Ювілейне

27 листопада народному артистові України, провідному майстрові сцени Богданові Козаку виповнилось 75 років. Свій ювілей знаменитий заньківчанин, святкував, звісно, на сцені із поетично-музичною композицією «Посланіє» за поемою Шевченка. На сцені, якій віддано служить уже понад півстоліття, де зіграв понад півтори сотні ролей класичного й сучасного, українського та зарубіжного репертуару: діапазон жанрів, епох і характерів необмежений. 

Лауреат премії ім. Т. Шевченка, режисер, професор, викладач, театрознавець... Його титули, нагороди, відзнаки можна перелічувати годинами, але з висоти років, за словами ювіляра, найважливішим у житті залишається все ж відчуття сім’ї, яка є опорою і яка підтримує як у хвилинах радості, так і моменти неприємностей...

На пресконференції з театрознавцем Мирославою Оверчук

Сім’я до творчості має безпосереднє відношення: вона позбавляє егоїзму, розкриває більше елементів доброти, терпливості і любові, – каже Богдан Козак. – Колись на гастролях у Херсоні наш театр зустрівся з Малим московським театром. І наші друзі звідти запросили нас – мене, Федіра Стригуна, Юрка Брилинського – на зустріч з Михайлом Царьовим, керівником театру і головою спілки театральних діячів. Ми взяли необхідні для зустрічі «предмети» і прийшли до нього в номер. Це була зустріч, яка багато чого нас навчила. Царьов випивав коньячку і вів з нами розмову, виявилось, що він добре знає український театр, має сентимент до української мови, пісні... І, оскільки, я тоді серед решти був чи не наймолодший і  виглядав як амант, то мене він спитав чи маю я сім’ю. Коли я відповів, що ні, то почув: «Тоді ви ще не знаєте, що таке любити на сцені. От коли у вас будуть не тільки діти, а й внуки, тоді зрозумієте...». Стільки часу минуло і я переконався. Здавалося б, що може бути легше, ніж зіграти любов? А її якраз зіграти найважче. У молодості уявлення були стандартні, тому про те, як це відтворити, і що служить базою, задумуєшся мало. А насправді ж глибина, сутність... Коли я згадую онуків, (не дітей, яким мало приділяв часу через роботу), їхню безпосередність, то тепер, коли граю на сцені любов, підґрунтям тої теплоти, інтонації чи погляду є зовсім інше...

«Закон кватирки»

Натхнення залежить від багатьох чинників, воно ніколи не народжується як зерно на поганому ґрунті. Натхнення – це атмосфера, це люди... Актора оточує багатогранний світ, тому конкретного джерела для натхнення чи розв’язання проблеми я не знаю. Звідки воно приходить?.... Я називаю це «законом кватирки»: відкриваєте на ніч кватирку, ставите питання «туди» і лягаєте спати, а на ранок встаєте і знаєте, що треба зробити на сцені. Очевидно, це також ще й знання, освіта, культура... Покоління, з яким ми зустрілися в часі навчання і роботи в театрі, мало кілька освіт. Ми бачили людей, які вчилися, і йшли їхнім шляхом. Приклад старших колег дав нам зрозуміти важливість освіти і надихнув мене вступити в університет. Тому згодом, ми, потрапивши на будь-яку зустріч, могли розмовляти про все – музику, літературу, живопис... До того ж Львів – місто високої культури. Я народився тут, виріс. Для мене вулиці міста, друзі, які оточували, ціле покоління людей, яке я зустрів у 1960 роках – Емануїл Мисько, Володимир Овсійчук, Богдан Сойка, Марія Крушельницька... – ці всі зв’язки мене тримають. Це один з моментів, який живить творчість. І слід пам’ятати, про закон усіх мистецтв, – це контраст. Не можна замикатися вузько у свою професію, треба мислити ширше. Тоді усе буде гаразд.

«Треба бути самокритичним»

Фізично я вже не можу зробити те, що може робити на сцені молодь. Театр – це форма. А отже, моя форма не відповідає високим стандартам. Колись мій вчитель казав мені: «Мій досвід дозволяє мені зіграти цю роль, але фізично я вже не можу». На кожному етапі є свої переваги. Корифеї, які працювали з нами, теж не могли, як я свого часу, зіскочити у оркестрову яму чи вистрибнути на балкон, але вони могли подати фразу, створити образ, характер кількома мазками, а не тисячею рухів – це теж мистецтво. Треба бути самокритичним. Тому на свій творчий вечір я виніс Шевченка, де не треба робити сальто, а треба говорити про щось вічне, що насичене духом, бо дух творив цим чоловіком...  Звісно, зараз молодь прагне до нових прочитань Шевченка, часто експериментальних. І я за експеримент, якщо зберігається дух, наповненість. А якщо форма заради форми – то це не має сенсу. Для мене експеримент дуже складна річ. В чому б це не було. Але до цього приходиш з віком. Коли молодий, то дуже прагнеш експерименту і потрясінь. Потребуєш експресії, і не погоджуєшся, коли тебе стримують... Часом сам пошук форми – процес, м’яко кажучи, неспокійний. Але до всього приходиш з віком.

«Залишатися собою»

Мені довелося грати різні ролі, різні характери. Робота актора ­– це відьмацтво. Для актора важливо вміти скинути з себе роль, кого б ти не грав, і залишитися собою.  Після кожної ролі треба вміти вертатися у світ. І одним елементом того, що ви не переносите персонажа у життя, є сім’я, діти, онуки, друзі. Далі є віра. Поганий актор, який все життя грає одну роль. Є люди, які заграли роль, і потім цей штамп переносять з ролі в роль. У мене була така проблема. Коли я зіграв роль Леніна, а тоді мав грати Яго.(«Отелло»). Я в житті так багато грав добрих і шляхетних героїв, що мені було цікаво зіграти інший характер. І це була проблема... Не перенести штамп, коли ви глибоко занурюєтесь у роль – дуже складно. Часом жест, часом пластика, ракурс все одно проскакують. Дуже важко відкинути попередню роль, щоби не тягнути шлейф за собою у нову, яка потребує іншої форми, налаштування... 

PS. Напередодні ювілею перелік нагород метра сцени поповнився ще однією. З нагоди Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва Указом Президента (№632/2015) маестро отримав орден князя Ярослава Мудрого V ступеня «за значний особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстерність». Втім, попри славу і безліч творчих перевтілень на сцені, залишився звичайною людиною, яка намагається нести у світ добро і мріяти.  А жартома зізнається, що має трьох онуків, тому одна з найактуальніших мрій – онучка...