Деякі подробиці до Великої Історії*).
І.
Вільзон, Льойд Джордж і Клємансо мають рацію претендувати на те, що вони перечитали персонально майже все, що тільки було написано і пройшло через ґенеральний секретаріят Конференції для підготовки мирового трактату.
Неможливо уявити собі численність рапортів, які були заготовлені комісіями, підкомісіями й т. д., усіх творів, які були написані експертами по наказу проводирів Конференції задля їх персональної потреби. Трудно повірити кількости протоколів, виготованих на ріжних "маленьких" зібраннях для великої Ради Трьох. Цим трьом авґурам потрібна була надзвичайна здібність і постійне напруження думки, щоби не зробитись цілком інертними під напором моря проєктів, контр-проєктів, рапортів, контр-рапортів, ноток, протестів і такого иншого, що було передано представниками трийцяти країн, делєґованих на Конференцію Мира й яких бажання, домагання, скарги й протести були якраз протилежні їх дійсній участи у війні й її жертвах.
Якщо мировий трактат є недосконалий, у всякому разі він є результат праці надлюдських сил, творцями якої були три старики велетні. Дійсно вони кермували майже що через 200 днів працею 8000 люду, які диктували, читали, виправляли кожний день по меншій мірі один документ. Через деякий час можна буде без сумніву дати певні відомости з цього погляду численности, а в цей мент вистане приглянутися праці у величезній салі в Міністерстві Закордоних Справ, щоби зрозуміти, яку геркулесову роботу несли на собі представники трьох великих держав.
Треба визнати, що завдяки досконалому володінню анґлійською мовою, Клємансо міг перетворити тяжкі часи праці тріюмвірів в приятельські зібрання. Бували правда дуже прикрі менти таких суперечок, які могли мати вигляд "сіа sus belli" але; певно і нехай це буде відомо, що ні одного разу ці три чоловіки не розійшлись, не попраавшиcь і не порозмовлявши про деякі загальні справи поза Конференцією.
Після деяких зібрань можна було чути перед прощанням Президентів веселий сміх, причиною якого взагалі був Клємансо. Додають що один з трьох мав звичку використовувати ці менти доброго гумору, щоб викрутити яку зовсім незначну штучку, а потім на цьому базуючись поширювати результати таких маленьких уступок.
II.
Цікаво буде спостерегти, що анґлійська дипльоматія з самого початку була добре представлена на Конференції. Анґлійці приїхали спокійні, холодні, твердо знаючи, чого вони бажають і що вони скажуть. Делєґація з першогож дня була в своїй цілости.
Лльойд Джордж зумів зараз же поставитись симпатично до всіх. Він подавав руку так вільно й легко, так відкрито, що здавалось він усіх і кожного знає, так що з першогож дня він зробився "right man in the right place".
І йшли до нього з довірям й малі нації, знаходили вони у анґлійського премієра симпатії й добре слово на втіху, як тільки воно їм було потрібно. Це був один зі засобів, якими Анґлія вміла собі здобути приятелів.
Делєґація привезла з собою декілька офіцерів аристократичного походження й вигляду. Зовнішнє поводження Анґлійців помогло їм здобути симпатії тих людей, які до 1914 року дуже не любили підданих анґлійського короля.
Стара дружба Клємансо до Анґлії зробила решту. Відомо, що як йому закидали його велику приязність до Анґлійців, він відповідав: "Моя прихильність до Анґлії не сантімент, я не люблю ніяких сантіментів... Бувши медиком, я вважаю, що анґлійська політика найкращий засіб, щоб закріпити мир". З того менту, як в голову Клємансо відкривавшого Конференцію, засіла така ідея, вплив Лльойд Джорджа міг утвердитися без труднощів. До тогож він виявив себе здібним дипльоматом. Цікаво, що як він приїхав у Париж в січні 1919, то не репрезентував ніякої партії, і сидячи на Конференції в Парижі, зумів сформувати в Анґлії свою велику й дужу партію. Дійсно, що вертаючись у Льондон, Лльойд Джордж привів Анґлійцям трактат, підписаний в такому вигляді, в якому він є тепер.
Льойд Джордж иноді сердився й хвилювався, що з ним було, наприклад після того, як преса довідалася невідомими засобами про річи, котрі він бажав тримати в таємниці, алеж взагалі він був флєґматичним. Це він видумав сповіщати пресу про рішення події на Конференції щоденними звідомленнями. Між иншим він домагався, щоб в першому звідомленню сповістити людей, які цього не знають, що Віденьський Конґрес продовжувався з жовтня 1814 по червень 1815, а Версальський трактат дискутувався з 1644 по 1648. Натуральна річ, що Анґлійці не спішилися і любили нагадувати про такі історичні прецеденти при кождій нагоді.
III.
В час першого приїзду Вільсона до Парижа його вартували трицять аґентів американської тайної поліції, які не повинні були його лишати ні на хвилину. Ці аґенти мали наказ бігти довкола його екіпажу й потрібна була енерґійна опозиція париського префекта поліції, щоби публіка не побачила цікаву картину, як піхотинці поспішають за кіньми.
Починаючи з того дня, як Клємансо був ранений в автомобілі, ці аґенти знову появились і не дозволяли проходитися по тротуару біля господи виселеної президентом Злучених Держав.
Американська преса, або її певна частина зазначила себе видумуванням фантастичних розказів про ті небезпеки, яких президент Вільсон уникнув в Парижі. Один раз то були Бельґійці, злі за те, що Брюксель не зробився містом Ліґи Націй і через те готові були викрасти президента, иншим разом Анґлійці заготовляли страшний замах, який викрила американська поліція; і вкінці то були Французи, котрі порішили забити Вільсона. Американським журналістам здавалося, що тут тільки цим і займались з ранку до ночі. В дійсности, як що й були замахи, яких уникнув президент, то зовсім иншого рода.
Він мав нещастя з першогож дня по приїзді до Франції заявити, що він сам перечитує всі листи, які йому адресовані і що він прийматиме всіх, хто про це його попросить. На цій підставі він отримував найменше як 1.000 листів на день і треба було йому завести персональний секретаріят, який весь час його перебування у Франції відмовляв в делікатній формі, щоб перешкодити явитись до президента якомусь винахідникови, щоб спізнити повитання дами з подарунком для президента від того чи иншого комітету, абож щоб затримати прибутя прохачів.
Вільсон декілька разів мав бажання поїхати геть з Парижа. Запевняють навіть, що приятелі вдержали його в останній мент написати заяву, що згідно з доктриною Монро, він не може брати далі участи в праці Конференції.**)
З початку лютого 1919 р. Вільсон домагався постачати Німеччині живність й сирівець, добавляючи, що Америка зовсім не вірить, щоб Німеччина могла ще бути загрозою для кого-небудь. Клємансо тримався иншого погляду й завдяки тому, що він був підтриманий Льойд-Джорджом і Орляндо, хоч Вільсон і не був цим переконаний, цей останній занадто не налягав.
IV.
Зібрання Верховної Ради відбувалися загально в Міністерстві Закордонних Справ, алеж один з анґлійських офіцерів розказував про те, що він бачив на одному приватному зібранню трьох тріюмвірів в кабінеті президента Вільсона.
Цей офіцер отримав по телєфону наказ прибути до господи, в якій жив Вільсон і де на його вже ждав гайдук. В передній, куди його ввели, він запомітив невелику кількість секретарів ріжних націй, одягнених в військову уніформу. Було також чимало ґенералів і один посол. Всі тихо розмавляли і, здавалось, були чимось дуже заняті.
Офіцер сказав гайдукови своє ймення й швидко прийшли його покликати. В сусідній салі куди його провели, було тільки три особи перед телєфонними апаратами і горою паперів для нотаток. Це були стенографи-секретарі кожного з трьох президентів. Через декілька хвилин маленькі двері, яких він спочатку не запомітив, відчинилися, і чоловік на порозі мовчки показав йому рукою пройти в ці двері. Анґлійський капітан увійшов в кабінет Вільсона і побачив сцену, якої він ніяким побитом не міг ждати: На підлозі здовж кімнати була розгорнута велика мапа, на якій простягся Вільсон, роздивляючись з великою увагою лінію проведену ним на мапі. Коло нього, спираючись колінами на подушку, стояв Клємансо, а Льойд Джордж сидів верхи на низенькому стільчику, простерши ноги й тримав в руках невеличку шкатулку з малесенькими прапорами.
Вільсон підняв голову, щоб узяти прапорець і наш капітан побачив у нього в зубах синій олівець. Ніхто не ворухнувся при його появі, ніхто не сказав ні слова. В потрібний мент Льойд Джордж поклав на землю свої прапори так, щоб їх міг достати Вільсон, тихенько й коротко дав наказ капітанові. По тім также тихо сказав йому вийти з кімнати.
Що до секретаря, який звязував цих трьох людей з зовнішним світом, сидячи в кутку перед телєфоном, то, як бувала сперечка, його прохали, як він сам признавався, залишити кімнату. Окрім їх трьох, ніхто не знав про що йде розмова.
*) Автор цього меморіялу — Ґенеральний Секретар "Союза Аліянських журналістів на Конференції Мира".
**) Підчас дискусій про Ліґу Націй, Вільсон скзав: "Ліґа буде такою, як я Вам тілько що сказав, абож инакше я повернусь до дому".
(Конець буде.)
[Громадська думка, 13.06.1920]
(Конець.)
V.
Пригадую ще одно зібрання Верховної Ради. Як тільки комісії були розміщені по новим бюрам, для них улаштованим, зараз же були вибрані самі поважні члени з усіх делєґацій і їм пропонували написати відповідний рапорт про те, чи треба судити кайзера, чи ні.
Вони рідко коли втручувалися в справу. Здається, це мало місце тільки в призначенню кольоній в питанню про каблі.
Що торкається великого питання про Шантун, то його дарма було дискутувати на Конференції. Вільсон знав ще до приїзду в Париж, чого бажає в цій справі Японія й певно, що з цього боку він узяв якісь обовязки, бо про його не було значних дискусій. Це був найбільш дипломатичний трай, який мала якаб то не була держава в інтернаціональній справі. Цікаво між иншим згадати, що кожний раз, як Американці робили хоч маленький натяк на труднощі віддати Шантун Японцям, через сорок вісім годин Японці знаходили засоби підняти питання про рівноправність рас і мов. Випадково, Анґлія, Америка й Італія залишали справу.
VI.
Наскільки спокійно прибули до Парижу Японці, нестільки-ж величніми були Греки. Венізельос приїхав сюди великим побідним вождом і я пригадую одного грецького секретаря, який з початку Конференції сказав: "Надіюся, що тут зрозуміють, що коли сам Венізельос приїхав, то нічого буде довго дискутувати"...
Дійсно, Венізельос приїхав зі широчезною програмою, яка спиралася на отриманих обітницях. Греція бажала для себе всього того, що найпоетичнійший з Греків міг колинебудь мріяти. Греція вважала з певністю, що ми винні їй більше, ніж вона домагається, абож инакше, вона мала на думці домагатися найбільше, щоб не отримати дуже мало.
Вона прибула з довго протягнутою рукою. Як співають в романсі, вона забула минуле й на мельодію вальса виспівувала свій клімат і кохання, свої симпатії і військові зусилля. Треба було то там, то сям холодного офіціяльного прийому, щоби нагадати Грекам, наскільки молодими були їх симпатії до нашої справи.
VII.
Мені здається, що єдиним ментом справді хвилюючим на загальних зібраннях між союзниками й Німцями це була поява в салі Тріянон у Версалі, ґрафа Брокдорфа-Ранцау. Цей ґраф Брокдорф був єдиним професіональним дипльоматом, якого Німці уважали потрібним післати до Версалю. В цілому — він був театральним, алеж я повинен по правді сказати, що як він, затягнутий в чорний жакет, в чорну краватку й чорні рукавички, увійшов на чолі німецьких делєґатів в салю, де на них ждали союзні дипльомати — він був дуже зогрядний і виконав свою ролю дуже талановито. Я визнаю, що багато дипльоматів були схвильовані й справді гадали, що Брокдорф-Ранцау повинен був пострадати в своїй гордости, щоб пережити цю хвилину.
Він панґерманіст крутий і поступчивий. З погляду дипльоматичного його можна вважати яко найбільш вихованого сучасного дипльомата.
Він зачаровує, приваблює, витрачує без ліку, корректно пише по француськи й розмовляє так, як хоче. Артист, багатий, тактовний, уміє як слід зробити все, що тільки потрібне. Хибаж це не прототип гідного посланця.
Йому одному потрібно було чотирьох секретарів і шістьох стеноґрафів.
Якщо в німецькій Делєґації був один тільки дипльомат, за те до Версалю приїхало багато вчених та експертів першого покрою. Трактат все вийшов таким, яким він повинен бути завдяки підбору німецьких спеціялістів, виставлених проти француських і анґлійських.
Преса підкреслила, що в Версалі був німецький потяг з друкарнею. Але вона не знайшла потрібним сповістити, що на зелізниці стояло кілька вагонів, заповнених "випрацьованнями", паперами й нотами, заготовленими ще в Берліні в азбучнім порядку, що давало можливість одному з делєґатів в любий мент і в одну хвилину знайти все, що потрібно для якого завгодно питання, яке тільки цікавилоб Німеччину.
VIII.
Дійсно, конференція була задовга, алеж не можна сказати, що люде, які нею направляли, не працювали сумлінно, цілком безінтересовно і з великим патріотизмом.
Розуміється, що Наполєонівські війни, як і ті, що скінчилися Вестфальським абож Віденським трактатом, цікавили цілу Европу, але ніколи не було питання про саме істнування одного з учасників війни. Вкінці конфлікту персонажі траґедії зустрічалися тіж самі з їхніми територіями більш менш скороченими або збільшеними.
Тут же, навпаки, приходилося ліквідувати спадщину вікової Держави, Австро-Венґрії, яка була основою европейської політики цілими віками, й яка вкінці цеї війни впала в руїну за свої похибки. Треба було переглянути події політичного розбишацтва, на яких Прусія, за 150 років змогла утворити свою могутність, і потім, скажемо отверто, треба було розбити німецьку геґемонію, яка не могла бути для всіх держав нічим иншим, як тільки причиною небезпеки, дісгармонії й надзвичайного мілітаризму. Окрім того, була ще й инша велика справа — дати життя новому принціпові, якам є право народів, а до цього пустити в хід величезну машину — Ліґу Націй.
Все це не могло бути зроблено в один раз, а тим більш в оден день. Не обєднують для спільної праці в одному місті представників яких-небудь трийцяти Держав, маючих кожна свої інтереси, щоб не знати того, що безсумнівно будуть невзгоди й ріжні труднощі. В наслідку цього не можна дивуватися, скільки часу потрібно було трьом, чотиром, десяти та трийцяти людям, щоб довести до кінця утворення тих трактатів, котрі ми маємо нині.
Переклав Ф. Савченко.
[Громадська думка, 14.06.1920]
14.06.1920