140 років тому, 19 листопада 1875 року в містечку Винники біля Львова народилася відома галицька письменниця Катря Гриневичева.
"Катря Гриневичева змогла у своїх творах дати відсвіт синтези визвольних змагань нашої теперішности, як одна з репрезентативних появ не тільки української літератури нашої доби, але й усього громадянського життя взагалі. І в тому і шлях Її Духа в майбутнє", – писав літературознавець Остап Грицай ¹.
А бібліограф і літературознавець Володимир Дорошенко зауважував: "Гриневичеву можна назвати без перебільшення найосвіченішою жінкою в Галичині. Була вона справді репрезентативною постаттю в західно-українському житті й сміло могла заступати нас, наше жіноцтво й нашу літературу перед культурним Заходом" ².
Але майбутнє не було сприятливим для пам’яті та творчої спадщини письменниці. Тривалий час її ім’я в Україні замовчувалося, а її твори були заборонені. І досі її доробок недостатньо відомий нашим читачам.
Народилася Катря в родині службовця Василя Банаха та Марії з родини Кубаїв. Вона була найстаршою дитиною в батьків і мала шістьох молодших братів, кожний з яких (окрім Григора, що помер у дитинстві) досягнув чогось у житті: Валерій став адвокатом в Надвірній, Володимир – лікарем, Іван – священиком при греко-католицькому катедральному соборі в Перемишлі, Денис – учителем в селі Гаї біля Львова. Двоє загинули під час визвольних змагань: Богдан під час листопадових боїв 1918 року у Львові, а хорунжий УГА Євген – у "Чотирикутнику смерті" в 1920-му.
У трирічному віці Катерина з батьками переїхала до Кракова, де потрапила у польськомовне середовище. Тут закінчила вона народну школу і польську вчительську семінарію й почала писати польською мовою. Щоправда, в семінарії проводилося надобов’язкове навчання української мови для вчительок, яких відправляли потім до Східної Галичини. Катерина Банах скористалася цією нагодою, і стала відкривати для себе Україну.
Згодом, як згадувала Катря, сталися події, що її до неї наблизили: "У цьому ж 1894 році обігла український Краків вістка, що старанням здебільша "Академічної Громади" мають відкрити в Кракові філію "Просвіти". В один зимовий день явився в нас високий, кучерявий студент з поставою людини, якій належить в життю багато місця. Це був 23-літній Василь Стефаник... Стефаникові завдячую першу українську книжку й неодну ще опісля".
Львів, вул. Головацького, 8
А потім через батькового приятеля, вчителя з Винник Григора Врецьону, Катря знайомиться зі своїм судженим Осипом Гриневичем, одружується й переїжджає до Львова. Її чоловік працює вчителем в українській школі вправ при вчительській семінарії у Львові, а молоде подружжя мешкає при вул. Гловацького (тепер Головацького), 8. У 1896 році в них народився син Володимир Тарас, у 1898-му – Ярослав Євген. А через 5 років – донька Дарія Наталія.
Згодом українські поезії Катерини друкує Іван Франко у "Літературно-науковому віснику" та вводить у коло львівських літераторів: Орест Авдикович, Петро Карманський, Василь Пачовський, Денис Лукіянович, Михайло Яцків, Антін Крушельницький. Часом дехто з них та й сам Франко заходив і до сальону Гриневичів.
Товариство "Просвіта" видає книжечки К.Гриневичевої "Батько Петро і його діти", "Григорій Квітка-Основяненко, його літературна творчість", а Руське педагогічне товариство – її "Леґенди і оповідання" у 1902 році. А 1909-го це товариство доручає їй редагувати журнал для дітей "Дзвінок", який став популярним не лише в Галичині, але й на Наддніпрянщині. В журналі з’являються історичні оповідання К.Гриневичевої для молоді: "Перед похороном князя Романа", "Ярослав Осмомисл", "Княжичі".
Часто родина Гриневичів виїжджала на літні вакації до Криворівні, де бували Іван Франко, Леся Українка, Гнат Хоткевич, Володимир Гнатюк, два Михайли – Грушевський і Коцюбинський. На запрошення митрополита Андрія Шептицького їздили до його карпатської резиденції в Підлютім. Бувала К.Гриневич у Києві та в Чернівцях, де зустрічалася з Ольгою Кобилянською.
На початку Першої світової війни обидва її сини пішли охотниками до Легіону УСС, а письменниця разом з іншими втікачами-галичанами опинилася в таборі для воєнних виселенців у Ґмюнді (Нижня Австрія). Нелегке табірне життя описала вона у збірці оповідань "Непоборні" (1926). Потім був табір в Ґредінґу, де працювала вчителькою.
У 1917 році К.Гриневич повернулася до Львова, де стала свідком листопадових боїв 1918-го, працювала в редакції "Українського Слова". Залишилася у місті після відходу Галицької Армії, працювала вчителькою. У 1920-му повертаються з війни її сини. У 1922 році Катрю Гриневич обирають головою "Союзу Українок". На цій посаді вона перебула два роки.
Старший син Володимир одружився з Марією Федак, донькою меценаса Степана Федака. Його зятями були також Євген Коновалець і Андрій Мельник. Володимир Гриневич став доктором прав, працював суддею в Городенці, а потім у Перемишлі. Молодший син Ярослав став адвокатом в Надвірній. Донька Дарія була професоркою в гімназії СС. Василіянок у Львові, згодом вийшла заміж за українського економіста Іллю Витановича. Витановичі мешкали у Львові на вул. Малаховського (тепер Остроградських), 2.
У 1926 році на 62 році життя помирає чоловік Катрі – Осип Гриневич. Письменниця залишилася самтньою, хоча до неї сваталися відомі галичани, зокрема, і Василь Стефаник. Вона присвятила себе вихованню внучки Арети Витанович.
В цей час письменниця пише свої великі історичні повісті. У 1935 році у Львові виходить повість "Шестикрилець" про епоху волинсько-галицького князя Романа Мстиславовича. Їй передувала повість "Шоломи в сонці", де описуються перипетії боротьби за Галичину після смерті князя Романа на початку ХІІІ ст. У 1928 році цю повість перевидають у Харкові з ілюстраціями відомого баталіста Миколи Самокиша.
Не всі критики схвально поставилися до історичних повістей К.Гриневичевої. Насамперед багатьом не подобалася архаїчна мова цих книжок, взорована на "Слові про Ігорів похід" та інших творах ХІІ–ХІІІ ст. Михайло Рудницький навіть пропонував виправити мову "Шестикрильця".
На початку ІІ Світової війни Катря Гриневичева опинилася під радянською окупацією. Родині вдалося вирватися з "більшовицького раю". Про перипетії цієї втечі розповів її син Ярослав: "У вересні 1939 вибухла ІІ-га світова війна. Письменниця була тоді в Надвірній у сина Ярослава, звідки виїхала у Львів. Із заходу йшов грізний вал німецький – зо сходу большевицький. Поляки втікали: військо, адміністрація й цивільне населення. Надвірну зайняли большевицькі війська. Вони пішли дальше, а на їх місце прибула цивільна адміністрація і НКВД. Розпочались арешти українських націоналістів, громадських діячів. Одного з перших большевики арештували брата Катрі Гриневичевої, д-ра Валерія Банаха, адвоката в Надвірній. Вони вивезли його у Станиславів а відтак у Донбас до копальні, де його й замучили.
Син Ярослав переїхав в село Зелену коло Рафайлової і там став на працю в надлісництві. Йому, одначе, теж грозило кожної хвилини арештування: він був колишнім українським січовим стрільцем і старшиною українських армій в рр. 1919-20, до цього був головою місцевого т-ва „Луг” і писав до часописів і журналів статті і оповідання з протибольшевицьким змістом. Тікати не було куди і як, – гори були сильно обставлені большевицькими пограничними НКВД-стами і військом.
У січні 1940 р., саме на Святий Вечір, перед хату, де жив син письменниці Ярослав, заїхав автобус із Станиславова. З нього вийшла літня селянка у темній довгій вовняній хустці через плече. Вона увійшла у хату. За хвилю Катря Гриневичева, бо це була вона, квапила свого сина: „Збирайсь, вуйко в Надвірній арештований, я чула, що за тобою шукають. Виїжджаємо до Львова, – а як Бог поможе, далі на захід. Влодко в дорозі до Львова з Бережан. Одарка з чоловіком і дітьми теж готові до дороги. Всім нам грозить небезпека.”
Переночувавши, Гриневичі вранці другого дня подались автобусом в дорогу у Станиславів а далі, залізницею у Львів. Сюди прибув і старший син письменниці Володимир з родиною, з Бережан. Обговорено плян втечі. Нищено записки і листи. Бо письменниця, за її націоналістичний напрям писання, є на списку „приречених”. Про це сказав їй на зібранні письменників у Львові (під проводом Корнійчука) один її давній приятель. Щоб на випадок обшуку і арештування, не попали у ворожі руки – спалено тоді чимало цінного листування...
Це була велика шкода. Пригадую, що були там листи від Івана Франка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Осипа Маковея, Марка Черемшини, Богдана Лепкого, Миколи Вороного і інших. Пропали теж килими і записки письменниці що їх передано у переховання у Винники. Письменниця саме тоді збиралась писати нове оповідання.
Одиноким можливим виходом із майже безнадійного положення, яке постало по приході большевиків – був виїзд а радше – втеча. Саме тоді між советським і німецьким урядами заключено умову, на основі якої большевики позволяли особам „німецького походження” виїхати на захід на терен занятий німцями. Треба було роздобути „фіктивні посвідки” про своїх нібито німецьких предків, і на їх підставі зареєструватись на виїзд у невідоме до Німеччини. А була це крайня пора, бо на вулицю вийшло шумовиння, криміналісти. Порядно вдягнутій людині було небезпечно показатись. Жіночі капелюхи заступили хустки „бабушки”, мужеські капелюхи – ленінський кашкет. У Львові відбувались масові арешти і розстріли. По домах не було палива ні їжі.
Був кінець січня 1940 року і морози були великі. На т. зв. Чернівецькому двірці вечірньою порою здовж залізничного шляху стояли групи людей – майже вся українська інтелігенція Львова. Потягу нема й не видно. Гострий мороз дошкуляє втікачам. Вони тупцюють, вдаряють руками, розкладають багаття. Тут і там плачуть малі діти, немовля у візочку. До юрби підходить енкаведист і когось шукає. – Довга мовчанка. Врешті. – поїзд. Втікачі заняли місця. Поїзд неопалений, – все одно, – аби їхати, аби далі від „визволителів”. Родина Гриневичів, а з ними письменниця теж тут. Врешті минаємо міст на ріці Сян і втікачі знайшлись під німецькою окупацією. Тут – нові „визволителі”.
Згодом їдемо на захід – у невідоме. Голодно. Нас частують чаєм з м’яти. А далі нашу групу перевезено у місцевість В./В. в Туринґії, де вперше ми стрінулись з нацистськими порядками і владою Ґестапо. По кількох місяцях на домагання письменниці родину Гриневичів, яка відмовилась приняти німецьке громадянство, відослано у т. зв. Генеральну Губернію. Письменниця опинилась разом із сином Володимиром і його родиною в Кракові, – а молодший син Ярослав у Грубешові на Холмщині" ³.
Ярослава арештувало ҐеШтаПо, відтак його вивезли до Німеччини на примусові роботи. У 1944 році К.Гриневичева з членами своєї родини розпочинає другий відхід на Захід: Криниця, Братислава, Відень, Судети, Саксонія, Баварія. Врешті-решт втікачі потрапили в американську зону окупації й опинилися в таборі для "переміщених осіб" (DP, «ді-пі») в Карльсфельді біля Мюнхену. Тут були також скульптор Сергій Литвиненко, який вирізьбив погруддя письменниці, літературознавець Остап Грицай, поет Євген Маланюк.
Письменниця хворіла: діабет, інсульт, врешті у серпні 1947 року – зламана нога. К.Гриневичеву поклали до міському шпиталю в Берхтесґадені, де їй зробили операцію. Але знесилений організм вже не міг боротися з хворобами, і письменниця померла в ніч проти 27 грудня 1947 року. Її поховали на цвинтарі у Берхтесґадені.
ПРИМІТКИ
¹ Грицай О. Володарка слова // Орлик: місячник культури і суспільного життя. – Ч. 3. Березень, 1948. – С. 7.
² Дорошенко В. Катря Гриневичева. // Гриневич Я. Катря Гриневичева: Біографічний нарис. – Торонто, 1968.
³ Цит. за Гриневич Я. Катря Гриневичева: Біографічний нарис. – Торонто, 1968.
19.11.2015