нема другого народу, котрий мимо цілого того гнету і варварства зумів би з такою безличністю величати себе толерантним і великодушним, як саме Мадяре. Велика війна відограла й тут ролю справедливого местника. Мировий трактат, уложений Антантою в Нейї (Neuilly) і переданий угорському урядови до підпису, примушує Угорщину раз на все зректися своїх дотеперішніх великодержавних примх. Він обмежує Угорщину на самий Наддунайський низ, лишаючи їй з 320.000 км.2 простору 94.000 км.2, з 23 міліонів населення лишень 7 1/3 міліонів, отже стільки, кільки має Галичина. Відбирає їй найурожайнійші области: Бачку в користь Югославії, Банат в користь Югославії і Румунії. Угорщина тратить лісисті гори враз в багатими мінеральними кладами, тратить цілу продукцію золота і срібла в т. зв. угорських і семигородських Рудогорах, цілу продукцію соли, 70 проц. продукції заліза, 50 проц. продукції вугля. Остають їй тільки безлісні пусти зі своїми чардами та чікошами та наддунайські і надтисанські багновини. Тратить майже всі більші провінціональні міста і осередки промислу: Загреб, Еденбурґ, Прешбурґ, Кошиці, В. Варадин, Колошвар, Германштадт, Кронштадт, Арад. Остає крім столиці Будапешту, що, як Відень, розрісся коштом цілої давньої держави і тепер засуджений на неминучий занепад, ще Сеґедин, Сабадка, Міскольч, котрі є радше величезними селами, як містами, і одинокий промисловий осередок Печ.
Угорщина, що так по варварськи гнобила чужі народи, стає тепер чисто національною державою, в котрій крім Мадярів не буде ніяких инших народів. Так пімстилася історична Немезіс на наїздниках, що все силкувалися безпощадною мадяризацією зробити свою державу чисто мадярською. Що більше — около 3 міліони Мадярів, переселених в кольонізаційних цілях у дальші закутини давньої Угорщини, переходить тепер під чуже панування. І тепер ті самі, що були досі безпощадними гнобителями инших націй, домагаються охорони своїх національних меншостей від тих, котрим до недавна відказували всіх прав на істнування.
Трактат в Нейї викликав спершу величезне обурення серед теперішних керманичів Угорської республики. Посипалися погрози по адресу Антанти і запевнення, що ніяке мадярське правління не підпише ceї ганебної умови. Але незабаром показалося, що Антанта зовсім не лякається погроз і зовсім не думає відбирати від Чехословаччини, Румунії і Югославії занятих земель, щоби вдоволити честилюбивість мадярських політиків. Показалося, що vana sine viribus іrа, що самим криком і обуренням тут нічого не вдієш. І вкінці 31 мая міністер д-р Август Бенард та посол Альфред Драше-Лазар відїхали до Парижа, щоби підписати трактат.
Може та доля Угорщини буде пересторогою й для инших держав...
[Громадська думка, 07.06.1920]
07.06.1920